ЩОДЕННИК

По дорозі від метро до редакції зупиняюся біля молочного лотка. За спиною чую такий щасливий вигук, немов мати вперше за десять років зустріла рідну дочку: «Рибонька моя!» Озираюся. Огрядна тітка — отаке втілення берегині домівки, — тримаючи в одній руці сумку з продуктами, іншою напівобіймає деякого «сірого горобчика». Відходячи від лотку, відмічаю: «рибонька» приблизно того ж віку, що і «берегиня», тільки слабка і трохи бомжуватого вигляду. Стоїть і хлопає очима. По всьому відчувається, говорити цій парі нема про що. І через півхвилини погляд «тітки» з нудотно-ласкавого стає просто байдужим.

Згадую: коли 40 років тому наша сім’я переїхала до Києва з далекого Заполяр’я, мене, 12-річну дівчину, дуже приголомшили ці фамільярні «рибка» і «сонечко», звернені до ледве знайомих людей. А з іншого боку, те, що в черзі за молоком хтось може тебе проклясти «до сьомого коліна». Через дрібниці. У моєму суворому Норильську ніхто не сюсюкався і ніхто нікого не проклинав. Можливо, тому, що життя всіх залежало від кожного. Будь-яка халтура в роботі в умовах Крайньої Півночі могла обернутися бідою. Щоб вижити, люди різних національностей ставали єдиною спільністю — сіверянами. Надійні, з широкою натурою, вони виручать один одного, зустрівшись на будь-якій точці планети. А серед українців ходить анекдот про багатого сусіда («Спалю йому хатину!»)... Чому? М’який клімат розслабляє? Або розбещує «мила народна фальш»? Всіх. У тому числі можновладців. Може, тому так і живемо? Вовкам, що залізають у народну кишеню, соромимося відразу перебити лапи, тому що в очі називаємо їх «рибками». Лише коли розжирілі злодії махнуть за кордон, ми їм вслід кричимо: «Вовки!»