Дві іпостасі вітчизняної кози

Так от, ледь я встиг опублікувати свій відгук на опус про злочинця- чабана, собацюру Бакса і неймовірно принципового міліціонера, як той самий мій автор заявився до мене зі жмутом паперів і оголосив:

— Я написав винятково злободенну повість про козу-дерезу. Хочу додати її до свого рукопису.

— Чому ж саме про козу? — поцікавився я. — Чим сьогодні не злободенна, скажімо, корова?

— А тим, — відповідає, — що корів, латаючи свої фінансові діри, колгоспи поголовно здали на м’ясокомбінати. Коза — ось героїня нашого часу!

Відтак не встиг я і рота розкрити, як він уже залопотів.

Повість традиційно розпочиналася розповіддю про діда та бабу, котрі, як легко було здогадатися, жили та були собі. Найвищою керівною особою з-поміж них був, зрозуміло, дід. Баба займала високе, але все ж підпорядковане становище — ну, от як прем’єр-міністр. Троє їхніх синів стояли ще на щабель нижче — на подобу простих міністрів.

Якось дід, аналізуючи економічне становище господарства, дійшов висновку, що добре було б збільшити ВВП, аби уникнути кризи. З цією метою й вирішив купити козу, оскільки її продукт високоліквідний, а собівартість — низька. Вирішено — зроблено. Зібрав дід усі свої задекларовані і тіньові, трудові і нетрудові доходи, поїхав на ярмарок та й купив козу. Козу, як виявилось, не звичайну, а дуже навіть особливу, примхливу й вибагливу. Одне слово — козу-дерезу.

Наступного ж ранку посилає він старшого сина ту козу пасти. Хлопець добросовісно пас її цілий день, надвечір жене додому. Доганяє до воріт, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питає:

— Кізонько моя люба, кізонько моя мила! Чи ти пила, чи ти їла?

А коза, оте нещастя суспільне, йому відповідає:

— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла, тільки бігла через місточок- блеф та вхопила «зелений» листочок від МВФ, тільки бігла через сусідню гребельку та потай вхопила енергетичну крапельку. Тільки пила, тільки й їла!

Ну, тут дід розсердився на сина за те, що той погано козу пас, і звільнив його із займаної посади. З формулюванням «як такого, що не справився з обов’язками».

Наступного ранку послав середнього сина козу пасти. Той також цілий день добросовісно козу пас, а увечері, коли пригнав, дід знову на воротях у червоних чоботях питає її, чи вона щось пила та їла. А коза-дереза знову те саме: на місточку, схожому на блеф, ухопила трохи «зелені» від щедрого МВФ, а на сусідній гребельці живлющої рідини крапельку — тільки пила, мовляв, тільки й їла. Дід і другого свого сина прогнав із займаної посади. Тільки вже з формулюванням «у зв’язку з переходом на іншу роботу».

На третій день послав дід третього сина морочитися з козою — і того вона підвела під звільнення. Без усякого формулювання. Підійшла, відповідно, черга баби. Її керівництво козою-дерезою скінчилося тим же результатом. Щоправда, звільнив її дід із формулюванням «за станом здоров’я», бо ж баба, як-не-як, таки тривалий час його непогано й годувала, й доглядала.

«Нікого з виконавців уже немає, — розмірковує дід. — Що ж робити з козою? Пожену її сам пасти, а водночас і перевірю». Напас, пригнав, тоді на воротях сам же й питає, чи пила вона, чи їла. А коза-дереза, нахабне й безтолкове створіння, прямо в очі йому мекає: ні, не пила і не їла, а жмут «зелені» на фінансовому містку та ставок необлікованої енергорідини біля чужої греблі — то така дрібниця, що й рахувати нічого. Розібрала діда злість, бо ж і команду свою надаремне розігнав, і з кози пуття немає.

— Піду, — каже, — до коваля, нагострю ножа та хоч здеру з кози- паскудниці три шкури.

Почула це коза та й дременула з дідового двору за кордон. На заробітки.

Залишився дід на обійсті зовсім один. Сидить, гірку думу думає, що діяти далі. Аж тут заявляється сільський крамар Шміло і каже:

— Пане-добродію діду, минулого року я тобі дав у борг діжку гасу. Маєш за нього вже заплатити. Коли ні — підемо до станового.

— Дак немає грошей у мене, — каже дід, — усі віддав за кляту козу-дерезу. Хіба он забери стадо індиків — все одно без челяді поздихають. Добрі індики, одинадцять штук і всі стратегічного призначення.

Забрав Шміло індиків та й пішов. А дід сидить, і в голові йому паморочиться. Ніяк не пригадає, щоб брав у Шміла діжку гасу. Проте, може, баба брала. Чи сини. Та їх не спитаєш — вони вже не при уряді. А може, й сам таки брав та забув. Уже вік, знаєте, склероз. Проте винні всі інші. Йому по штату не належиться бути винним. «Ех-ех! — вголос зітхає дід. — А чи не плюнути мені на те керівне становище та не піти на заслужену пенсію? Відпочив би нарешті, з’їздив би до свого старого друга, теж пенсіонера... А то клопотів, як у собаки бліх».

Ну а що ж наша коза-дереза? Поникала вона зарубіжжям, бачить — ой, непідходящі порядки. Там ніхто отак-от просто на пасовисько тебе не жене, а як нагодує, то одразу ж так видоїть, що на задні ратиці впадеш. Ні, це не для нашої кози, звиклої до соціальних прав без соціальних обов’язків. Нагострила вона свої ріжки й пішла в рекет — вигнала зайця з його хатини...

— Стій, стій! — перебиваю я читця. — Чи ти контрабандними «ніжками Буша» об’ївся? Бреши, та не забріхуйся. Ну який рекетир із нашої совкової кози? Воно ж ледаче, брехливе й безпомічне створіння. Та й сам же ти кількома абзацами перед тим казав з-поміж іншого, що шматок вигону, на якому спочатку паслася сама коза, мовчки захопила корова, ще на шматку дід прип’яв овечку, а ще кусень силою в кози відбила гонорова індичка. І раптом коза стає бійцем-рекетиром! Ні, не годиться. Не те.

— Не те, що мете, а те, що віє, — задумливо каже мій автор. — Яке ж ноу-хау тут присобачити? Може, з кози-дерези далі зробити сидорову козу? Ну, оту, котра всюди пхається то зi своїми ініціативами, то зi своїми проханнями, а її ганяють звідусіль...

От халамидник! От компілятор! І оце така літературна зміна крокує за нами! А шурупавка в нього таки працює!

— Молодець! — кажу. — Зовсім гаряче. Але перш ніж писати про це, — продовжую урочисто, — маєш знати справжню історію сидорової кози. І розповім її тобі я, оскільки з тою знаменитою твариною особисто маю, умовно кажучи, певні родинні стосунки.

При цих словах мій автор від здивування брижить лоб, округлює очі й роззявляє рота. А його довгі руді вуса обвисають, наче два іржаві оселедці.

— Не поспішай, — кажу, — твоє справжнє здивування ще попереду. Отже, місце й час появи на світ абсолютно реальної сидорової кози: село Бортнів Володимирського повіту Волинської губернії, самісінький початок двадцятого століття. Це моє рідне село. У той час жив у ньому молодий селянин Сидір Дарчук. Міцної статури й веселої вдачі чолов’яга. Жінка його часто хворіла, тож він за покликом природи дбав не стільки про своє господарство, як про згідливих сільських молодиць. Либонь, з тієї причини й не догледів, що телятко, призначене стати коровою, прихворіло й росте якесь нещасне. Так і виросло недогінком: ні теля, ні корова. А Сидір не зважає, у нього інші проблеми. Тим часом отой бездоглядний півкорівок, прозваний бортнівчанами козою, цілими днями блукає то селом, то левадами. У пашу чиюсь забреде — господар вижене, у чужий двір поткнеться — діти витурять. Звідти й пішла приказка: «Ганяють, як сидорову козу». Ось так! А якщо не віриш, — кажу своєму слухачеві, — то в мене є свідки. У тому ж Бортневі ще й нині живе баба Вірка — до речі, моя хрещена мати — онука того самого Сидора. Вона підтвердить.

— Во діла! — нарешті підбирає свої оселедці мій протеже. — Класний сюжет. Гріх не використати, — і заклопотано згортає папери.

Наступного дня він знову в мене.

— Прошу оцінити свою родичку, — розпливається з порога.

Мені цікава його інтерпретація. Вибрики фантазії в нього часом просто карколомні. Тож я негайно занурююся в текст.

Насамперед мова йде про те, що в закордонні перед козою постала проблема матеріального забезпечення. Авжеж, ця худобина й на гадці не мала перебиватися копійчаним бадиллям, а розраховувала на щонайвишуканішу «зелень» та «капусту». Проте там уже були начувані, хто така коза й чого вона варта, тож зустрічали її переважно запитаннями такого змісту:

— Вельмишановна пані козо! Кажуть, донедавна у вас були неабиякі роги, прямо ядерні боєголовки. На якій барахолці ви їх збули й чи багато вторгували?

Обачно остерігаючись розсердитися, коза намагалася набрати грізного вигляду і, копирсаючи ратичками пісок, відповідала лукавцям:

— Я коза-дереза,

за ВКВ куплена,

з усіх боків луплена.

Тупу-тупу ногами,

сколю тебе рогами,

ніжками затопчу,

хвостиком замету, —

тут тобі й смерть!

На ці її грізні слова закордонні імперіалісти так реготали, аж навкарачки падали. А нареготавшись досхочу, казали:

— Все це, пані козо, вельми потішно. Але ліпше було б для вас же, якби ви сиділи в своїй Козоляндії.

«Постривайте, розумники, — з’ївши чергового облизня, розмірковувала коза, — я вас однаково розколю. Будете кредитувати, бу-у-дете!» Для цього, нарешті докумекала вона, потрібна суща дрібничка — ім’я. Бо хто сьогодні вона? Просто коза. Ну, коза-дереза. Спробуй-но оте «дереза» перекласти на якусь іноземну мову. Тільки того іноземця й побачиш. Тоді вона пригадала, що завдячує своїм походженням якомусь Сидорові. «Дозвольте представитися: пані Сидорова».— «Рашен?» — «Ні-ні, Юкрейн!» — «Бахрейн? О, єс, єс!» Є ім’я — є знайомство. Все гаразд.

Ну а далі вже не треба було великого розуму, щоб той простецький закордон розкусити. Навіть коза без зусиль зрозуміла: друге, що після імені треба мати, так це — програму. Варто заявити, що маєш програму, — і вони тут же починають давати гроші. Можеш не мати навіть поганенького плану, можеш мати, але не виконувати — фіолетово, все одно фінансують. Отак наша коза й прилаштувалася на десяток років.

Протягом цього часу вона тинялася самітами, симпозіумами, конференціями на Канарах, Багамах і офшорних зонах, але треба ж було хоч у проміжках поміж тим усім займатися чимось конкретним. Це її незабаром і погубило. Бо де ви бачили козу, спроможну виконувати якусь конкретну роботу?

Як нейтральна, позаблокова, безприв’язна, безрога й беззуба, вона вдарилася в міжнародну дипломатію — взялася мирити всіх, хто свариться та конфліктує. Загострилися стосунки в лисиць із зайцями — коза до них зі своєю місією:

— Зробімо так: ось по сю межу бігають тільки зайці, а від цієї межі й далі — тільки лисиці.

— А хіба таке можливе? — розгублено запитують зайці.

— А чи не пішла б ти звідси? — запитують лисиці.

Ні, від свого походження не втечеш. Раз ти сидорова коза, значить — ганятимуть. На будь-якому рівні.

А останнім часом якось не чутно стало про нашу дипломатку. Перед тим, щоправда, писали газети, ніби вона взялася владнати тяжкий конфлікт між вовками та ведмедями, що раптом заворогували. Виступити поміж ними такою собі буферною зоною. Після того — ні слуху, ні духу. Хоча нещодавно прибув із-за кордону один міжнародник, то розповідав, нібито її бачив. Але й він не стверджував напевне. Казав лише, що ріжки та ратички були достеменно її...