Відважна дочка Карпат
17 січня 1908 року в селі Березові Нижньому на Косівщині, в родині священика УГКЦ Томича Миколи побачило вперше світ Божий дитя-первісток, дівчатко, охрещене ім'ям Олександра. Всі домашні надалі звали дівчинку народним іменем — Леся. За чотири роки в Лесі з'явився братик. 1915 року їхній тато, отець Микола, помер вiд сухот, залишивши дружину з чотирирічною Лесею і братиком Мільком. Осиротілу сім'ю прихистив до себе дід Лесі з материного боку, отець Микола Смалько, священик села Брустури. Ставне чорняве дівча, Леся росла вродливою розумницею на засадах християнської моралі та української національної свідомості. Священики УГКЦ в Галичині вміли виховувати такими не лише власних дітей, а й поспіль усіх. Тому згодом більшовики- комуністи так запекло ненавиділи за це й саму церкву, її священиків разом зі свідомою паствою — українцями...
1926 року Леся, Олександра Томич успішно закінчила коломийську вчительську семінарію Українського педагогічного товариства. Роботу довелося шукати в далекій Волині. Доля судила їй там пару, втікача з УРСР, колишнього воїна армії УНР, що ледве утік від голодомору 1933 року на «великій» Україні. Звали його Денисом Паєвським, прізвище якого стало й Лесиним. 1936 року Бог дарував їм первістка, названого Юрієм. Після возз'єднання Західної України у вересні 1939 року Денис, уникаючи арешту НКВС, подався в конспірацію за межі Волині. Навесні 1940 р. добрі люди попередили Лесю Паєвську, що вона з маленькими дітками потрапила до «чорного» списку НКВС на висилку до Сибіру за свого чоловіка — «ворога українського народу» i за своє «попівське» походження. Кмітлива й відважна дочка Карпат, Леся не розгубилася. Взявши чотирирічного Юрчика за ручку, з немовлям при грудях, обдуривши сільську комуністичну голоту, вислизнула з тенет НКВС і опинилася в рідному краю, селі Брустури, де вчителювала її мати. В ту пору в Західній Україні не було ані села, ані міста чи містечка, де б не діяла законспірована ОУН. Не дивно, що Леся почала допомагати підпільникам. Невдовзі до неї приєднався і її чоловік, Денис (пізніше — 1946 року заарештований МДБ, загинув 1952-го в мордовських таборах).
Під час німецької окупації, володіючи німецькою, польською, мадярською і чеською мовами, Леся Паєвська (підпільне прiзвисько — «Орися») налагоджувала та здійснювала кур'єрський зв'язок поміж ланками різних проводів ОУН, діставала вкрай потрібні ліки, папір, тощо, водночас писала й друкувала листівки, новели, вірші і при цьому не облишала вчителювання.
1944 року, після приходу в Галичину «других совітів» вона при школі задіяла свого роду польову пошту для ОУН-УПА, надавала медичну допомогу пораненим і хворим. На початку 1947 року підпілля перевело її до села Бабин. МДБ перенаситило села своєю агентурою, тож не дивно, що нарешті 1950 року вони «вийшли» на слід діяльності Лесі-«Орисі». Чини обласного МДБ міркували при цьому так: «Куда она денется с двумя малыми детьми и старой матерью? Мы через нее выследим более крупную «рыбу» ОУН и накроем всех сразу». Вони сильно прорахувалися. Про це довідалася контррозвідка ОУН і попередила «Орисю». Вона, залишивши в далеких родичiв матір і меншого синка, забрала з собою чотирнадцятирічного Юру і подалася через підпільні зв'язки в Карпати, де діяла невпинно на користь української справи. Син роздруковував на друкарській машинці все потрібне для підпільників.
Карпати стікали кров'ю своїх оборонців, чимраз їх ставало менше й менше... Чи розуміли вони безвихідь подальшої боротьби з більшовицьким режимом? Так, розуміли! Проте... в передостанньому своєму листі до тітки Леся писала таке: «Ми всі загинемо, але ми свідомо вибрали цю дорогу, бо таких, як ми, треба було й буде треба як зразок прийдешнім борцям за волю України»...
За допомогою зрадника 27 червня 1952 року Лесю буквально скрутили, не давши вихопити гранату для самознищення. Невдовзі схопили й Юру і разом їх терміново доставили до Києва на Володимирську, 33... Почалося сидіння в холодних одиночних камерах і нічні допити, допити... Про методи їх не розповідатиму, бо в 1948—50 роках сам звідав їх досить, хай не сняться досі...
Судила їх виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням генерал- майора юстиції Зарянова, при членах трибуналу — полковниках юстиції Астаховi і Коваленку. Прокурор був з округу військ МВС Кошарський. Адвокатів тоді «не было положено».
І Леся, і її син Юра, якому якраз тодi виповнилося 17 років, навідріз відмовлялися говорити й відповідати російською. Тож на роль перекладача був викликаний якийсь переляканий філолог-лейтенант запасу Швець, з якого взяли зобов'язання «о неразглашении».
Не розповідаю про «склад злочину державних злочинців» Лесі та юного Юри за браком місця. Додам лише як разючий парадокс-приклад, котрий був визнаний чи не основною ознакою «терористичної» діяльності Лесі Паєвської. Що б ви, шановний читачу, думали? Виписаний із колишньої листівки пролог до поеми Івана Франка «Мойсей»: «народе мій, замучений, розбитий», — слово в слово всі шістнадцять Франкових строф... Феномен невігластва, сваволі, чи не так?
Паєвську Олександру— «Орисю» засудили до розстрілу, а Юрі дали 25 років «особых» таборів у Воркуті. Цей дикий вирок пролунав 21 січня 1953 року. До Москви «по помилування» до тодішнього голови Президії ВР СРСР, маршала Клима Ворошилова пішло клопотання, яке він відхилив, і вирок затвердили. З Москви 08.04.1953 р. надійшла до Лук'янівської в'язниці Києва термінова шифровка за підписом голови Військової колегії Верховного суду СРСР Чепцова: «Паевскую расстрелять немедленно», що було виконано...
Так обірвалося життя несхитної патріотки України.
Хоч подумки схилімо голови в пошані до її світлої пам'яті i скажімо: «Героям слава!»
P.S. В лютому 1995 року справу Паєвських, Лесі та Юрія, було переглянуто в судовому порядку і обох реабілітовано, про що сина повідомили листом iз Генпрокуратури України. Юрієві дозволили ознайомитися докладно з усією справою і зробити витяги для родинної історії.
