«Лікування стресом» — рецепт розкрутки від Поплавського

Водному зі своїх останніх кліпів, у тому, де він спочатку у костюмі Бетмена мотається у київському піднебессі, а потім осідає із замисленно-глибокодумним виглядом із сигарою і палицею в руках у шикарному офісі, Михайло Поплавський постає таким собі провінційним левом крутого замісу. «Клас!» — буквально волають одні і влаштовують аншлаги на концертах Поплавського. «Жах, яка вульгарність», — снобістськи кривлять губи інші. Хто з них правий? Схоже, у цьому випадку істина лежить навіть не посередині, а взагалі в абсолютно іншій площині, що якраз і є найцікавішим і найпримітнішим у такому явищі, як «співаючий ректор Михайло Поплавський». І вже тим більше від цього явища не можна просто так відмахнутися, оскільки, подобається це комусь чи ні, але Поплавський став невід'ємною частиною мас-культури, а значить — масової свідомості. 

Не приховаємо, саме для того, щоб зрозуміти Михайла Поплавського, як певний соціальний феномен, ми і запросили Михайла Михайловича до редакції. До того ж мотив був дуже підходящий — зустріч відбулася напередодні його ювілейного творчого вечора, який сьогодні відбудеться у Палаці «Україна». Запросили з цікавістю, але, визнаємо, і не без деякого упередження. І, зустрівшись, були просто зачаровані. Насамперед його рідкісною, природною життєвою хваткою та працездатністю, пристрасним бажанням успіху (так би деяким політикам хотіти влади!). Погодьтеся, це виглядає інтригуюче сьогодні, коли у нас ледве чи не національною рисою стає ледачо-бездіяльна критика усіх і всього. А тут такий сильний подразник, як Поплавський — смішний, безглуздий, але ж маєте, цими своїми пісеньками, хіхоньками-хахоньками домагається усього, чого хоче.

Ось і кліп, про який ми вже згадували. У ньому все утрируване, шаржоване навіть. Однак і ця сигара, і паличка, і шикарні інтер'єри — напевно, такими бачаться оречевлені атрибути успіху людині з натовпу, для якої за тонованим склом офісів знаходиться недосяжний і бажаний інший світ. І у цьому світі влаштувалася простакувата, така «нашенська» людина, з хитринкою у погляді — Михайло Поплавський, який так успішно реалізував рецепт американського успіху на українському грунті.

Втім, так воно і є. І кліп цей для Поплавського, можна сказати, автобіографічний. Звичайно, відглянцьований, адаптований для масової свідомості, та все ж...

Хлопчина з простої сім'ї із села Мечиславка Ульянівського району Кіровоградської області з юних літ «робив себе сам». Допомагала вроджена тямущість, надзвичайна наполегливість і добре розуміння правил гри, які диктував час.

— Коли я не добрав одного балу, — розказує Михайло Поплавський, — вступаючи до Інституту культури у 1975 році, то поїхав у Міністерство культури і підняв всіх на ноги: «Як? Ви мене не приймаєте? Я єдиний член партії з абітурієнтів, відслужив армію, директором клубу вже попрацював! Раз ви не можете вирішити питання, тоді піду до ЦК!». Після цих слів затріщали телефони і, поки я доїхав назад до інституту, мене вже чекали у приймальній комісії з протоколом про зарахування.

На першому курсі куратор проводив письмове опитування: «Хто ким хоче бути?». Я знічев'я написав: «Хочу бути ректором». Пожартував, а виявилося — попав у точку.

Проте не все так було безхмарно. Жадане ректорство далося Поплавському зовсім не просто.

— У 1994 році мене рекомендували на посаду міністра культури, — продовжує Михайло Михайлович. — Пройшов співбесіду в адміністрації Президента і був у п'ятірці претендентів. Саме у цей час мене змістили з крісла ректора Київського інституту культури. Дату — 25 січня — я запам'ятаю на все життя. Відновлювати своє реноме мені довелося через три судові процеси. У цій боротьбі мене підтримали студенти вузу, які пікетували Верховну Раду, Кабінет Міністрів. На це пішло дев'ять з половиною місяців. І із судвиконавцем та «Беркутом» я все-таки повернувся до свого кабінету. Узяв владу до своїх рук.

Один з нас, присутніх на зустрічі з Поплавським у редакції «Дня», пригадав, що саме у той нелегкий для нього період, коли невідомо було, чим закінчиться протистояння, Михайло Михайлович зронив таку фразу: «Поплавського не можна скидати з рахунків. Вся Україна про мене ще почує». Тоді це сприйнялося як деяке позерство: за великим рахунком — що там Україні до ректора столичного вузу. Та коли Поплавський вийшов на сцену і... м'яко кажучи, заспівав, до його слів мимоволі довелося поставитися серйозно. Ну, а вже останнім часом і поготів, коли у період передвиборної кампанії про те, що витворяє на телеекрані співаючий ректор, говорили більше, ніж про інших кандидатів.

— Ви стали таким собі порушником спокою, свого роду провокатором. Це усвідомлена місія? Чи може ви розтормошили «болотяне» існування нашого маскульту мимовільно?

— Ви правильно підмітили — я рак на нашому безриб'ї. Коли я повернувся на посаду ректора, постало питання: яку зробити розкрутку, щоб підняти престиж навчального закладу. Ми запросили іміджмейкерів з Москви і трьох місцевих фахівців. Вони довго думали і сказали: «Михайле Михайловичу, ви повинні заспівати». Я дуже здивувався, тому що голосу не маю, та й зовнішні дані аж ніяк не сценічні, але вони мене переконали — треба співати душею. Саме тоді була спеціально написана пісня «Юний орел» (текст Юрія Рибчинського, музика Геннадія Татарченка) як візитка інституту культури, виконана через імідж ректора. Знаю, заспівав «хрєново». Це було зроблено спеціально для того, щоб викликати інтерес до інституту (що і сталося) через шок, стрес. Проте стрес — позитивний. Центр соціологічних досліджень Національного університету ім. Тараса Шевченка визначав рейтинг популярності політиків і громадських діячів у молодіжному середовищі. З приводу мене вони дали висновок: «Поява Поплавського на сцені заряджена позитивною енергією». Як бачите, я можу конкурувати з Марією Стефанією.

— Та, схоже, поки що ви досить успішно конкуруєте з вітчизняними естрадними зірками. До речі, на заняттях телегрупи в Інституті журналістики, присвячених формі, наводили як приклад ваш кліп «Юний орел» із приблизно таким коментарем: «При майже повній відсутності змісту, тільки за допомогою форми, зробленої дуже професіонально і якісно, автори досягають хорошого результату». І все ж, чи не дуже багато сьогодні Поплавського у телеефірі? До того ж, частина глядачів напевно сприймає вашу творчість мало не як еталон. Як ректор Київського національного університету культури і мистецтв, ви не можете не задумуватися про те, що це може дещо попсувати несформовані смаки, зокрема, молоді?

— Моє мигтіння на ТБ було пов'язане з ювілейними торжествами — 50-річчям. Це набридло вже, згоден. Я навіть просив: «Хлопці, завершайте цю справу». Та, напевно, нема чого більше крутити, немає гідного кліпа, що замінив би мої вокалізи. Але я вважаю, що якщо телебачення і радіо крутять Поплавського, значить, естрада у нас миршавіє. Адже Поплавський — це провокація. Я зняв три кліпи саме для того, щоб кожен молодий виконавець, який вважає себе зіркою української естради, задумався і став більш честолюбним, захотів би творити краще, ніж Поплавський. Якщо я цього добився, і кожний з них зробить хоч би по одному гідному кліпу, то, вважайте, я вже зробив великий внесок у розвиток українського шоу-бізнесу. А значить — і української культури. Я жодної копійки не плачу за ефір. Клянуся! Як і за створення кліпів. Просто їх автори чудово розуміють, що для них моє ім'я — найкраща реклама. Кліпи «Юний орел» і «Кропива» зроблені на високому рівні, і вокалісти підтягуються під Поплавського. Я хочу зачепити їх самолюбство: він співає — невже ми гірші! Відбувається провокація громадської думки. Артисти, ви не критикуйте, а зробіть краще. Кліп «Юний орел» зроблений у кращих європейських традиціях. Ми його посилаємо на Євробачення. Хто вийде в Європу, якщо не Поплавський?!

— Ви створюєте кліп для того, щоб за вами пішли співаки?

— Не за мною, а попереду мене. Я ректор, а не співак. Є заслужені, народні артисти. Для них спів — основна професія, а для мене — хобі. Моя надзадача — елітний вуз XXI сторіччя, випускники якого конкурували б з випускниками не тільки українських університетів, але й випускниками Америки та Європи. У нас найкращий професорсько-викладацький склад, ми звільнили 40 відсотків викладачів «старого розливу», які були творчими і науковими імпотентами. І, як наслідок, у 1999 році до нас був конкурс 16 чоловік на місце. Найвищий показник по всій Україні. Наш інформаційно-аналітичний відділ розробив анкету із запитанням: чому вони вступають до нашого вузу? Знаєте, що вони відповіли? Тому, що співає ректор. Ось такі парадокси нашого життя. Молоді бачать у мені не фраєра, який вчить їх жити, а людину, що створює нормальні умови для того, щоб вони розвивалися, вчилися і набували професію.

— Ректор має бути людиною солідною. Ви цей імідж наполегливо намагаєтеся зруйнувати.

— Два тижні студенти-першокурсники у мене брали автографи. Не як у ректора, а як у співака. У 16—17 років у них щирі почуття, без будь-якого підлабузництва. Сьогодні відіграє роль не смак, а епатаж. Вони бачать, що серед ректорів — їх ректор найкращий. Три роки поспіль Українська студентська спілка називає мене «Ректором року». На другому місці Києво-Могилянська академія, а на третьому — Національний університет ім. Тараса Шевченка: у мене 60 відсотків голосів, у них — 23 і 16. Я не долар, щоб усім подобатися. Головне — що ми робимо справу. Ми пішли неординарним шляхом — «навпростець, від сердець до сердець». Тобто напролом, на грані фола. Я розумів, що ризикую іміджем ректора, професора і навіть людини.

— Ви ж могли оскандалитися?

— Скандал — це нормально. Нічого поганого у цьому не бачу.

— Ті, хто у вас вчиться, співатимуть інакше, коли закінчать університет?

— Вони зобов'язані співати краще. Їм представляти Україну у цивілізованому світі. Через спорт, науку, культуру. Як прославляють країну брати Кличко, як покійний Солов'яненко...

— Як ви гадаєте, у чому була трагедія «незапитаності» таланту Солов'яненка?

— «Незапитаність» Анатолія Борисовича на совісті наших керівників, які очолювали Міністерство культури і Національну оперу. Це ганьба для нашої творчої інтелігенції, яка забула про співака, визнаного у світі. Він — золотий фонд української культури. До речі, ми учора прийняли його сина — Анатолія Солов'яненка-молодшого до нашого університету на режисерський факультет. Консерваторія його «прокатила» на екзаменах, бо він не взяв якоїсь ноти. Цікаво, а навіщо ж п'ять років навчання, чим тоді викладачі будуть займатися? Могли б навчити. Для мене — велика честь, що син такої чудової людини і артиста навчатиметься у нашому вузі.

— Як ви оцінюєте ситуацію в сьогоднішньому шоу- бізнесі, що в ній можна й треба змінити?

— Можу повторити лише розхожу істину: шоу є, бізнесу немає. Що ми й намагаємося виправити. Розпочали підготовку менеджерів шоу-бізнесу, працюємо над правовою базою. Незабаром з'являться українські фахівці. Подивіться, що сталося з гастролями Девіда Копперфільда. Як наших українців ошукали. Хочу міцно потиснути руку організаторам, які чергового разу продемонстрували, як легко нас зробити лохами. Ось, щоб цього надалі уникати, повторюю, треба готувати національні кадри. Наприклад, «NOVА» розпалася на два підрозділи: «Мама- мюзік» Ірини Білик і власне «NOVА». В нашому національному університеті буде «Тато- мюзік» (хто Тато, сподіваюся, зрозуміло?). У нас є кафедра естрадного співу, яку очолює Оксана Білозір. Один з проектів, який ми готуємо спільно з Національною телерадіокомпанією, це знайти свіжі, нові обличчя. Поплавський вийшов на той рівень, коли вже може ці питання підняти. Виведемо на орбіту молодих! Адже нині продюсери, вклавши гроші, відразу ж хочуть отримати віддачу. Так швидко це не буває.

— Ви співаєте, що йдете «навпростець», а чините нетипово для наших управлінців, часто використовуючи вельми хитромудрі ходи, часто — від зворотнього. Не секрет, багато хто це розцінює як ляпас громадській думці, за що вас надмірно, часом принизливо критикують. Як ви це переживаєте?

— Багато які критики відкидають усе, не тільки Поплавського, й на цьому будують свій імідж. Я їх називаю критиками позавчорашнього розливу. Виросли в радянській системі, як і ми, але вони не враховують нові правила гри, розвитку суспільства. Критикувати великого розуму не треба. Я сам знаю, що погано співаю. І свої слабкі сторони знаю, мабуть, краще за всіх інших. Мені не важливо, що думають критики про мене, важливо, що я про них думаю. А серед них маса ремісників, які розбираються в естраді й журналістиці, як я в космосі. Але, проте, компакт-диски випускаю. Вийшов альбом «Юний орел-2». Я зайняв свою нішу на естраді. Ну, а якби я хворобливо ставився до критики, то не став би випускати збірник анекдотів про самого себе.

— До речі, а чия це була ідея?

— Моїх студентів. Адже на початку шляху навколо мого імені було багато різних чуток, що сплю зі студентками, що диктатор. Насправді в роботі я дійсно жорстка людина, й про це мої колеги знають. Але, з іншого боку, не було випадку, щоб хтось із студентів не потрапив до мене на прийом, не зміг вирішити нагальне питання. Я людина безвідмовна, як автомат Калашникова. Затримок виплати стипендії в нас немає. До нас приїжджають багато учнів з інших учбових закладів обідати. За 1 гривню 30 копійок у нашій столовій можна з'їсти перше (борщ з м'ясом і сметаною) і друге (гречка з котлетою), а чай з медом безкоштовно. Зарплату професорсько- викладацький склад отримує також регулярно. Є й тринадцята зарплата наприкінці року. А чотирнадцята — на оздоровлення, коли люди йдуть у відпустку. Назвіть мені, будь ласка, хоча б один учбовий заклад, де є щось схоже. У нас в університеті є Студентський парламент, який за статутом може оголосити вотум недовіри ректору, й тоді я маю піти. Хоча б ще один ректор на таке зважився? А Поплавський зважився. І студенти вважають за краще складати про мене анекдоти.

З приводу збірника я довго відмахувався, хоча й збирав про себе анекдоти. Вони мені запропонували розповісти хоча б одного. Я погодився:

«Кореспондент запитує в Михайла Михайловича:

— Є геніальні композитори, артисти. А ректори?

Михайло Михайлович подумав:

— Нас так мало».

Всі інші анекдоти — творчість моїх підопічних. Коли я їх читав уперше, то у мене виступав холодний піт. Але саме тоді зрозумів, що анекдоти — найкрутіша реклама.

— Як до вашої естрадної діяльності ставляться колеги- ректори?

— По-різному, мабуть. Але ось на моє п'ятидесятиріччя приїжджали поздоровляти буквально з усіх вузів Києва. Вперше були в гостях у нашому університеті, і, я впевнений, що багато хто був приємно здивований. До речі, знаєте, з чого я розпочав свою діяльність ректора? Є система Станіславського, який стверджував, що театр починається з роздягальні. А система Поплавського починається з євроремонту... вбиралень. Вони в нас пахнуть хорошими освіжувачами повітря, чистота, рідке мило, туалетний папір, сушарки. Краса! В три зміни працюють прибиральниці. Спочатку папір і мило зникали. Доводилося ледве чи не кожну хвилину додавати нову порцію. До мене в паніці звернулися господарники: що робити? Я відповів: продовжувати. Й за неділю-дві все владналося. Коли затіяв ремонт, то довелося витримати шквал насмішок: «Поплавський починає з убиралень». Так, і цим пишаюся. Я на все життя запам'ятав урок, коли приймав іноземну делегацію, наших потенційних партнерів. Вони після того, як заходили до відхожого місця, не захотіли підписувати з нами контракт. Для мене це стало сигналом, що жити, як раніше, не можна. На нюансі будується вся політика.

— Розквіт вашої співацької кар'єри збігся з боротьбою за депутатський мандат до Верховної Ради. Але тут спів не допоміг? Чому?

— У мене грошей не вистачило. По моєму округу балотувався президент корпорації «Інтер-Агро». За кількістю голосів я посів друге місце. Міг би зняти кандидатуру на його користь і, навіть, заробити на цьому. Але до парламенту, а я впевнений, що вибори відбудуться раніше, ніж 2002 року, все одно балотуватимуся, тому що хочу створити таку нормативно-правову базу в культурі й мистецтві, щоб у цій сфері працювалося легше. Поки ж у нас біг на місці. Між іншим, п'ять партій пропонують мені увійти до їхніх виборчих списків. Поки що тривають консультації.

— А до крісла міністра культури ви приміряєтеся?

— Я як ректор на своєму місці. Багатьом міністрам, які працюють у цей складний час, я просто співчуваю. На цій посаді можна згоріти, як у топці. Повторити подвиг цього, як його? Лазо. Я б такого не хотів. У мене поки що інші плани. Займуся серйозно... хореографією. Впевнений, Майкл Джексон після моїх танців зможе відпочивати.

Сьогодні концерти Поплавського замовлені в дев'яти містах України. І всюди, між іншим, у мене аншлаги. Глядачі чекають на незвичайне видовище, люблять спілкуватися після виступу.

— Адже ваші концерти безкоштовні!

— Безкоштовним буває тільки сир у мишоловці. Так, у мене на виступ тільки запрошувальні. Але на ці концерти приходять випускники шкіл, а вони мої потенційні абітурієнти. Давайте рахувати. Мінімум 20 чоловік поступлять до нас на комерційній основі. Це 20 тисяч гривень. Помножимо на п'ять років навчання — отримуємо 100 тисяч. А ось тепер порахуйте, скільки коштує квиток на мій концерт.

— Практично всі наші молоді українські естрадні зірки вчаться у вашому вузі. Таке враження, що вони там тільки числяться? Виходить, у вас навколо вузу справжня музична мафія утворилася. Одні зірки викладають, інші в ньому вчаться. Все, як говориться, схоплено.

— Вони не тільки вчаться, ми разом виступаємо в турах. У нас на естрадному відділенні викладають Оксана Білозір, Віктор Шпортько, Світлана і Віталій Білоножки, Павло Зібров, Ліна Прохорова. Ми запросили фахівців, які ставлять голос вокалістам. А що, Кобзону можна очолювати російську естрадну мафію, а Поплавському українську ні?

— У вас немає бажання, щоб в університеті викладали не тільки естрадники, але й оперні співаки? Може, час підвищувати планку вашого учбового закладу?

— Зараз ведуться переговори з Павлом Загребельним, щоб він викладав курс історії в нашому університеті. Разом з Національною філармонією ми розробили спеціальний комплекс заходів, пов'язаних з класикою. Якщо на першому етапі я ставив за мету привернути увагу до нашого вузу, то тепер — треба дати фундаментальні знання нашим учням.

— Які факультети й відділення з'явилися при вас?

— Список вийде дуже довгим: менеджер модельного бізнесу, менеджер шоу-бізнесу, бальна хореографія, сучасна класична хореографія (таких фахівців ніде в СНД не готують), кафедра естрадного співу, менеджери міжнародного туризму, фахівці паблік-рілейшин, юридичний факультет. Готуємо дикторів, операторів, режисерів, звукооператорів для телебачення й естради. 14 цілком нових спеціальностей. При цьому ми зберегли кафедри бандури й кобзарського мистецтва, бібліотекарства й бібліографії. Ось і виходить: якби Поплавського не було — його варто було б придумати.

P. S. А як ви вважаєте, чи існує «феномен Поплавського» і якщо так, то в чому його сенс? Свої думки з цього приводу можете викласти у листах до редакції за адресою: 04212, Київ-212, вул. Маршала Тимошенка, 2л, для відділу культури або електронною поштою, адреса: master@day.kiev.ua.