Iван ДРАЧ: «Известия в Украине»? Хай виходять українською мовою!»
«День» останнім часом не раз підкреслював свій інтерес до призначення головою новоствореного Державного комітету з інформаційної політики, телебачення та радіо Івана Драча. Адже зрозуміло, що особливо після відставки з посади заступника секретаря РНБО(У) Зиновія Кулика, та в умовах, коли і досі ще непрацездатна Національна рада з питань ТБ і РМ, саме в руках Івана Федововича зараз сконцентровані і можливості, і проблеми, і спокуси, і відповідальність за багато з того, що відбуватиметься надалі в нашому інформаційному просторі. І хоч би як ми не мали ілюзій відносно самодостатності і самостійності в рішеннях тих людей, які керували нашою інформполітикою раніше, все ж таки не можна применшувати ролі конкретної особистості на впливовому чиновницькому кріслі. Тим більш, що Іван Драч — знакова фігура і для національної культури, і для національної політики. Власне, саме це, насамперед, і підкреслюється як тими, хто схвально сприйняв це призначення, так і тими, хто ставиться до нього з певною пересторогою. По суті, вперше в країні таку посаду зайняла людина, у якої є сталі і публічно проголошені ідеологічні засади, які можуть комусь подобатися, а комусь — і ні. І які, як вважає дехто, можуть стати на заваді у обов’язку держслужбовців дотримуватися одного з головних принципів нашої Конституції: жодна ідеологія не може бути в Україні визнана обов’язковою.
З іншого боку, вперше таку посаду обійняв саме політичний діяч, а не номенклатурний фахівець, і в цьому теж є як свої плюси, так і мінуси. Так, у такої особистості і самостійність у рішеннях, і мотиви власної діяльності можуть бути якісно вищими, ніж було до цього. Але в той же час ми знаємо, що саме мало обізнаних зі всіма тонкощами галузі іменитостей апарат найбільш вправно і швидко «обламує» і перебирає процес прийняття рішень виключно у свої руки, дозволяючи першим грати лише роль весільного генерала. І, нарешті, вперше нашим інформаційним простором буде керувати людина, яка була призначена за ініціативою саме Кабміну, а не Президента або його оточення. Отже, доля і час перебування Івана Драча в його новому кріслі дуже пов’язані зі сталістю та самодостатністю Кабінету. Ну і, безумовно, врешті-решт в успіху Івана Драча як голови Держкомінформполітики зацікавлена — також уперше відкрито — конкретна політична сила — Рух.
Отже, з Іваном Драчем ми ексклюзивно розмовляємо про те, наскільки його ідеологічні пріоритети співвідносяться з інтересами влади та суспільства. Наскільки поет почуває себе дієздатним у кріслі держслужбовця. Які основні проблеми бачить Іван Федорович у наших ЗМІ.
«ГАСЛА ВIДКРИТОГО СУСПIЛЬСТВА — ПРЕКРАСНI. АЛЕ МИ НЕ ПОВИННI ГНОБИТИ УКРАЇНСЬКУ НАЦIЮ»
— Іване Федоровичу, наскільки ви точно уявляєте собі стан того, що відбувається зараз у наших ЗМІ? Не тільки те, що ми бачимо на екрані чи в газетах, а й те, що стоїть та відбувається за ними та поза ними?
— Мені дуже важко казати, що я вже знаю все про ці процеси — і ті, що назовні, і ті, що «під килимом». Які за цим клани стоять, які угруповання? Я тільки починаю розбиратися у всьому. Наприклад, вже кілька днів тут йде розмова навколо концерну РРТ і про ставлення до нього різних сил. І я бачу, як різні угруповання тут діють. З одного боку, ті люди, що були раніше причетні до формування інформаційного поля України, конкретно йдеться про Зиновія Кулика, Олександра Савенка, Олега Бая. Вони усуваються, це загально зрозуміло. Мені треба розібратися, чому вони усуваються, у чому справа?
— Так хто був ініціатором їхнього усунення?
— Ви знаєте, що Кулик був звiльнений з посади заступника секретаря РНБО(У). Савенко та Бай зняті, сюди призначений Драч, щоб я очолив злиття двох структур — Держкомітету по інформаційній політиці та Держтелерадіо. З того, що Президент погодився на пропозиції Ющенка та Жулинського щодо мого призначення, можна зробити висновок, що він сам відчуває брак деяких тенденцій у попередній інформаційній політиці.
— Яких саме?
— От, наприклад, я прихожу в кіоск, беру майже всі газети, що там є: «Известия», «Комсомольскую правду»... Немає тільки «Сахалинской правды». І це все в Україні! З одного боку, мені цікаво читати «Московский комсомолец в Украине». Інформаційно вона мене чимось наповнює. Але разом з тим я не можу не зазначити, що це є інформаційна агресія східної держави. І якщо вони хочуть мати «Московский комсомолец в Украине», чого не ставити це питання в такий спосіб, як це французи ставлять? Як Франція бореться у своїй ситуації, заможна, велика країна. То можна собі уявити, як повинна боротися наша країна, маленьке дитя, як вона повинна опиратися цій масовій лавині, що йде з півночі! Я все буду робити, щоб наш інформаційний простір був якомога більш українським.
— Яким чином?
— Ось будемо думати, що робити. Якщо «Известия» хочуть виходити в Україні, хай вони роблять переклад українською мовою. Будемо ставити питання так. Є ще інші пропозиції. Кожна російська книжка має сплатити акциз — одну гривню на українську культуру. Кожна російська газета — десять копійок на українську пресу!
— Але тут постають дві проблеми. Перша — це наша економічна залежність від Росії, завдяки якій, власне, вона і може проводити в такому обсязі в нас свої інформаційні інтереси. А друга реальність — це розвиток супутникового, кабельного телебачення. Усе більше громадян України матимуть змогу дивитися будь-який канал незалежно від волі державних органів...
— Безперечно, треба перш за все здобувати економічну незалежність, у інших, неінформаційних сферах. Але і зараз ми мусимо думати, що робити. Ми будемо проводити свою політику — це для мене безперечно.
— А як ви ставитесь до того, що є українська етнічна нація і є українська політична нація? І політична нація складається не з одномовного населення.
— Моя життєва кар’єра починалася з того, що я був учителем російської мови і літератури. Я вчився в Москві. Вчився у Шкловського, у Ромма. Для мене російська культура дуже багато значить. Так мені казати, що я її буду якимось чином упосліджувати, щось робити тенденційно? Ні, просто зараз такий момент, коли ми маємо діяти не захищаючись, а наступально діяти, як нація. Одна з великих причин нашого економічного і всілякого іншого занепаду — те, що ми упослідили, зганьбили основну етнічну націю, яка у нас є. Якщо українці не відчують, що це їхня держава, що вони для себе живуть і існують — ми нічого не зробимо. Ми будемо робити таке собі розмите суспільство, так зване відкрите суспільство. Воно дуже прекрасне, гасла ці всі дуже дорогі, й для мене також дорогі, але ми в такий спосіб гнобимо те основне, що в нас є, — гнобимо українську націю.
— Тобто ви будете будувати українське ТБ для українців? Етнічних українців? — Чому тільки для українців? Але передусім для українців. Їх більшість населення.
— Добре. Є державне телебачення. Яким чином ви будете проводити цю політику на ньому? Чого зараз на УТ-1, наприклад, немає, і що б ви хотіли на ньому бачити?
— Не можу поки цього сказати. Я поки що придивляюся, прислухаюся. Мені треба дуже детально знати ситуацію на телебаченні, порівнювати канал УТ-1 з «1+1», «Інтером», з іншими каналами.
— А який канал вам особисто більше подобається?
— Мені — «1+1». Мені цікавий Вересень, наприклад.
— А Вєрка Сердючка?
— Сердючка, «Кролики» й таке інше — це є рідні внуки Тарапуньки і Штепселя, це є висміювання хохла, дражніння його. Не можна дражнити ні хохла, ні жида, ні москаля. Це є страшні речі, вони потім перетворюються в те все, що вибухає в той чи інший спосіб. Ми мусимо дуже особливо пильнувати це, як політики.
— Але я хочу зрозуміти, в який спосіб ви хочете це зробити: нав’язуючи щось чи пропонуючи більш конкурентоспроможний продукт?
— Звичайно, передусім будемо робити все для того, щоб був конкурентний продукт. Але для мене особисто... Звичайно, я би не хотів в Україні того страхіття, що було між Хорватією і Сербією... Те, що взяв у свої вуста Мілошевич, спочатку сказала президія Академії наук Сербії, потім Спілка письменників Сербії. Це вони започаткували війну за велику Сербію. Чим українська інтелігенція відрізнялась від сербської? Коли ми прийшли, започаткували Рух, ми казали: ми свої українські проблеми можемо вирішити тільки тоді, коли єврей у Києві буде себе почувати краще, ніж в Єрусалимі, росіянин — краще, ніж у Москві і Петербурзі, поляк — краще, ніж у Варшаві чи в Чикаго. І тільки тоді українець має право вирішувати і розв’язувати свої проблеми. Але вже у 95 році створили так званий Конгрес української інтелігенції. Ми зрозуміли, що такий наш толерантний крок далеко не у всьому був виправданий. Зараз ми відчуваємо приниження і поталу української етнічної нації. Ми зараз прийшли до уряду, й ми будемо робити все, щоб основна складова нашої української політичної нації — українська етнічна нація — не почувала себе гіршою, ніж єврей, росіянин чи поляк в Україні. І ножиці тут будуть полягати в тому, що, з одного боку, ми хочемо робити так, як воно годиться, а з іншого — ми мусимо порушувати великі закони світової демократії, які вже давно панують, які йдуть з ефіру, і так далі. Ми мусимо бути розумними, хитрими, кмітливими, щоб проводити лінію, відповідну до нашого часу.
«Я МУШУ БУТИ ДЕРЖАВНИМ РУПОРОМ, А НЕ «МIНIСТЕРСТВОМ ПРАВДИ»
— Хто, на вашу думку, зараз визначає інформаційну політику в Україні: Президент, адміністрація Президента, Рада безпеки, олігархи?
— Ви самі всіх назвали. Зараз інформаційна політика є рівнодіючою цих сил.
— І в результаті у державі досі немає чітко сформульованої концепції інформполітики. Саме з державницьких, а не відомчих, чи кланових інтересів.
— Зрозуміло, що стратегічні інтереси повинні домінувати, і це буде моя проблема, і мені треба думати, як проводити цю лінію. Моральний клімат, що існує в нашому інформаційному просторі — страшний. Наприклад, проблема «піратства». До нас звертаються міжнародні організації з цього приводу. І в нас уже є у фінансовому вимірі страшні проблеми. Або ще ось приклад. З одного боку, мені прикро, що йде зараз такий тиск на «Сільські вісті», до мене вже кілька разів зверталися і головний редактор Сподаренко, і голова Спілки журналістів Лубченко.
— Ви маєте на увазі претензії до «СВ» податківців?
— Так, і я, безумовно, буду намагатися втрутитися в цю справу. Але, з другого боку, виявилося, що і мої попередники на цьому місці «годували» «Сільські вісті», а не тільки відповідні структури, скажімо, сільської буржуазії, червоних капіталістів. Давали «СВ» державні дотації. Я б цього не робив. Скоріше — тим нещасним газетам допомагав би, які ледве животіють, «Літературній Україні», «Народній газеті».
— Тобто «СВ» — отримувала ці дотації, а, наприклад, «Літературна Україна» — ні?
— Не в такій мірі, як треба.
— Це дуже цікавий факт, який свідчить, між іншим, і про деяку двозначність у діях нашої виконавчої влади. Тобто я так розумію, зараз від вашого комітету слід чекати пропозицій щодо перерозподілу державної підтримки ЗМІ? А як ви ставитесь до того, що на нашому державному телебаченні мають великий вплив різні фінансово-політичні групи?
— По-перше, ми повинні зараз пильно придивитись, що таке є УТ- 1, чому воно практично все бере з державного бюджету, годується, пускає рекламу й — не дає жодного прибутку державі. — Наскільки я розумію, в нас взагалі немає професійного аналізу ефективності діяльності державного ТБ. Чи може воно бути збитковим, чи самоокупним, чи прибутковим, враховуючи всі надходження і видатки... І це — одна з головних проблем.
— Я намагаюсь розібратися, що тут було. По-перше, я чекаю акт Рахункової палати, щодо ситуації в Держтелерадіо і в Держінформполітики. От я прийшов сюди — і дізнався, що навіть у цьому будинку, на Прорізній, перший поверх уже займають якісь комерційні структури. Прийшов до Держтелерадіо — там замість апаратних, які ще я пам’ятаю, — якісь кабінети, сидять чиновники. І треба ще розібратися, потрібні вони чи ні, ці сотні чиновників. Дуже сумніваюсь у потребі в цих чиновниках та в їхній корисності для нашого радіо та телебачення.
Ситуацію, яка склалася, треба дуже поволі розв’язувати, розміновувати. Я сподіваюсь, що мене підтримають громадські організації: Спілка письменників, Спілка журналістів, всі творчі спілки. Цей пост буде хоч чогось вартий, коли Президент буде за мене, коли я буду мати підтримку номенклатурного клану. Але, з іншого боку, я мушу бути тільки державним рупором, а не тим «Міністерством правди», що намалював Оруелл.
«КРАЩЕ Я АМЕРИКАНСЬКИЙ БОЙОВИК ПОДИВЛЮСЬ, НIЖ «НАРОДЖЕНI РЕВОЛЮЦIЄЮ»
— Мені здається дуже суттєвою вадою нашого інформаційного простору, що він не дає громадянам, суспільству якоїсь консолідуючої ідеї. Адже в тому, щоб наша держава була економічно стабільною і демократичною, зацікавлені майже всі. І багаті, і бідні, ліві і праві. І, скажімо, роздмухування ворожнечі, розбіжностей між відомими силами було ще зрозумілим під час виборчої кампанії — на цьому влада побудувала свою стратегію самозбереження. Але зараз інша ситуація, вже ясно, що не тільки країні не загрожує «червоний реванш», а і у парламенті вже комуністи не будуть заважати приймати ринкові закони. Може, вже треба все ж таки, нарешті, припинити шукати «ворога» , а, навпаки, треба шукати в житті і пропагувати те, що може об’єднати суспільство у вирішенні загальних проблем? На жаль, таких проектів на нашому ТБ немає. Зате нетерпимість до різних поглядів, штучну ворожнечу продовжують проводити такі програми, як «Акцент» Лапікури і багато інших.
— Ну, а я перш за все бачу на нашому ТБ інші речі. Я бачив, як важко створювалась ця більшість у ВР. Якби на виборах не переміг Кучма, якби потім над ВР не було б дамоклова меча референдуму, то не було би зараз і так званої більшості. І весь час, коли йде війна так званих лівих і так званих правих сил, то при всіх накладних витратах — то є позитивний процес. Йде прогресивна війна з лівим, комуністичним блоком. І саме в цей час чомусь по УТ-1 йде серіал «Народжена революцією»! Серіал про те, як народжувалися наші чекісти, які вони славні, любі, які герої! Цього ви не бачите? Це просто кричуще, воно вилазить з мішка таким багнетом!
— Я вважаю, що глядачі вбачають у тих фільмах не тоталітарну, не комуністичну і не імперську ідеологію. Навіть при лояльності і до нашої незалежності, і за несприйняття комуністичної ідеології люди просто відчувають якусь ностальгію за власною молодістю, врешті- решт, за певними пластами радянської культури...
— Туга за молодістю? Та ліпше я бойовика американського подивлюся, ніж оце: «Народжена революцією»! Що ж до «Акценту» Лапікури — то я повинен його подивитися.
— Чи залишиться на своїх місцях нинішнє керівництво телебачення і радіо?
— Не знаю, поки що я розбираюсь у ситуації, потім дам свої пропозиції Президенту.
— Як ви вважаєте, як скоро у нас, нарешті, буде дієздатна Нацрада з питань телебачення і радіомовлення?
— Думаю, після того, як утворилася більшість у ВР, вона найшвидше призначить свою четвірку, а тоді й Президент обіцяв визначити свою. Чи може очолити її Зиновій Кулик? Якщо Президент його в черговий раз «помилує», а я дуже сумніваюсь з цього приводу.
— Що ви як голова Держкомітету з інформаційної політики будете підтримувати у наших журналістів?
— Буду підтримувати гордий дух. Коли журналіст не буде відстоювати принципи свободи слова, то в який спосіб суспільство захищатиме саме себе? І тут буде дуже тяжка моя проблема — як знаходити консенсус між державою і громадськістю. Ми повинні підтримувати незалежність журналістів. Я розумію, яка це важка і небезпечна професія.
— А яка головна, на ваш погляд, мета журналістики у суспільстві?
— Давати кисень, давати вільно дихати суспільству, щоб воно могло дихати правдою, щоб воно насправді знало, що саме відбувається сьогодні.
— Отже, якщо я вас правильно зрозуміла, Іване Федоровичу, ваші перші кроки на цій посаді будуть переслідувати три головних мети. Перша — забезпечити в нашому інформаційному просторі інтереси перш за все українських громадян. Друга — сформулювати концепцію державного мовлення, вивести державне ТБ з-під надмірного впливу на нього різних фінансових кланів, забезпечити пріоритет державницьких інтересів над відомчими. Третя — долучити до впливу на державне ТБ та сприяти співробітництву з ним суспільних інституцій. Це так?
— Так. Ми повинні створити умови, щоб було саме державне, державницьке телебачення, яке б поступово — переходило в суспільне. І не поділялося між кланами. У той же час ми повинні підтримувати не тільки державне ТБ, а й прогресивні процеси на приватних каналах.
— Які є важелі для цього у Держкомiтету?
— Я ще далеко не всі важелі знаю. Я людина, яка щойно вийшла на це поле як політичний діяч. Я маю поки що наміри, а як їх перетворити в дію — це вже інша справа.
— А з чого ви почали, коли прийшли в цей кабінет?
— Я обурився, що тут немає державного прапора та портрета Президента Леоніда Кучми.
