Розпускати парламент доведеться доти, доки не буде закону про опозицію
Досвід демократичних країн свідчить про те, що благополуччя й динаміка їхнього розвитку базуються на існуванні легальної, законодавчо забезпеченої опозиції. Вся політична історія України, як і Російської імперії та СРСР, свідчить про те, що в нас ніколи не існувало подібного інституту. Навіть виборність гетьманів передбачала їхнє довічне правління, й відсутність інституту легальної опозиції призводила до появи й одночасної діяльності двох і, навіть трьох гетьманів і, як наслідок, до внутрішніх конфліктів і розколу країни, що закінчувалося черговою руїною.
У той же час придушення опозиції заганяло її всередину країни, й забезпечення загального «одобрямса» хоча й створювало лакований зовнішній вигляд, але в кінцевому результаті призвело до розвалу такої могутньої країни, як СРСР.
Тому не дивно, що через відсутність історичних традицій так важко дається нашій країні створення інституту легальної опозиції й легального опозиційного лідерства — невід'ємної риси демократичних політичних систем. Відсутність такого інституту за бажання розвиватися демократичним шляхом призводить до того, що чинник опозиційності починає пробиватися в найнесподіванішому місці: то через посаду прем'єр-міністра, як у випадку з Лазаренком, то через посаду голови Верховної Ради. І як його не заганяй углиб політичної системи, він все одно проявляється «несподівано».
Найбільшою ілюзією є те, що багато в чому штучно створена парламентська більшість (при умові позбавлення опозиції всіх прав) призведе до конструктивного розвитку країни. Більшість навіть за наявності 240-250 голосів і внутрішніх протиріч не зможе без підтримки меншості забезпечити роботу в комітетах і прийняття законів, оскільки для цього потрібна постійна присутність практично всіх депутатів більшості. Що досить малоймовірно, й не тільки через хвороби й відрядження, але, передусім, через те, що більшість сформовано переважно з керівників найбільших підприємств і організацій України. Це вимагає їхньої постійної присутності в сфері бізнесу, та й умови роботи в Верховній Раді, коли в одній кімнаті сидять по два депутати, є непорівнянними з умовами роботи керівників середньої ланки в організаціях, очолюваних цими депутатами. Таким чином, для успішної роботи більшості, котра відокремилася від лівої опозиції, потрібно створювати або кур'єрську пошту, коли кур'єр роз'їжджатиме по Україні й збиратиме підписи, або створювати інтернетівську Верховну Раду, що буде проривом у світовій законотворчій практиці. Оскільки це малоймовірно, то єдиний вихід — це сідати за стіл переговорів з меншістю й у першочерговому порядку розробити й ухвалити закон про більшість і опозицію. В ньому потрібно розписати права, обов'язки й відповідальність більшості: які партійні структури несуть політичну відповідальність за економічне становище країни, а які покладуть на себе лавровий вінок у разі її успішного реформування. Крім того, там чітко мають бути розписаними права й умови формування опозиції (наприклад, не менше за 150 чоловік), права й обов'язки її лідера, процедура доступу її на телебачення, охорона лідера опозиції (що є в нас атрибутом легальності й значущості), а також ті умови, за яких опозиція може накладати на закони вето. Тут навіть не треба щось винаходити, оскільки в багатьох західних країнах існують подібні закони.
Мені вже доводилося писати в червні 1999 року про необхідність розробки закону про опозицію в статті «Чи потрібна Україні опозиція» («День», №108). І поточні події показали, що якби він був своєчасно розроблений, то парламентської кризи просто не було б. Зараз віце-спікер В.Медведчук готує до обговорення в парламенті закон про опозицію. Хотілося б, щоб депутати поставилися до цього закону надзвичайно серйозно й відповідально, оскільки він є не тільки основоположним для демократичного суспільства, але й сприятиме динамічному розвитку країни.
Ці пропозиції можуть здаватися революційними, бо ту опозицію, яка тебе критикує й звинувачує в усіх смертних гріхах, необхідно ще й захищати, й охороняти, любити й пестити. Але ці поняття є революційними для наших історичних традицій і нашого менталітету, а для країн західної демократії захист опозиції є справою самою по собі зрозумілою. Наявність легальної опозиції — базова причина їхнього благополуччя, а причина нашої убогості — напівлегальна або нелегальна (дисидентська) опозиція. Наявність лівої опозиції бажано сприймати як існуючий факт, і єдиний шлях боротьби з нею — це прискорене реформування країни.
Формування більшості в парламенті порушило, як уже вказувалося, проблему присутності в залі засідання. Якщо на Заході бізнес-структури проводять свої інтереси в законодавчому органі через професійних політиків, які входять до відповідних партій, то в нас лідери бізнесу самі пішли в депутати й опинилися в патовій ситуації: або бізнес розвалиться, поки вони особисто займатимуться законотворчістю в комітетах і залі засідань, або більшість розвалиться, коли вони займатимуться бізнесом. Це буде хорошим стимулом для прискореного формування впливових партійних структур у центрі, на правому фланзі й проведення виборів за партійним принципом. Партії на Заході є саме тими структурами, які розділяють бізнес і владу. Бізнес підживлює партії, партії впливають на владу й захищають бізнес від влади.
Останні події призвели ще до одного цікавого явища. Успішне стимулювання процесу структурування Верховної Ради під загрозою референдуму має й зворотний бік. Апеляція до Конституції й ухвалення рішень без попереднього обговорення фахівцями різних гілок влади шляхом референдумів з подальшим закріпленням їх у Конституції за волею народу може призвести до найнесподіваніших наслідків. Наприклад, референдум на тему: «Чи вважаєте ви, що олігархів треба саджати у в'язницю, а їхнє майно націоналізувати?» може спричинити справжній ентузіазм мас. Після чого досить буде тільки проводити голосування на Верховній Раді, вирішуючи, кого потрібно оголошувати олігархом. Хоча фахівцям відомо, що на Заході саме «олігархи» забезпечують входження своїх країн у світовий розподіл праці.
Можна запропонувати й інше запитання: «Чи згодні ви, що Кабінет Міністрів треба формувати з відомих економістів і політиків зарубіжних країн?», який також «приречений» на успіх, тим більше, що в нашій історії вже є прецедент. Як говорить Літопис Руський щодо подій 862 року: «Вигнали (чудь, словени, кривичі й весь) варягів... і стали самі в себе правити. І не було в них правди, й став рід на рід, і були міжусобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо собі князя, який володів би нами й управляв за договором, по праву». Пішли вони за море до варягів до русі... й сказали русі чудь, словени, кривичі й весь: «Земля наша велика й щедра, а порядку в ній немає. Ідіть княжити й володіти нами». Як відомо, після цього Русь досягла розквіту.
Воля народу — це дуже тонкий інструмент, особливо за умов маргіналізації й люмпенізації населення країни. Тому такі питання повинні обговорюватися у Верховній Раді й лише потім закріплятися референдумом у разі спірних і доленосних для країни дилем.
Винесення ж такого питання, як формування двопалатного парламенту, без обговорення достоїнств і недоліків як одного, так і іншого типу парламентаризму може призвести тільки до того, що через півроку роботи двопалатного парламенту можна буде виносити на референдум питання про створення однопалатного парламенту. Я сам є прихильником двопалатного парламенту, але для його запровадження потрібно напрацювати законодавче поле, передбачити розмежування повноважень, забезпечити виборність губернаторів тощо, щоб уникнути розколу країни. Що знову ж таки може зробити тільки цей парламент, де працюють як депутати- мажоритарщики, так і депутати, які пройшли за партійними списками. У той час, коли не до кінця опрацьовано питання розподілу повноважень між Президентом, Верховною Радою і Кабінетом Міністрів, запровадження ще одного державного органу остаточно заплутає все законодавство й утопить країну в дріб'язкових і не потрібних з'ясуваннях відносин. А економічні закони просто нікому буде приймати.
Однак навряд чи можна погодитися і з думкою, що Президент, стимулюючи референдум, зацікавлений у розширенні своїх повноважень і забезпеченні собі можливості довічного правління. Варто звернути увагу на наступний факт, який чомусь не враховується політиками: перебування на чолі владної вертикалі проблемної країни, такої як Україна, — це зовсім не те саме, що керувати благополучною країною, що динамічно розвивається. Це просто зношує людський організм. І 10 років на чолі країни, котру роздирають протиріччя, — це величезний термін, здатний підірвати найміцніше здоров'я. Адже крім внутрішніх проблем постійно виникають і зовнішні — то з Росією, то з МВФ, то з Радою Європи, то з кредиторами.
А скасування Верховної Ради може призвести тільки до одного — все невдоволення існуючим становищем населення перенесе на Президента. Адже чим більшою є влада, тим більшою — відповідальність. Про результати величезних повноважень у президента й наявності двопалатного парламенту ми можемо судити на прикладі Росії. Навряд чи їх можна назвати позитивними. Це при тому, що Росія — федеративна республіка. Як тільки знайшлася перспективна кандидатура на посаду президента, Єльцин із задоволенням достроково пішов з посади президента, що було несподіваним з точки зору історії Росії.
У нас також є приклад з новітньої історії — Л. Кравчук, який виглядає зараз набагато життєрадіснішим, залишаючись впливовим політиком, ніж тоді, коли він був президентом України.
Динамічність світу в XXI столітті неможливо порівнювати з першою половиною століття ХХ, а результати авторитарного правління за сучасних умов у країнах третього світу є добре відомими, досить пригадати приклад Індонезії. Тільки бажання домогтися позитивних результатів може підтримувати високу працездатність на посаді президента.
На думку автора, абсолютно правильно робить Президент, учиняючи тиск на парламент. Оскільки без цивілізованої більшості й опозиції той залишатиметься аморфним утворенням без індивідуальної й партійної відповідальності за рішення, що приймаються. Тому його потрібно розпускати доти, доки новообраний склад не розробить закон про опозицію та більшість... Взагалі, дивна здатність нашої країни знаходити проблеми там, де їх немає, й не вирішувати ті, які на виду.
