Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО: «За літературою світового класу завжди стоїть держава»

— У якому стані, на ваш погляд, перебуває нині СПУ?

— Спілка і література перебувають в такому самому стані, як і все суспільство. Це його складова частина, і кардинальних відмінностей тут не може бути. Кожен письменник відчуває на своїй шкурі, що таке перехідний період. Доводиться бачити письменників голодних, украй знедолених. Ховаємо людей, які важать по сорок із чимось кілограмів. Померли від виснаження. Особливо важкими були роки з 1992-го по 1996-й. Наша українська інтелігенція виявилася найбільш незахищеною і непідготовленою до змін, які сама ж виплекала.

Друга проблема, яка дебатується дуже часто на сторінках преси, в тому числі й газети «День», — що таке ця Спілка письменників України, та й узагалі чи потрібна вона, чи має вона право на існування за нинішніх історичних обставин? Мене вражає, що серед тих, хто сьогодні так критикує, паплюжить Спілку, дуже багато людей, які — я це добре пригадую — колосальні зусилля докладали до того, щоб сюди потрапити. Я це кажу із чистою совістю, бо я принципово був поза Спілкою. У мене ніколи не було віршів- «паровозів», тобто про партію, про Леніна. І я не вважаю, що багато втратив, що не користувався якимись тодішніми пільгами, не одержував винагород. Я вступив до СПУ тільки 1989 року, коли в мене було вже багато надруковано книжок і коли я побачив, що та, комуністичної доби Спілка, почала істотно змінюватися. А коли відчув, що настають страшні духовні катаклізми, котрі загрожують не тільки літературі, а й усьому духовному життю, — я подав заяву до Спілки.

Я йшов сюди на страшному зламі в культурі, коли виявилося, що плівочка духовності в нашій країні дуже тоненька. Я знав, що тут потрібно займати лінію оборони і захищати не тільки літературу, а й кіно, театр, усю сферу духовного життя. Я знав, що буду захищати Зерова, Плужника, Ольжича, яких я збирав, видавав, пропагував.

Знаєте, сьогодні в наших часописах друкуються дуже цікаві твори. Це справжня література — глибока, майстерна. На жаль, їхні наклади дуже малі — півтори-дві тисячі.

— Можливо, твори, про які ви кажете, дійсно зроблені майстерно з погляду чистої техніки. Проте коли вони не мають відгуку в суспільстві — їхню майстерність, на жаль, мало хто може оцінити. Ще Блок казав, що мистецтво може вибачити майже все. Воно не вибачає єдиного — зради своєму часові.

— Я вважаю, що в нас є кілька письменників світового класу, але, крім України, їх мало хто знає. Гадаю, що це несправедливо. Ліна Костенко не поступається нікому, наприклад, Шимборській. Проте за Шимборською стоїть польська держава і польська культура, які себе вже утвердили у світовому контексті. З нами цього не сталося.

— І чому ми не можемо репрезентувати за кордоном наше мистецтво?

— Тому що досі не маємо справжньої Української держави. Я не настільки націоналіст, щоб вважати, що тільки українці мають право її репрезентувати. Для мене Мойсей Фішбейн, чудовий письменник, більш український, аніж багато хто з тих, що б'є себе в груди і клянеться Україною. Тому що він талановитий.

— Пробачте, я нагадаю, нещодавно в «Літературній Україні» була замітка, підписана так: «літукраїнці». У ній ішлося про те, що, мовляв, російськомовний письменник Андрій Курков, якого часто запрошують на різні закордонні письменницькі зібрання, не має права представляти там Україну. Наші «літукраїнці» намагаються «не пускати» тих, хто справді продуктивно працює і має відгуки на рівні Європи, а замість того бажають, щоб запрошували їх — тих, хто приховує свої прізвища. Що потрібно зробити для справжнього підняття українського письменства?

— Треба, щоб держава більше нам допомагала. Я був на зустрічі з банкірами, вони дивляться у вічі і кажуть, що грошей нема. Потім виходимо з офісу, а в кожного така іномарка! Якщо держава не буде допомагати нам, письменникам, хто стільки зробив для незалежності України, то це призведе до руйнування демократії та відродження тоталітаризму.

— Перепрошую, але на «демократичному Заході» письменники самі мають себе «пробивати». Звісно, держава має прийняти закони, щоб зменшити податки на видання та заохотити меценатів. Однак вимагати прямої фінансової допомоги письменникам — це анахронізм. Я знаю, деякі письменники в Україні забули навіть шлях до Спілки, вони друкуються в Росії, причому ось так: розміщують свої романи в Інтернеті, через нього домовляються з видавцями, друкуються в Петербурзі чи Москві, а потім їхні твори завозяться в Україну як російські.

— Я не бачу, щоб у цьому Інтернеті розповсюджувалось щось такого рівня, як Булгаков чи Віктор Некрасов. Щодо популярності Андрія Куркова, то вона для мене незрозуміла.

А ще виникла ця Асоціація українських письменників. Дуже дивно: вони майже всі пройшли крізь Спілку, були її членами, а потім немовби вийшли з неї, тому що в старій Спілці самі ретрогради й консерватори, і започаткували свою.

— У нас свобода громадських об'єднань.

— Однак чому ж майже всі, котрі входять до цієї АУП, окрім трьох засновників, досі не вийшли із СПУ? А більшість навіть платить внески. Може, тому, що їм не хочеться позбуватися пільг членів СПУ? А може, вони ще й будуть претендувати на майно Спілки? Ситуацію загострюють свідомо. До Спілки письменників певні сили ставляться так, як до якоїсь політичної партії, тобто вони її терплять до деякої межі, доки вона не становить загрози. Якщо вони відчувають якусь загрозу для себе, то намагаються Спілку зневажити.

— Що ви будете робити насамперед як голова київського письменництва?

— Намагатимуся створювати тут, у нашому Домі, таку атмосферу, щоб творчі люди самі потягнулися сюди. Та й нині тут щодня проходять цікаві вечори, зустрічі, концерти. Треба об'єднати всі творчі сили, протиставити їх і зовнішньому безкультур'ю, і внутрішній нашій ворожнечі. А головне завдання — лобіювати, як це тепер кажуть, інтереси письменництва на рівні держави, принаймні Києва. Однак точно можу сказати, що ніяких революцій у Спілці я робити не буду.

P. S. І все-таки, чому сучасна література в Україні перестала бути володаркою дум? Чи винна в цьому держава, як схильний вважати Леонід Череватенко, чи все ж відповідальність лежить і на самих літераторах, у тому числі на Спілці письменників? Чому в нас практично не існує такого явища, як масова вітчизняна література, і відсутність її заповнюється російською продукцією — з одного боку? А з іншою — чому епохальні твори українських авторів, про які так багато говорять самі автори, не бачать світ? Нам цікава ваша думка про всі ці запитання.