Алюмінієві війни. Український фронт
«ПЕРША АЛЮМІНІЄВА»
У ході «першої алюмінієвої війни», пік якої припав на середину 90-х років, було поділено сфери впливу у російському виробництві алюмінію — надприбутковому бізнесі, який за ступенем прибутковості йде за торгівлею енергоносіями. Тоді контроль над переважною більшістю алюмінієвих комбінатів отримала зареєстрована в Англії трейдерська група «Trans World Group» та її представник по Росії та країнах СНД Лев Черной. Коли пристрасті вляглися, у нових господарів виникло питання забезпечення заводів сировиною для виробництва первинного алюмінію — глиноземом, щорічний світовий дефіцит якого оцінюється у 600—700 тисяч тонн. Погляди TWG сфокусувалися на Миколаївському глиноземному заводі, побудованому ще у 1980 році для забезпечення сировиною якраз російських алюмінієвих комбінатів.
Першою спробою отримати контроль над МГЗ стало висунення заводові ультиматуму на початку 1998 року з вимогою знизити ціни на глинозем: мовляв, усе одно, крім нас, відправляти сировину нікому. Тогочасний директор МГЗ Віталій Мешин відмовився продавати глинозем «за подешевше», і завод опинився у блокаді: на російські підприємства глинозем постачався з Австрії та Бразилії, а миколаївський залишався на складах. Протистояння тривало 8 місяців і припинилося після укладання МГЗ контрактів із Таджицьким алюмінієвим заводом та підприємствами групи «Сибірський алюміній» — компанії, створеної бізнесменами, які розірвали стосунки з TWG і проголосили нову стратегію ведення алюмінієвого бізнесу: на відміну від тевегешного посередництва між виробниками й покупцями — повний цикл виробництва: від глинозему до готових алюмінієвих виробів. Незабаром поновилося постачання і на підприємства, що контролюються TWG, — за МГЗшними цінами.
Фактично ж контроль над МГЗ TWG отримала у червні минулого року, коли, начебто не без участі великого друга президентів пострадянського простору Бориса Березовського, котрий «замовив словечко», було звільнено колишнього директора МГЗ В.Мешина, а його місце зайняв Микола Набока — топ-менеджер TWG, який раніше працював гендиректором казахстанського Донського гірничо-збагачувального комбінату, звідки пішов з вигнанням із Казахстану TWG. Работа М.Набоки на чолі МГЗ, її фінансовий та виробничий ефект сьогодні вивчаються різними структурами. А його директорство закінчилося так само раптово, як і почалося: 25 грудня 1999 року Нацагентство з управління державними корпоративними правами розірвало з ним контракт. Втім, втрата МГЗ стала не єдиною прикрістю Л.Черного: до того часу слабшали його позиції на російських алюмінієвих заводах. Швейцарія заявила про порушення щодо нього карної справи за звинуваченням у фінансових махінаціях, а ще кілька країн оголосили його персоною нон-грата. Крім того, про розрив із Л.Черним заявила і TWG.
Однак після недовгого інформаційного затишшя ім’я Л.Черного знову на слуху. Цього разу — як одного з фігурантів мегаугоди з продажу акцій кількох алюмінієвих заводів Росії.
«ОПЕРАЦІЯ СТОЛІТТЯ»
У середині лютого спочатку агентство Рейтер, а за ним — більшість російських ЗМІ повідомили про алюмінієву мегаугоду, що фактично наново перерозподілила сфери впливу в алюмінієвому комплексі Росії. Суть її полягає у тому, що власники російських гігантів — нафтової компанії «Сибнафта» Роман Абрамович і фірми ЛогоВАЗ Борис Березовський — придбали контрольні пакети акцій Братського та Красноярського алюмінієвих заводів, а також великі пакети акцій Новокузнецького алюмінієвого заводу, Ачинського глиноземного комбінату і Красноярської ГЕС. Загальна вартість операції оцінена у небачену досі для пострадянських ринків цінних паперів суму — близько 500 мільйонів доларів. А її здійснення означає фактичне встановлення контролю «компаньйонів» над 70% російських алюмінієвих ринків.
Учасники всіляко утримуються від будь-яких коментарів чи пояснень. Лише Березовський, відповідаючи на запитання про скупку великих пакетів акцій, підтвердив: «Це гірка правда». Лише не уточнив, для кого вона гірка. Зате у прив’язці до операції знову пролунало ім’я Л.Черного: перерозподіл акцій, враховуючи величину пакетів, які продавалися, не міг відбутися без продажу акцій, що належать TWG і особисто панові Черному.
Позиції TWG в алюмінієвому бізнесі за останні рік-два сильно похитнулися: компанію вигнано із Казахстану, вона втратила контроль над рядом російських заводів, тепер — «нескладуха» з МГЗ. Не дуже гарного іміджу їй додавала репутація представника TWG по Росії та СНГ Л.Черного, заплямована «першою алюмінієвою» і неохайним веденням бізнесу. Плюс — активний розвиток конкурента — групи «Сибірський алюміній», головною перемогою якої стала відмова Росії з початку нинішнього року від «основи основ існування TWG» — толінгу, схеми, за якою підприємства використовуються лише як переробники (часто — за заниженими цінами) давальницької сировини, яка поставляється фірмами-посередниками, після чого прибуток від продажу виробленого продукту виводиться на офшорні рахунки. За толінгом працювали всі підконтрольні TWG заводи, в тому числі й МГЗ. При цьому Красноярський алюмінієвий завод, який працював минулого року на повну потужність і переробляв за толінгом миколаївський глинозем, за підсумками року офіційно показав... збитки.
Коментуючи «операцію століття», російський тижневик «Власть» (№7) висунув версію, згідно з якою оголошення про зміну власників тевегешних заводів необхідне для відведення у тінь Л.Черного і введення до гри нових фігур, якими і стали Абрамович та Березовський.
У інтерв’ю кореспондентові «Дня» віце-президент компанії «Сибірський алюміній» Едуард Цукерман сказав, що керівництво компанії, занепокоївшись ситуацією та безліччю пов’язаних із нею недомовок, звернулося до міністерства антимонопольної політики Росії із запитом про те, чи було насправді здійснено мегаугоду, якщо так, то хто її учасники, джерела фінансування тощо. Відповіді поки що немає.
Втім, у будь-якому разі, до цієї історії, схоже, найближчим часом виявиться безпосередньо втягнутим і Миколаївський глиноземний завод. По-перше, російські алюмінієві заводи, хто б не був їхнім власником, залежать від миколаївського глинозему, по-друге, «Сибірський алюміній» контролює близько 36% акцій ВАТ «МГЗ», що навряд чи сподобається конкурентам, а, по-третє, заява про мегаугоду збіглася з оголошенням ФДМУ про конкурс з продажу пакету 30% акцій ВАТ «МГЗ».
ПРИВАТИЗАЦІЯ МГЗ: МОЖЛИВІ ВАРІАНТИ?
Розміщення акцій ВАТ «МГЗ», що почалося у 1996 році, швидко застопорилося на відмітці 45%: 30% з них за планом приватизації перейшли до трудового колективу, ще близько 15% невеликими пакетами були реалізовані за пільговою передплатою через фондову біржу, сертифікатний аукціон тощо. З 55%, що залишилися під контролем держави, у держвласності передбачається лишити 25%, а 30% двома пакетами — 13% і 17% — реалізувати під інвестиційні зобов’язання. Не склалося: відтоді план розміщення акцій кілька разів «перегравався», у травні минулого року Верховна Рада запровадила мораторій на подальшу приватизацію МГЗ до звіту парламентської комісії з вивчення приватизації заводу. Цей звіт, призначений на листопад 1999 року, до речі, так і не пролунав.
Знову про необхідність завершення приватизації МГЗ заговорили на початку нинішнього року: це потрібно і державі (від продажу пакету акцій ВАТ «МГЗ» очікуються значні надходження до бюджету, сам завод внесено до переліку стратегічних підприємств, чиї акції підлягають першочерговому продажу), і акціонерному товариству «МГЗ» (збори акціонерів, необхідність проведення яких назріла вже давно, згідно із законом, вважаються нелегітимними у тому випадку, якщо глибина приватизації становить менше за 60%), і підприємству (очікується надходження у ході приватизації інвестицій, необхідних для подальшого розвитку виробництва). В інтерв’ю кореспондентові «Дня» голова правління ВАТ «МГЗ» Михайло Столяр висловив думку, що найоптимальнішим варіантом завершення приватизації МГЗ є продаж через конкурс під інвестзобов’язання пакета у 30% і передача держпакета у 25% в управління Миколаївської облдержадміністрації. Подібний варіант підтримано і облдержадміністрацією, і Миколаївською міськрадою, і Українською спілкою промисловців та підприємців.
16 лютого Фонд держмайна опублікував умови комерційного конкурсу з продажу пакету 30% акцій ВАТ «МГЗ», початкова ціна за який становить 115 млн. грн. Серед умов, які має виконати покупець, названо забезпечення будівництва в Україні алюмінієвого заводу, перехід на прямі імпортно-експортні операції, збільшення виробництва глинозему до 1,3 млн. тонн на рік (нинішня проектна потужність МГЗ — 1,3 млн. тонн).
9 березня голова Фонду держмайна України Олександр Бондар повідомив журналістам, що офіційних заявок на участь у комерційному конкурсі з продажу 30%-го пакету акцій ВАТ «Миколаївський глиноземний завод» (МГЗ) поки що не надійшло. За його словами, повідомляє Інтерфакс-Україна, рішення про перенесення термінів проведення конкурсу може прийняти тільки Кабінет Міністрів. А оскільки на сьогодні такого рішення немає, то й конкурс буде проведений у встановлені терміни.
Єдиною, хто на сьогодні заявив про свій намір брати участь у конкурсі, була група «Сибірський алюміній», яка вже контролює близько 36% акцій ВАТ «МГЗ» (26% — через володіння контрольним пакетом акцій ЗАТ «ТК МГЗ», 10% куплені на повторному ринку цінних паперів). За словами віце-президента «Сибірського алюмінію» Едуарда Цукермана, «умови групою вивчені, і прийнято однозначне рішення про участь у конкурсі».
Інші потенційні учасники конкурсу поки що мовчать. Можливо, вони зайняті оформленням більш глобальних операцій з алюмінієвими акціями або, може, очікують іншого розвитку подій. Так під час візиту до Києва першого заступника голови уряду Росії Михайла Касьянова у ЗМІ пройшла інформація про те, що він збирається «виторгувати» у рахунок погашення українських енергоборгів акції ряду підприємств, у тому числі й МГЗ. Через кілька днів прем’єр-міністр України Віктор Ющенко спростував цю інформацію, заявивши на прес-конференції у Миколаєві, що «ми не ставили у залежність обслуговування боргів й інтереси майнового комплексу України». Щоправда, прем’єр не підтвердив і проведення конкурсу з продажу акцій ВАТ «МГЗ»: «Створено спеціальну комісію, яку очолив один із керівників ФДМ. Її мета — розробка оптимізації управління заводом і внесення пропозицій щодо подальшої приватизації».
Подальша приватизація МГЗ знову «зависла». Та, очевидно, ненадовго: можна передбачити, що подальша доля заводу визначатиметься після президентських виборів у Росії. Їхній результат майже ні у кого не викликає сумніву, проте відносини майбутнього президента Росії після вступу на посаду з різними учасниками алюмінієвого ринку непрогнозовані.
КОМЕНТАР ВІДДІЛУ ЕКОНОМІКИ
У світовій економіці злиття і поглинання, створення вертикально і горизонтально інтегрованих компаній вже майже сто років є домінуючими тенденціями розвитку бізнесу. Чи може Україна з її промисловістю, яка на 80% складається з «проміжних» — на шляху від видобутку сировини до кінцевого товару — підприємств, бути осторонь цих процесів? Очевидно, не може. Та й не повинна. Інша справа, яку стратегію входження до цього бізнесу буде обрано. Доля Миколаївського глиноземного комбінату у цьому розумінні повністю підтверджує припущення, що вибір шляху — настільки ж важкий, як і сам шлях.
Приватизація великих українських підприємств, що почалася кілька років тому, пропонує лише два легальні варіанти вибору шляху інтеграції — продаж акцій в обмін на інвестиційні зобов’язання і продаж акцій тому, хто більше за них заплатить. Щоправда, існують ще й два негласні варіанти, які однак також враховуються у державній політиці. Йдеться про те, якій формі бізнесу (і компанії, що його представляє), — «брудному» чи ні, — влада віддасть свої уподобання. Отже, питання не стільки у тому, за гроші чи за обіцянки приватизується українська власність, а у тому, яку промисловість хочуть бачити у своїй країні чиновники, котрі визначають правила гри. Якщо враховувати всі ці застереження, то МГЗ — яскравий приклад «державних метань» від одного рішення до іншого… Чим усе це закінчиться? Хотілося б, щоб за великі гроші з’явився чесний бізнес. Проте чи буває таке у нашому житті?
