ОПИТУВАННЯ «Дня»

Продовження. Початок у № 22

Наталя КОНДРАТЮК, керівник бюро ГРТ в Україні:

— Я б не змішувала поняття журналістика і політика. В ідеалі журналістика повинна бути аполітичною, але це — утопія. Усі ЗМІ мають свого господаря. Кожен господар має інтереси. Які його інтереси — така й спрямованість ЗМІ. Тому говорити про позицію журналіста «над сутичкою» не випадає. Як правило, у нас журналісти «в сутичці». Та й при цьому так підлесливо намагаються прислужитися господареві, що дух захоплює. А перо використовується для аналізу ситуації в дусі ідей певного політичного угруповання. Партійна преса виглядає набагато чеснішою. Якщо газета «Товариш», наприклад, — партійний рупор лівих, то й працюють у ній ідеологічно близькі лівій ідеї журналісти. Вони прийшли туди за переконаннями. Їх мета і завдання зрозумілі.

Преса ж якогось господаря змушена міняти позицію в залежності від сьогоднішніх його уподобань. Власна ж позиція журналіста в цій ситуації — нонсенс. Не подобається — йди. Є винятки, коли власна позиція збігається з генеральною лінією. Це просто ідеальні умови для сучасного журналіста. Усе решта — кухонні розмови з совістю.

Можна помріяти про гіпотетично реальну різнобічну та об’єктивну подачу матеріалів на політичну тематику. Визначити, в яких жанрах варто висловлювати суб’єктивізм, а в яких — ні. Можна посперечатися про активну та пасивну участь журналіста в політичній події. Але навіщо говорити про те, чого немає та в найближчому майбутньому не буде? Зайвий раз наступати самим собі на мозоль? Міняти треба не пресу, а умови, які змушують ЗМІ стояти в позі «чего изволите?». Адже вже практично не залишилося навіть поодиноких прикладів об’єктивних ЗМІ. Не пам’ятаю, хто дуже точно охарактеризував сьогоднішню журналістику: «Від першої найдревнішої професії друга відрізняється лише тим, що повія продає тіло, а журналіст — мізки».

Лаврентій МАЛАЗОНІЯ, телепродюсер:

— Політична журналістика як поняття викликає в мене асоціацію з фразою з «1984» Джорджа Оруелла: «Хто керує минулим, той керує майбутнім, хто керує сучасним, той керує минулим». Політична журналістика повинна якщо не керувати, то хоча б аналізувати або прогнозувати це саме минуле, сучасне і майбутнє. Інакше всіма цими тимчасовими поняттями будуть керувати ті, хто керував ними в Оруелла в «1984». А вже так званим політичним журналістам щонайбільше доведеться на сторінках газет, в теле- або радіоефірі тужливо скімлити: «Минуле не повернути. Поверніть хоча б віру в майбутнє».

Друге запитання. По-моєму, «великий керманич» Мао любив нагадувати про мудру мавпу, що спостерігає з вершини пагорба чи гірки за сутичкою двох тигрів. Хоч та китайська мавпа і людиноподібна, але все одно, мабуть, не журналіст. Бути «над сутичкою» в «плюсі» можна у випадку, коли ти перебуваєш на «неприступній горі», якщо тебе звідти не виманять смачненьким бананом. Але є ще один варіант — стати Кінг-Конгом (нехай навіть віртуальним), і тоді тигри можуть стати кошенятами, якими й погратися можна. Але це — віртуальність. На Заході — цілком реальна віртуальність, причому комерційно вигідна. Позиція політичного журналіста «в сутичці» набагато цікавіша, більш видовищна. Якщо він не стає виробом №2, звичайно. Якщо його ідеї збігаються з ідеями «певної політичної групи». Якщо аналіз даної політичної ситуації, зроблений ним, відповідає реаліям. Більше того, він робить глибшими тінi цих реалій, коли хочете, грубо кажучи, якщо журналіст не є «презервативом реальності». Євген Кисельов — вдалий приклад, «не-презерватива реальності», Сергій Доренко — дуже вдалий приклад «презерватива реальності». Він пропагандист, а не журналіст. І не кокетує з цього приводу, як і з інших приводів, також. Але і той, і іншій — цікаві. Нікому не цікавий язик, у якого більше свободи після втрати зубів, чи то в сутичці чи над сутичкою.

Третє запитання. Власна позиція журналіста стає «ахіллесовою п’ятою» в двох випадках. По-перше, коли він від когось або від чогось тікає (можливо, і від власної позиції). По-друге, якщо його власна позиція дуже сильно схожа на надто непристойну позу, вибачте, коли «на прицілі» можуть бути не тільки п’яти. На жаль, мало (хоча вони є, але мало) кому вдається захистити власною позицією свою «ахіллесову п’яту». Простіше, напевно, бути «клізмою». При цьому як можна частіше міняти «місце свого подвигу» і називати те, чого немає, «моментом істини» (власного виробництва), ціна якому одна гривня 30 коп. Таких рано чи пізно «опускають» в якому-небудь «місці подвигу». І аутозомбування ну ніяк не допоможе. Власна позиція завжди «плюс» за головної умови — ти не раб своєї власної позиції. Українська еліта — політична і ділова — вже вчора навчилася відрізняти позицію від пози. Сьогодні вона, хіба що, з прагматизму цінить більше перше, ніж друге. Вона, ця еліта, крім усього іншого, стала розуміти, що собака в наморднику гавкає задом. Щоб зрозуміти це — і Генріха Гейне читати не треба. Досить пам’ятати анекдот про апельсин, котрий пливе річкою: жовтенький самовдоволений великий апельсинчик, який милується собою в променях сонця й раптом чує регіт поруч із собою й бачить, що регоче шматок лайна. Запитує його: «Ти чого смієшся, ти хто такий?» А лайно йому: «Я також вранці було апельсином».