Цар Петро І і Києво-Печерська лавра

Літо 1706 року, як свідчать тогочасні писемні джерела, видалося доволі врожайним в Україні, особливо — на Лівобережжі. Росія, а точніше, тодішня Московія, вже сьомий рік кривавилася у виснажливій Північній війні (1700—1721) зі Швецією, завершення якій не було видно. Подальше ведення її вимагало чимало грошей і, зрозуміло, — харчів, передовсім — хліба.

Убога Московія не мала змоги забезпечити себе всім необхідним. Очі царя, меткі на чуже добро, впали тоді на ще не зовсіма спокорену Малоросію — Україну, якою управляв гетьман Іван Мазепа, де працьовитий народ мав збіжжя. Надлишок його збувався на ринках Заходу, Криму і Чорномор’я, залишаючи для Московії дещицю та й ту — за гроші. Липневого дня того року Петро I, нагледівши таке джерело, заїхав до Києво-Печерської лаври з численною свитою під приводом «поклониться святым мощам угодников Христовых».

Нетерпляче відбувши церковні ритуали, цар оголосив архімандриту Лаври Йоасафу Кроковському «со братией всей» свою царську просьбу, яка звучала військовим наказом: дати безкоштовно на російське військо стільки-то грошей, а збіжжя пшениці та жита 20000 пудів. І не менше! Монахи, знаючи добре нещадні звички «царя-батюшки», розійшлися на підлеглі Лаврі села й хутори виконувати його волю. Згодом Московія отримала готове борошно і крупи, з худобою на додачу. Складніше було щодо грошей, бо Лавра мала свої чималі видатки на будівництво, ремонти, книгодрукування, школярство в лаврських селах, купівлю господарських речей тощо. Тож сяк-так пощастило задобрити царських поплічників «малою толикою» готівки, розуміючи тимчасовість їхньої поблажливості.

Після введення царем в Московії та на Україні в 1704 році грошової реформи — десяткової системи монетного обліку, всю стару іноземну монету було вилучено з обігу, а нової для України ще замало викарбували. Либонь недарма сучасник тих подій, наш видатний козацький літописець Самійло Величко записав таке: «Цар после баталии Полтавской зо Шведом монету старовечную Полскую зо всей Малой России, то есть леви, орлянки, чвертки, полталярки, орти, тимфи, шостаки, чехи, осмаки и лядскии зо всей Малой России вывел и выгубил», тобто переплавив.

Варто запам’ятати, що під час згаданих відвідин царем Лаври він зумів залишити там своїх монахів — агентів, які потайки назирали за життям та спілкуванням української більшості лаврського чернецтва.

Між тим після знецінення нових грошей Петра I, вірячи стійкості іноземних золотих та срібних монет, про котрі і згадував С.Величко, Духовний собор Лаври вирішив створювати надалі таємно свого роду «НЗ» саме з них: талярів, дукатів, флоринів, червоних золотих та дорогоцінних відзнак. Місцем для секретного «банку» обрали нішу склепіння під церковними хорами Успенського собору. Крім архімандритів, в наступні роки «таїну- таїн», остерігаючись Петрових агентів, знали лише три найдовіреніших монахи. Ченці з року в рік громадили скарб із якісних золотих і срібних монет в олов’яних дзбанах та дерев’яній бочівці, залишаючи щоразу «ревізійні» записки архімандритам.

«Скарб-банк» мав би слугувати Лаврі на потреби якихось «чорних днів», зростаючи щороку... Сталося непередбачене. Десь серед ХVIII століття Київ і Лавру навідала чума, ченці-хранителі скарбу раптом померли, не звіривши таїни нікому... Скарб зостався без власника...

26 листопада 1898 року в Успенському соборі Лаври вирішили ремонтувати підлогу «хорів». Коли теслі зняли старий настил, то почали видаляти зайвий щебінь... Сталася справжня сенсація. З-під чавунної накривки ніші витягли п’ять дуже важких посудин, наповнених ущерть золотими та срібними монетами, золотими прикрасами як з часів Петра I, так і з більш ранніх та дещо пізніших. Передусім скарб зважили: золота в монетах і виробах — майже півтора пуда (20 кг) і срібла 17 пудів (275 кг)!

Скарб мав величезну історико- нумізматичну і культурну вартість, особливо золоті червінці початку династії Романових й унікальний золотий медальйон візантійських імператорів, прибічників християнства (306—361 н.е.) Костянтина Великого та Констанція II, монети польських королів, золоті дукати з Венеції ХIII століття тощо. Телеграф і газети рознесли вість про скарб на цілий світ, викликавши ажіотаж серед нумізматів і музеїв Європи. Всі бажали щось або цілком купити. Святійший синод РПЦ наказав Лаврі продати весь скарб в Ермітаж за сміховинно малу суму на той час — 65 тис. крб. асигнаціями, не спитавши хоч би думки в когось з істориків України- Малоросії. Так вкотре багатство з нашої землі стало не нашим!..

ПОДІЯ ДРУГА

Ми вже пам’ятаємо, яким чином московські агенти-ченці опинилися в Лаврі з часу Петра I. Нарешті наставав їх «зоряний час»...

У 1708 році цар-«реформатор» запровадив у своїх володіннях цивільний шрифт. Відтак почалися в Україні шалені гоніння на українські стародавні друки. Особливо лютував Святійший синод РПЦ, всіляко «изживая рознь в языке и обрядах», не зважаючи на історичну чи церковну вартість українських друків і рукописів. Накази до монастирів і церков України йшли та йшли, проте наслідки були досить мізерні: українське свідоме чернецтво і духовенство якомога більше затаювали, зберігали від знищення рідну, старовину історію народу.

Нова хвиля напастей на монастирі, церкви-берегині пам’яток нашої історії, письменства посилилася невдовзі за драмою в Батурині та під Полтавою в 1709 році. Найбільше зібрання українських стародавніх пам’яток: літописів, універсалів, діяріушів, листування, грамот, творів художніх і богословських тощо було віддавна в «Дрєвлєхранилищі», кажучи сучасно — архівах Лаври, либонь, чимало геть від Княжої доби... Москва не раз зазіхала на ті скарби нашої духовності, історії, але на заваді ставали спритність і хитрість українського чернецтва, яке відсилало до Синоду різний непотріб або старі московські друки...

...Вночі з 21 на 22 квітня 1718 року киян розбудив тривожний набат церковних дзвонів. Над всією Лаврою палала суцільна заграва. Горіла вся її забудова, навіть увесь верх Успенського собору, де зберігався чи не найдавніший архів, і де вранці, коли вщух вогонь, вітер розганяв великі купи попелу... Собор всередині не вигорів, там не було «паперів»...

Ніхто не намагався бодай з’ясувати причину пожежі, виявити можливих призвідців трагедії. У квітні 1719 року архімандрит Йоанникій Сенютович, пославшись на спустошливу пожежу, благав у Петра І грошової допомоги на ремонт Лаври, відбудову її. 16 жовтня 1720 року цар виділив із державних коштів аж ...5 тис. крб., не здогадуючись про захований на «хорах» собору величезний скарб.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

У 1948-50 роках мені довелося відбувати покарання в «особом Минлаге» Інти, де навесні політв’язні мали намір вдатися до масового повстання.

Групу призвідців «крамоли» разом зі мною піддали новому арешту і слідству у 1950р. З мене намагалися «вибити» місце схову архіву організації, але я затявся — «не знаю, не слышал»... Мене нелюдськи катували, кинувши закривавленого до камери №2 внутрішньої тюрми УМГБ «Мінлага».

У камері був лише один в’язень, Кисельов Олексій Михайлович (1903—1951), який до вересня 1933 р. обіймав у Харкові, тоді ще столиці УРСР, досить високу посаду — Керуючого справами Раднаркому. Урядував він там з 20-х років завдяки близькій дружбі з Миколою Скрипником, який 1933 р. покінчив з собою... Саме за цю дружбу Кисельову «дали» спершу п’ять років таборів, після цього додали ще стільки ж, а в 1950 р. посадили втретє як «шпиона США»... Він, в’язень з чималим досвідом, збагнув, що я не можу бути закиненим до нього провокатором, і ми почали після виснажливих нічних допитів (вдень спати не давали!) вдаватися до різних спогадів тощо.

О.Кисельов вражав мене своєю загальною культурою, ерудицією, а головне — знанням багатьох подій в Україні. А знав він всіх і вся, зокрема письменників, артистів, був сам запеклим «театроманом».

Під час одного «сеансу» його спогадів зайшла розмова за Київсько-Печерську лавру. І він розповів про згадане мною. Я запитав, звідки він знає все, то почув дещо схоже на маленький детектив. Коли 1930 року в Харкові точився суд над «Спілкою визволення України», — говорив Олексій Михайлович, — то до Скрипника дійшла чутка від когось, що в Києві ГПУ знайшло дуже цінний архів близького земляка Тараса Шевченка, історика і священника Петра Лебединцева (Лебединця) (1819—1896).

Скрипнику не треба було багато говорити, якщо там йшлося щось про Т.Шевченка, і він поїхав до Києва. Користуючись своїм високим політичним і урядовим станом він вирвав архів з кігтів ГПУ, привізши все до Харкова. Читав ті папери в зошитах разом зі Скрипником. Серед іншого були записки когось із предків Лебединця з ХVII століття, очевидно, священика, який приймав таїнство сповідей від монахів, які за наказом з Петербурга брали участь у підпалі Києво-Печерської лаври в квітні 1718 р. Негідники ревно клялись на сповідях в тих неокупних гріхах... Сам П.Лебединець не міг навіть мріяти публікувати сповідні записки всупереч церковним канонам та ще й наражаючи себе на чималу загрозу. Проте зберігав та й зберігав... аж доки не потрапили вони до рук Скрипника. Разом з Кисельовим... Як казав Скрипник Кисельову, записки з архіву Лебединцева було передано Михайлу Грушевському і подальшої долі їх він не міг знати, бо настали ще небезпечніші часи для всіх трьох...

До речі, П.Лебединцев, будучи священиком Христоріздвяної церкви на Подолі у Києві в травні 1861 р. відправляв в ній панахиду над покійним Т. Шевченком, коли того привезли з Петербурга.

За табірними чутками, Кисельова в 1951 р. розстріляли в Інті. У 70-х рр. я чув, начебто його брат працював у Києві в Інституті української літератури АН УРСР. Намагався нав’язати контакт з ним, написавши листа до М.Г.Жулинського на початку 80-х років, але відповіді не дістав. І не дуже дивуюся з цього...