ЩОДЕННИК

У кожної людини є найяскравіший спогад дитинства. Для мене це тролейбус. Його пустили в нашому місті років двадцять п'ять тому. Тоді я, п'ятирічний малюк, довго умовляв маму повести мене покататися на новій дивовижі. Вона відмовлялась посилаючись на те, що першу тролейбусну лінію проклали досить далеко від нашого дому. І все ж таки я добився свого. Пригадую, що тролейбус справив тоді на мене незабутнє враження. Новенький витвір фірми «Шкода» неймовірно виблискував. У салоні пахло шкірою, було дуже чисто. Машина рухалася тихо і плавно.

Пройшло багато років, і все змінилося. Сьогодні я намагаюся не їздити у тролейбусах. Це не снобізм. Просто дуже важко бачити у цих напіврозвалених машинах, які з натужним скрипом насилу рухаються вулицями, їх пасажирів, — переважним чином «пільговиків». Для цих людей тролейбус залишається єдиним засобом пересування. Вони дуже подібні: нинішні пасажири тролейбусів і старі «Шкоди», що відслужили вже по два-три терміни експлуатації. У тих і в інших немає надії на те, що їх доля скоро зміниться на краще. Вони тихо рухаються від зупинки до зупинки і чекають. Пасажири — збільшення пенсії, а водії — запчастин до своїх латаних-перелатаних трудяг-тролейбусів.