Офіцер, правозахисник, фермер

— Валерію, побутує думка, що на землі господарювати можуть тільки ті, хто весь час мав з нею справу, працював, наприклад, у колгоспі. Але ж ви виросли в Житомирі й до того, як стати фермером, займалися зовсім іншими справами.

— Так, я корінний житомирянин, виріс, так би мовити, на асфальті. Але завжди любив і люблю село, люблю природу і все, що є природним взагалі. Для мене великою цінністю є контакт з тваринами, рослинами, сонцем, небом, водою. А тому мені просто подобається працювати на землі, робити її культурною. І, мабуть, тяга до землі, до того, щоб мати її у своїй власності, в мені десь генетично закладена. Бо, як нині розповідають мої тітки, наші прадід і прабабка по батьківській лінії були крупними землевласниками. А мій дід по материній лінії був бригадиром городньої бригади в селі Лука, що неподалік Житомира. І хоча комуністом він ніколи не був, але за сумлінну працю ордена Леніна та ще й інші (в тому числі бойові) нагороди мав. А я, коли був малий, то біля нього часто в полі крутився, і мені це подобалося.

— Але ж ви не мали ні сільськогосподарської освіти, ні практики.

— Сума знань докладається до любові до землі і, як я вже казав, до генетичного бажання. І тоді в процесі роботи необхідні знання швидко набуваються. Якщо я чогось дуже хочу, то навчуся значно скоріше від тих, хто не має такого сильного бажання, хоча їх і будуть спеціально готувати. І саме життєво важлива внутрішня потреба є тут рушієм. Я, наприклад, сам умію працювати на всіх видах техніки, настрою будь-яку сівалку, рачки можу повзати по полю, дивлячись, як та насінинка впала, як вона росте. Я повністю контролюю весь процес вирощування продукції й добре його знаю. А далі моє завдання — це організувати людей на виконання тих чи інших робіт.

— У ті часи, коли ви починали фермерствувати, землю ще не можна було отримати у приватну власність. Тобто ви не могли тоді стати повноцінним землевласником, до чого прагнули.

— Спочатку мені надали в постійне користування 15 гектарів землі, потім ще 10 гектарів на горбах, зайнятих старим колгоспним садом, який потрібно було пересадити. І оскільки цієї землі мені було мало, я зайнявся майже виключно овочівництвом, вирощував картоплю, капусту, моркву, буряки, огірки.

— Що змінилося зараз, після указу Президента про прискорення реформування аграрного сектора, забезпечення передачі землі у приватну власність?

— З тих гектарів, що в мене були (разом з орендованими площами це становило близько 50 гектарів землі), я давно вже виріс і тому вважаю попередній етап фактично тренувальним. А зараз я дійсно стаю на ноги й перетворююся на справжнього фермера. Колишні члени левківського КСП здали мені 85 своїх земельних паїв — частину з них я викупив, а частину взяв у оренду. Більшість з них я набув, як правило, у старих людей — плачу їм гроші і ще беру їх на своє утримання, тобто щороку буду платити їм певні суми аж до самої смерті. І ще викуповую ту землю, яка була в моєму користуванні. Загалом це має становити десь 250 гектарів угідь, з яких я буду орендувати 21 гектар. Тобто це дає мені можливість мати значні площі власної, саме власної землі. Тобто я стаю повноцінним землевласником, чого дуже давно бажав. І тут є другий важливий аспект — взявши під заставу цієї землі серйозний кредит, я зможу в ударному темпі розвинути якийсь напрямок у своєму господарстві. І тепер сама ситуація штовхає мене на те, що, крім овочів, я буду вирощувати також злакові культури — площі дозволяють. Плюс займуся тваринництвом, оскільки буду мати близько 100 гектарів менш родючого грунту, на якому можна зробити хороші випаси. Зараз саме розробляю відповідний бізнес-план. Утім, я міг би мати й десь близько 200 паїв, але багатьом людям, котрі хотіли здати свої сертифікати мені, довелося відмовити.

— А які інші суб’єкти господарювання утворюються на місці колишнього левківського КСП?

— Крім мого господарства, ще дві структури є правонаступниками цього КСП — це фермерське господарство «Ганька» і засноване дев’ятьма колишніми керівниками колективного підприємства товариство «Левківагро», яке має десь 700 своїх земельних паїв. Але я вважаю, що це в них проміжний етап, після якого вони роздробляться на сімейні або індивідуальні господарства, оскільки зараз у них на одне, нехай і відносно велике поле буде 9 власників. Щоправда, виділення в натурі земель всім правонаступникам КСП після розпаювання поки затримується — зараз закінчується тільки складання плану-схеми їхнього розподілу. Хоча попереднє узгодження розташування наділів в основному проведене.

— Ми мимоволі забігли трохи вперед. А якщо згадати, з чого ви починали й чого досягли порівняно з тим же сусіднім КСП за роки свого господарювання на землі?

— Коли я починав фермерствувати, то в КСП умови були разів у 10 кращі за мої, хоча б у тому, що вони мали цілий парк автомобілів і тракторів. Я ж не скористався жодним кредитом з Фонду підтримки фермерських господарств, хоча й була така можливість. А взяв 1 мільйон 300 тисяч карбованців у кредит у комерційному банку, за який купив трактор і автомобіль. І ніяких суперпільг у мене не було. Зараз же в мене є 2 нові трактори і 3 вантажні автомобілі. А ще цілий двір заставлений сівалками, боронами, плугами та іншою землеобробною технікою (її налічується десь понад двох десятків одиниць). Усе це я купив уже в процесі роботи в своєму господарстві. За моїми розрахунками, тієї техніки й навісного обладнання мені може вистачити і на обробку додаткової площі, яку я збираюся мати. Хоча, не виключено, доведеться щось і докупити або орендувати якусь техніку в механізованих підприємствах Житомира. Утім, показник наявності техніки у власності не є визначальним. Більшу ціну має вміння організувати проведення польових робіт. А щодо людей, то спочатку в мене працювали п’ять чи шість постійних працівників. Зараз їхня кількість сягає 33 осіб (це разом з моєю пекарнею). Інших наймаю в міру потреби як сезонних робітників. За цей час збудував гаражі, майстерні. А овочесховище та приміщення пекарні орендую. Купив стару хату в Левкові, яка служить мені пристановищем на час проведення польових робіт.

— Усе ж стосовно КСП...

— Колгосп почав реформування, весь у боргах — зараз я на кожен з набутих мною земельних паїв маю сплатити по 800 гривень його боргу, що в сумі становить 68 тис. грн. І якщо в колгоспі збирали по 10 тонн капусти з гектара, то ми у своєму господарстві — по 60—65 тонн. Взагалі моє господарство годує овочами майже весь Житомир — наша продукція йде в школи, школи-інтернати, дитсадки, технікуми, військові частини, магазини, її беруть їдальні обласного відділення Нацбанку і облдержадміністрації. І мої обігові кошти щороку подвоюються. Навіть на відносно невеликих площах оброблюваної землі.

— І в які суми виливаються ваші обіги, ваші прибутки? Звичайно, якщо це не комерційна таємниця.

— Скажімо так. З 20 гектарів можна за рік отримати близько 250 тисяч гривень доходу, а то й більше. А прибутку десь 150 тисяч гривень. А колгосп — це погибель, там тільки спитися можна й жити без мети в житті, з одним бажанням — як би вкрасти десь колгоспного буряка і принести своїй свині. Я ж усе прораховую наперед, розробляю на комп’ютері бізнес-план, тобто точно знаю, чого хочу і як до цього треба йти, бачу перспективи розвитку.

— І що? Місцеві колгоспники не заздрили вам, не сичали вслід всіляких образ?

— Спочатку я сприймався ними як класовий ворог, і вони ненавиділи мене, тому що я маю якусь власність, тому що я на власній землі хочу працювати, а не в колгосп іти. Я на землю пішов, зокрема, для того, щоб серед селян з’явилося більше хліборобської інтелігенції, тобто людей, у яких є душа, які вміють мислити, любити свою землю, свою роботу, свій об’єкт господарювання. І зараз уже є колишні колгоспники, які намагаються брати з мене приклад, повторити в чомусь мій досвід.

— Судячи з ваших слів, ті процеси, які зараз відбуваються на селі, ви сприймаєте позитивно і вбачаєте в них непогану перспективу для себе.

— Чому тільки для себе? Головне, що ініційовані виконавчою владою дії в прискоренні реформування земельних відносин уже призвели до відчутних зрушень у тому сенсі, що серед селян стає все більше тих, хто думає, як краще розпорядитися землею, що їм належить. І багато хто з них ставлять на фермера. А результат?.. Давайте подивимось, що буде через рік або два чи три.

— Ще з радянських часів склалася традиція, яка успішно наслідувалась і в роки незалежності — перед початком посівних робіт (і збору врожаю теж) колгоспи здіймали галас про необхідність державних позичок чи пільгових банківських кредитів під закупівлю паливно- мастильних матеріалів, добрив, пестицидів чи техніки. Причому, як правило, ці позички і кредити не поверталися. Подібні позички і кредити надавалися й цього року, хоча і в менших обсягах. А до вас, до фермерів, щось із цих коштів надходить, чи ви, наприклад, можете обійтися без них?

— Мій підхід до цього питання такий: краще мати власних 5 гривень у кишені, ніж позичених 10. Я намагаюся всіма силами обходитися своїми власними грошима. У мене все є наперед — є солярка, добрива, пестициди. Те, що називають кредитами, які зараз дають, — це не кредити для нас. Справжніми кредитами я вважаю, по-перше, кредитування так років на 10, по-друге — під найнижчі ставки в 1, 2 чи 3 (боюся сказати 5) відсотків річних.

— Але ж останніми роками абсолютна більшість КСП скаржилась на хронічну відсутність обігових коштів. У вас же виходить, що нарощування виробничого потенціалу відбувалося за рахунок саме обігових ресурсів.

— Абсолютно правильно — за рахунок обігових коштів. Але зараз для розведення худоби на своїх збільшених площах (мені потрібно десь 100 голів племінних корів, спеціальне обладнання, корівники, а це величезні гроші) я буду шукати довгостроковий кредит на солідну суму якраз на 10 років, про які говорив. І коли мені за рік вдасться взяти такий кредит і зреалізувати його, то 9 наступних років я буду відробляти ці гроші, весь витягнуся, але таки відроблю (звісно, якщо відсотки будуть не здирницькими) і поставлю на ринок якусь нову продукцію, і виживу, бо я в цьому кровно зацікавлений. Зрозуміло, що під кредит доведеться заставити частину власної землі, але я чітко прорахую свій бізнес-план буквально по місяцях і навіть по днях. Ось тільки хай скоріше вийде новий Земельний кодекс, де будуть визначені ці та інші важливі моменти, пов’язані з правом на приватну власність на землю.

— Тут є ще один аспект — на одній із зустрічей прем’єр-міністр Віктор Ющенко говорив, що дуже суттєвим моментом реформування аграрних відносин, пов’язаним із передачею в приватну власність великих площ землі, є можливість введення в обіг земельного капіталу. Як, на вашу думку, це обгрунтовано?

— Безсумнівно. Рух землі має відбуватися, як і рух будь-якого іншого капіталу. Земля має бути товаром. Все одно на ній працюватимуть люди, які будуть її грамотно експлуатувати. Хіба, може, якісь обмеження поставити для іноземних громадян, щоб тільки українські мали рівні умови. Але я переконаний, що на якомусь певному етапі досить багато землі буде простоювати. Тому що в нас дуже маленький внутрішній ринок: 50 мільйонів споживачів — це дуже мало. Наше завдання вийти на міжнародний ринок, реалізовувати свою продукцію за кордоном, бо в нас її буде дуже багато. Якщо ми будемо багато вирощувати й багато продавати, то станемо заможнішими.

— Вам пророчили блискучу політичну кар’єру, багато хто відзначав, що у вас вдача природженого лідера, і раптом В.Колосівський залишає активну політику і йде у фермерство...

— Є позиція громадянина і є людини, яка живе для себе. Я намагаюсь поєднувати в собі й те, й те. Але я віддавався повністю громадській роботі, коли було потрібно створити такі умови, щоб я міг влаштувати власне життя. Коли такі умови з’явилися, я зайнявся організацією свого бізнесу, своєї сім’ї. І моя сім’я має для мене велике значення. А коли мій бізнес буде налагоджений, коли я буду відчувати, що потрібний суспільству, то зможу взяти активнішу участь у якійсь громадській або політичній діяльності. У цьому випадку я ніколи й ні за яких обставин не буду брати хабарі й можу навіть відмовитись від зарплати, бо буду мати право сказати: люди, в мене є свій бізнес, свій доход, я не злидота, яка думає, де б свій шмат урвати. Я тоді зможу думати про те, як самореалізуватися, щоб людям зробити добре, щоб моє ім’я запам’яталося.

— Коли ви говорите про свою сім’ю, у вашому голосі бринять якісь особливо теплі нотки. У 44 роки ви відважилися народити другого сина. То яку долю їм загадує батько? Чи хоче, щоб вони пішли його шляхом, чи думає про те, щоб сини змогли отримати хорошу освіту, за кордоном, наприклад, і зайнялися якимись іншими справами, а не порпались, грубо кажучи, в землі?

— Як на мене, всяка людина повинна мати своє коріння, свою землю, звідки вона вийшла, любити свою батьківщину, ту землю, де її маленькі ноги вибігали. Це дуже важливо — вертатися туди, до своїх першоджерел. А далі, якщо це буде більш корисно і для них, і для людей, хай отримують освіту, займуться тими справами, до яких у них будуть більші здібності і які їм будуть більше до душі. Якщо захочуть фермерствувати, то буде їхній вибір. І ми з дружиною намагаємося й будемо намагатися виховати їх моральними, порядними людьми, тобто такими, які знають, що можна робити, а що ні, і які діяли б не тільки у своїх інтересах, а й в інтересах всього суспільства. Я вірю, що на старості літ матиму насолоду від того, що мої діти — гідні люди, що їх шанують інші, пишатимуся тим, що в мене такі діти, а вони, в свою чергу, будуть пишатися, що мають такого батька. І перше, що я повинен зробити, це довести до кінця свій бізнес, закрутити систему його функціонування так, щоб вона працювала автономно, тобто без мене. А прийде час, передати його своїм синам. І ще. Хочеться жити таким життям, щоб воно було наповненим радістю від початку, тобто народження, і до кінця, коли, вмираючи, радієш, що виконав свій обов’язок перед прийдешніми поколіннями, що прикрашав цю землю, а не нівечив її в якихось своїх інтересах.

— З нашої розмови можна зрозуміти, що ви дивитесь у своє майбутнє, майбутнє своєї сім’ї з надією та оптимізмом. А як ви оцінюєте перспективи нашої держави, України, яка зараз переживає досить складні часи?

— Ми маємо незалежну Українську державу, і це дуже велике благо, якому треба радіти, яким потрібно насолоджуватися. І ще ми сьогодні, якщо й не добили, то дуже сильно зігнути комуністичну систему, тобто тоталітаризм, тиранію й таке інше. Ми сьогодні вільні, тільки не вміємо цим скористатися. Та матеріально забезпеченою Україну можна зробити досить швидко. Кроки в цьому напрямку робляться, і економічний приріст буде безсумнівно. Тому що зараз Президент, парламент і уряд доходять між собою якоїсь згоди. І це говорить про те, що наш шлях до успіху стає коротшим. А от після десятиріч деморалізації й рабства досягти гідного морального стану суспільства нам буде значно важче. Це здобувається теж не менше, ніж десятками років, коли маленькі дітки з молоком матері всмоктують певні принципи, від яких потім протягом свого життя не відступають ніколи. Це не вбий, не укради, живи для добра, шануй батька й матір і таке інше. І тільки через кілька поколінь ми можемо отримати країну справді вільних, моральних людей. Але й зараз маємо докласти максимум зусиль для того, щоб наша незалежна держава стала процвітаючою, щоб у наших містах і селах, на наших вулицях стало якнайбільше людей, які хотіли б співати, у яких сяяло б обличчя від того, що вони вільні. І шанси, без сумніву, є. Тому що є свобода... Як пташка вилітає на свободу, вона б’ється, тріпоче крильцятами, летить спочатку, не знаючи куди, а потім потрошку, потрошку набирає висоту. Все у нас вийде. Бо свобода й демократія мають результат однозначний — суспільство стає моральним. А коли воно стає моральним, то й буде щасливим.

P.S. З початком посівної Валерія Колосівського в Житомирі застати не можна було — він днював і ночував на своєму полі.