ХХ століття було не найкращим для української інтелігенції
2. Ваші студенти — майбутні представники української інтелігенції ХХI століття. Якою б Ви хотіли її бачити? Відповісти на анкету редакція попросила викладачів Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Сергій ІВАНЮК, ректор:
1. В цілому ХХ століття було не найкращим для української інтелігенції. Хоча, якщо враховувати, що інтелігенція тільки в минулому столітті сформувалася як така, а також зробити скидку на проблеми росту в зв'язку з її бурхливим кількісним розростанням в нашому столітті, стає зрозуміло, що це століття і не могло бути кращим для неї. До того ж соціально-економічна ситуація та політичний статус країни (СРСР. — Авт. ) протягом майже всього її існування, безперечно, не сприяли розвитку інтелігенції, якщо це поняття сповнювати широким змістом, а не просто розуміти під ним ту категорію населення, що в радянські часи називалася службовцями.
Якщо ж слово «інтелігентність» вважати і синонімом таких понять, як освіченість, моральність, принциповість, гідність, то, безперечно, наша інтелігенція ще далека від того, щоб носити це ім'я з повним правом. Останні вісім років показали, що саме інтелігенція виявилася неспроможною вирішити важливі питання становлення незалежності. Ті, хто організовував Народний Рух, і ті, хто власне виборов цю незалежність, не змогли використати ті можливості, які вони мали. Кращі люди виявилися нездатними до конструктивних дій і державного управління. Державне управління залишилося в руках тих самих людей, що й раніше, і вплив інтелігенції сьогодні в суспільстві набагато менший, ніж був 8 років тому. Тобто, вона втратила свої позиції. Освіта сьогодні є цінною з суто прагматичних міркувань. Молоді люди здебільшого йдуть вчитися у вузи не для того, щоб ставати інтелігенцією, а для того, щоб мати потім добру роботу і добрі гроші.
2. Чи стануть наші студенти інтелектуальною елітою нації — залежить від них самих. Хотілося б, щоб інтелігенцію в ХХI столітті складали освічені, високоморальні люди з почуттям власної гідності, ясним баченням цілей і неспроможністю на аморальні вчинки. Інтелігентами були і Микола Куліш, і Лесь Курбас, і Микола Хвильовий і багато інших. Вони загинули, але вони виявилися інтелігентами до кінця. Я сподіваюся, що ті люди, що вчаться у нас і прийдуть вступати в 2000 році, стануть такими інтелігентами. Це, власне, єдине серйозне сподівання. Тому що наша країна матиме перспективи нормального розвитку лише тоді, коли її очолюватимуть справді інтелігентні люди. Власне для цього ми і створювали наш університет.
Сергій РЯБОВ, доктор філософських наук, директор Інституту громадянської освіти:
1. На мій погляд, наша інтелігенція ще не оговталася від тиску, який на неї здійснювався в попередні роки і не набула ознак інтелігенції, а скоріше, залишається прошарком, який звик когось обслуговувати і зараз чекає, кому б стати в нагоді. Немає і такої невід'ємної ознаки інтелігентності як самостійність мислення, позиції, думки.
На жаль, в масштабах століття, що минає, ми маємо лише окремі прояви тієї справжньої інтелігенції, яка могла б бути взірцем наслідування.
2. Майбутня інтелігенція має бути самостійною, кваліфікованою, вона має знати, про що говорить, пише, що створює. Це має йти від душі, а не на догоду часу, кон'юнктурі, домінантам. Наші студенти в переважній більшості своїй мають потенціал стати саме такою інтелігенцією, але трапляються серед них і такі, що ладні пристосовуватись заради сьогоденного успіху.
Вілен ГОРСЬКИЙ, доктор філософських наук, завідуючий кафедрою філософії та релігієзнавства:
1. Однозначну відповідь дати важко. З одного боку, потрібно зважати на ті умови, в яких перебував український народ впродовж останнього століття, умови життя в тоталітарній державі, яка в принципі була не налаштована на пошанування інтелектуалів; в державі, де найбільш популярним був образ інтелігента в шляпі і окулярах, який заслуговував хіба що зневажливого ставлення, в державі, яка на рівні навіть офіційних декларацій в кращому випадку визнавала роль інтелігенції, як прошарку, інженерів людських душ, відводячи тим самим їм роль хіба що технологів по впровадженню в життя ідей, які творилися поза ними. Треба зважити на те, що наша країна була в державі, офіційна ідеологія якої виходила з визнання нації як породження капіталізму, що неминуче повинен загинути в світлому комуністичному загальнолюдському майбутті. Якщо зважити на все це і констатувати, що нація все-таки збереглась — збереглась національна культура, народ, який зважився виголосити бажання до самостійного незалежного життя, — то слід з великою пошаною згадувати тих поодиноких представників української еліти, яким ми в цьому завдячуємо.
Це з одного боку. З другого — нація виголосила бажання жити самостійно. Але, на жаль, кращі представники інтелектуальної еліти, які налаштовані були протягом десятиліть на боротьбу з оточуючими умовами, виявились нездатними перелаштувати самі себе на організацію конструктивних завдань. Тому маємо зараз те, що маємо, і елітою нації обирають і визнають футболістів, боксерів, «співучого орла» Поплавського, Вірку Сердючку, тобто персоналії, які дійсно надзвичайно популярні, але ніякого відношення до інтелектуальної еліти нації не мають. Тому, якщо з пошаною можна згадувати тих одинаків, які репрезентували інтелектуальну еліту в минулому, то нинішній день навіває сум. Але при всій безнадії — контра спем сперо — без надії сподіваюся.
2. Підставою для оптимізму є якраз наші теперішні студенти. Вже кілька років ми здійснюємо обмін студентами з нашими колегами із Люблінського університету. Нещодавно там була на стажуванні одна наша студентка. Крім різних заходів, в яких вона брала участь, була дискусія на тему: «Що дає мені перебування в університеті, чим для мене суттєві мої студентські роки». Нещодавно мої люблінські друзі надіслали мені польський журнал, в якому вміщено короткий зріз про цю зустріч. В ньому розповідається, що польські студенти, виступаючи в дискусії, говорили про радість спілкування, про щастя молодості, про веселі компанії, і лише одна студентка Могилянскої академії, як пише автор, виступаючи, сказала: «А в нас в університеті привчають до усвідомлення того, що ми маємо бути інтелектуальною елітою нації».
І ще один приклад. У нас для студентів першого курсу читається невеликий курс з історії філософії. Завершуючи в минулому році цей курс, ми запропонували студентам написати невеличкий роздум: для чого потрібна філософія в сучасній Україні. Найбільш типовою була відповідь: «Філософія в сучасній Україні потрібна МЕНІ, і саме тому я прийшов навчатися в Могилянську академію. Не одержавши знань, які я хочу тут одержати, я не зможу виконати ті функції, які належить виконувати інтелектуальній еліті нації». Покоління, з яким ми зараз спілкуємося в стінах університету, яскраво вирізнятиметься самостійністю, творчим, критичним підходом до всього, що відбувається, і здоровою амбіційністю.
Володимир ПАНІОТТО, професор, директор Київського міжнародного інституту соціології:
1. Питання досить невизначене. По- перше, що розуміється під нацією, чи йде мова про етнічну спільність чи громадянську, об'єднану спільною територією? По-друге, що таке українська інтелігенція XX століття — чи відноситься до неї Шолом Алейхем? Або Грушевський і Шаповал, які написали найбільш впливові твори за межами України? А, скажімо, Івченко або Коротич, які переїхали до Москви або у США? Нарешті, по- третє, у соціології еліти розуміються досить широко, і бути елітою — це не така вже й велика заслуга. Як було сказано у вашій же газеті про політичну еліту — «те, що нами править, те і є елітою». Те ж можна сказати і про інтелектуальну еліту — хто пише і виступає — ті і є елітою. Та якщо поставити питання таким чином — чи вдалося інтелігенції сформувати у людях гуманістичні цінності, толерантність, повагу до інших людей, взаємодопомогу, доброту, чуйність (мені здається, що у цьому головне покликання інтелігенції), то, мабуть, не вдалося. Можливо, вийде у ХХI столітті?
2. Наші студенти — майбутні представники не тільки української, але й американської, німецької, ізраїльської, російської і т.д. інтелігенції, тому перш, ніж вирішувати, якими б я їх хотів бачити — хотів би сказати, що хотілося б узагалі їх якомога частіше бачити. Сподіваюся, що співвідношення буде на користь України, і більшість зможе знайти собі тут гідну роботу. Наші студенти — не тільки майбутні, а й сьогоднішні представники української інтелігенції, у більшості своїй це дуже симпатичні активні молоді люди, дійсно інтелігентні, освічені, які вільно володіють англійською мовою і добре знають комп'ютери, добре ерудовані, мають інтелектуальну гнучкість і високий рівень вимог, а також бажання влаштувати життя таким чином, щоб було зручно жити їм і їхнім майбутнім дітям. Сподіваюся, що вони такими і залишаться. Це люди, які знають мову і культуру України, і готові творчо і інтенсивно працювати для того, щоб у цій країні можна було нормально жити. Якщо вони не зможуть реалізуватися тут, то попри весь свій патріотизм, не стануть миритися з жалюгідним існуванням, а поїдуть до іншої країни, вони мають для цього достатній рівень кваліфікації. Я б, мабуть, хотів бачити майбутню інтелігенцію менш прагматичною, та хто знає — можливо, на даному етапі розвитку нашого суспільства це й добре.
Валерій ХМЕЛЬКО, доктор філософських наук, завідувач кафедрою соціології:
1. Якщо не надавати терміну «інтелігенція» якогось специфічного значення, відмінного від звичайних (зафіксованих у тлумачних словниках), а термін «інтелектуальна еліта» не тлумачити по-снобістськи звужено, то відповідь на перше запитання буде тривіальною. Інтелігенція будь- якої нації — за визначенням — це її інтелектуальна еліта. У будь-якому столітті (з тих пір, як вона з'явилася). У цьому розумінні не була вийнятком і українська інтелігенція ХХ століття: вона була інтелектуальною елітою своєї нації. Ніякі інші соціальні групи, які не входять до складу інтелігенції, на цю роль претендувати не можуть.
2. Українську інтелігенцію ХХI століття хотілося б бачити більш вільною, ніж у столiтті, що минає, менш піддатливою на «чарівність» власть імущих (у тому числі — і владу грошей). Хотілося б бачити нашу інтелігенцію більш людяною, менш схильною закликати людей іти на жертви заради якихось своїх ідей, нехай і найвизначніших. Готовою жертвувати заради ідей тільки власним благополуччям, а не благополуччям — і тим більше не життям — своїх близьких чи «далеких». Щоб почуття людської солідарності і соціальної справедливості, терпимості до інакомислення і нетерпимості до насильства, стали такими ж звичними для нашої інтелігенції, як її уміння читати і писати. І щоб найхарактернішою рисою нашою ставала ненав'язлива, але діяльна любов до людей.
