«Білоруський сценарій» — «страшилка» чи реальна перспектива для України?

Я вважаю, що Білорусь у цьому розумінні унікальна. По- перше, там терплячий і, так би мовити, невибагливий народ — ще більшою мірою, ніж навіть росіяни та українці. По-друге, авторитарний режим передбачає наявність фігури авторитарного лідера. Переконаний, що такої фігури у нас зараз немає і навряд чи з'явиться найближчим часом. Нарешті, авторитаризм для свого існування потребує «образу ворога», у наших реаліях — бажано внутрішнього. Такий образ або приписується реально існуючим силам, які чинять опір становленню режиму, або просто вигадується. Лукашенкові вдалося буквально вигадати цей образ і укорінити його у масовій свідомості. У нас зробити подібну «операцію» дуже складно, оскільки все-таки є досить сильні праві, які мають свої різноманітні інтереси і прагнуть їх захищати. Ми, на мій погляд, засвоїли політичний урок, який полягає у необхідності переходу від конфронтації гілок влади (до речі, здебільшого декларативної) до, нехай ще більш декларативної, але співпраці.

Проведення паралелей між кризою влади у нас і тим, що було у 1996 році в Білорусі, певна річ, дуже спокуслива справа. Та аналогії з іншими країнами виправдані лише остільки, оскільки дозволяють глибше зрозуміти те, що відбувається у нас. На мій погляд, аналогія зі становленням автократії у Білорусі лише утруднює розуміння наших проблем. Те ж стосується і аналогій з Росією-93. Нічого подібного до розстрілу парламенту в Росії у нас, імовірно, не станеться. Причина того — все та ж відсутність авторитарної фігури. Щоб вивести на вулиці танки, щоб послати людей на можливу смерть через свої політичні інтереси, потрібна не лише безстрашність, а й нерозсудливість.

Щоправда, у нас усе також, мабуть таки, досить швидко «оформиться». Вже є і конкретні дати — про проведення референдуму, і приблизні, які відображають поки що тенденцію — можливість нових парламентських виборів влітку-восени цього року. Це пояснюється наявністю впливових сил, зацікавлених у найшвидшому розвитку таких подій, причому максимально, з їх точки зору, ефективному. Та більш детально передбачити щось практично неможливо, оскільки від нашої влади навряд чи доводиться чекати передбачуваних кроків у майбутньому, або пояснення того, що вже сталося. Хтось може вирішити, що краще «поводити рибу на гачку». Це влаштувало б багатьох. Однак, напевно, знайдеться «глядач», який скаже: «Давайте рибу швидше витягувати і будемо обідати». У нас дуже динамічно міняється вектор впливу на ту особу, яка приймає рішення. При обох варіантах, так чи інакше, потерпає те, за що ми боремося вже дев'ять років — демократія. Водночас, у нас не настільки сильна тенденція до репресій і більш сильна опозиція, ніж це було у Білорусі. Тому нас навряд чи чекає настільки сумна перспектива.