Олександр ЛАВРИНОВИЧ:

— Олександре Володимировичу, знаючи вашу активну позицію, складалося враження, що ви свідомо не брали участі в бурхливих передвиборних процесах. Якщо так, то чим це пояснюється?

— Тверезим розумінням того, що відбувалося, і розумінням, що ця передвиборна кампанія проходила так, що мала завершитися коронуванням легальної опозиції в особі українських комуністів і збереженням позицій глави держави. Решта — це було змагання, в якому частина брала участь для забезпечення однієї чи іншої з цих двох сторін, частина — вела самостійну боротьбу, але не за чемпіонське звання, причому заздалегiдь це розуміючи. Інші — це масовка, яка виконувала, на мій погляд, смішну роль, котра супроводжувалася переоцінкою власних можливостей і власного значення. У цій кампанії все було запрограмовано і все зрозуміло з самого початку. Єдиною незапланованою подією, яка давала певну надію, було створення «канівської четвірки». Надію на те, що в Україні можливий варіант узгодження позицій незалежно від особистих перспектив і амбіцій, визнання суспільного інтересу як головної цінності. На жаль, ця надія проіснувала недовго, що ще раз підтвердило: дива не сталося, і в Україні поки ніхто не може і не хоче суспільний інтерес поставити вище від інтересу корпоративного чи особистого.

Все було настільки прогнозованим, що брати участь тільки для того, щоб підтвердити безправне становище українського суспільства, в якому воно живе… Принаймні останні три роки у владі домінує підкилимовий механізм прийняття рішень, демонстративне ігнорування писаних і неписаних правил. Влада заохочує існування тільки однієї комуністичної опозиції, яка для більшості суспільства апріорі неприйнятна. Таким чином усувається можливість конкурування політиків, політичних сил і ідей, які конкурували б між собою за способами розвитку суспільства та відпрацювання тих шляхів, які можуть дати найкращий результат. Сьогодні все це залежить від однієї суб'єктивної волі однієї людини — Президента. Іншими словами: зуміє глава держави переступити через бажання реформувати механізм влади, механізм прийняття своїх рішень з найменшим особистим дискомфортом чи ні. До речі, один раз Леонід Кучма це вже зробив після невдалого прем'єрства, коли він зовсім по-іншому почав свою роботу на посаді Президента (щоправда, через два роки знову повернувшись до старого стилю роботи).

— Поясніть, будь ласка, детальніше.

— Це означає, що я не можу виключити можливості, що від механізму індивідуального або корпоративного впливу на прийняття того чи іншого рішення, яке потім реалізовується у вигляді нормативного указу чи індивідуального рішення про ті чи інші призначення, ми прийдемо до того, що основними суб'єктами впливу на прийняття рішень стануть визначені Конституцією органи та політичні партії. Партії, які мають стати головним суб'єктом політичного життя і перерости в громадський інструмент, без якого в принципі не може існувати будь-яка демократія. Хоч би що ми казали про хороших і поганих людей, про геніальних і бездарних політиків, але доки у нас немає такого інструмента у вигляді потужних політичних партій, розмови про демократію це не більш, ніж фантастика. Відсутність політичного контролю при реформуванні влади, відсутність контролю за її діяльністю роблять фікцією всі заяви про демократичний характер сьогоднішньої влади.

— Якою є, на ваш погляд, роль ЗМІ у створенні таких механізмів?

— Існування ЗМІ як четвертої влади має бути забезпечене не тільки економічно, скажімо, за рахунок реклами, а й за рахунок існування політичного плюралізму, який має бути представлений у органах влади. У цьому випадку цей плюралізм буде присутній і в ЗМІ.

— А навіщо зараз Президенту міняти свій стиль роботи, якщо його штаби домоглися сприятливого результату на виборах, продемонструвавши всю потужність своїх методів.

— Ну, по-перше, Леонід Кучма під час другого терміну президентства може поставити більш високу планку, щоб залишитися в історії як людина, котра зробила найголовнішу роботу в державі зі створення фундаменту для її подальшого існування. Ці дії можуть бути дуже високо оцінені багатьма майбутніми поколіннями українців. Це, якщо брати за великим рахунком.

— Про це під час передвиборної кампанії говорив і сам Леонід Кучма, коли він заявив, що буде зовсім іншим президентом і хоче піти з високо піднятою головою. І, очевидно, дуже багато людей, якi голосували за нього, видали Президенту аванс саме в цьому сенсі, сподіваючись на зміни. Інша річ, чи є реальні підстави для цих надій, чи це знову буде очікування певного дива: «Захоче Леонід Данилович чи не захоче».

— Безсумнівно, більшою мірою — це очікування чуда. Є, щоправда, й інша галузь, більш приземлена. Вона стосується не майбутніх поколінь, а сьогоднішнього і, безпосередньо, стосується Леоніда Даниловича та його найближчого оточення. Бо збереження того стилю роботи влади, який ми спостерігаємо останнім часом, може настільки негативно вплинути не тільки на суспільні процеси, а й загальні результати в країні, що по завершенні його повноважень може бути пред'явлено рахунок. І цілком можливо, що розплачуватися за цим рахунком доведеться перед люмпенізованою частиною протестного електорату, яка діятиме на межі чи навіть за межею закону. Якщо поєднати перший варіант «входження в історію» і другий, як я вже сказав, цілком приземлений, то у «Кучми-2» є цілком реальна мотивація стати ініціатором революції згори. Наскільки це ймовірно? Я сьогодні ще не втратив надію, хоча, відверто кажучи, імовірність не дуже висока.

— А на кого Леонід Кучма зможе спиратися при проведенні такої революції?

— Це запитання вже треба ставити по-іншому: якщо він захоче це зробити, то сьогодні йому треба створювати цю опору. Оскільки ми після п'яти з половиною років, протягом яких він очолював українську державу, прийшли до того, що організованих політичних сил нелівої орієнтації в країні не існує.

— Це могло статися, скажімо так, внаслідок історичної випадковості?

— Це не може бути випадковістю.

— Таким чином, ми прийшли до того, що і після виборів у суспільстві зберігається протистояння. Які можуть бути віддалені наслідки такої радикалізації застосування російського сценарію? До речі, багато хто взагалі заперечує його існування, стверджуючи, що російський сценарій в Україні вигадали журналісти з політологами, щоб зменшити значення протистояння червоному реваншу.

— Це дійсно російський варіант, (і я думаю, що це вже ні для кого не секрет), який відпрацьовувався за участю російських фахівців. Цей сценарій і був реалізований президентськими штабами, оскільки зараз він найбільш гарантував їм перемогу.

Коли зникла конкуренція з правого боку, стало зрозуміло, що людей не схильних до суїциду в Україні більшість. Це все було зрозуміло і саме так і зроблено. Саме тому протягом останнього року, іноді — приховано, а іноді й демонстративно підвищувалася роль Компартії та її першого секретаря. Я не знаю, ким треба бути, щоб це заперечувати. Так само, як і те, що ліворадикальна течія не відпускалася далеко, оскільки вона була необхідна про всяк випадок, щоб, з одного боку, розбавити уподобання лівого електорату, а з іншого — виступати страхопудалом. І, безумовно, цей сценарій спрацював у суспільстві. Сьогодні ми маємо тільки одну легальну опозицію в Україні, яка має чіткий червоний колір, чітко окреслені організаційні структури — структури Комуністичної партії — і вона існує як могутній суспільний чинник.

— Це після того, як вона була офіційно заборонена після провалу ГКЧП.

— Протягом усіх цих років вона використовувала погіршення соціально-економічного становища в країні, крок за кроком повертаючи свої позиції. І особливо Компартія зміцніла за останній рік внаслідок реалізації вже згаданого російського сценарію виборів.

— Чи є в такому розкладі сил вина правоцентристських демократичних партій і, зокрема, провина Руху, як найбільш помітної політичної сили?

— Я, взагалі, належу до тих людей, які і колективну правоту і колективну провину сприймають досить скептично.

— Але є і політична відповідальність організації. І всі, хто не згодний з політичною лінією більшості, по ідеї, в цьому випадку мають просто вийти з неї. Два крила Руху набрали разом 3,39%. Є ж якийсь набір причин, який можна і потрібно аналізувати.

— Є набір причин і є набір імен, і можна сказати точно, хто має нести відповідальність. Я зараз не робитиму екскурс в історію однієї чи іншої частини Руху і нагадувати, хто в одній частині прогнозував саме такий результат і пропонував абсолютно інший шлях розвитку. Але якщо та більшість, якої було достатньо для прийняття рішення, ухвалила інше рішення, то ці імена є в бюлетенях, і чітко зрозуміло, хто має персонально відповісти за сьогоднішній стан речей. Але, по суті, ця виборча кампанія проходила без правої опозиції. Бо праві партії були в такому стані, що тільки великі фантазери могли розраховувати на інший результат. Це була присутність, а не дія. А щоб це сталося, доклали руку як чинна влада, так і багато хто, хто перебуває у найправіших партіях.

— А які перспективи? Зараз видно спроби принаймні обговорення, що після цього розгрому необхідно очистити будівельний майданчик і почати заново. Наскільки реальні прогнози про створення правоцентристської партії?

— В Україні зараз є реальна необхідність і, скажімо так, суспільне замовлення на створення такої партії.

— У чому воно виражається?

— У країні є коронована легальна червона опозиція. І є влада, яка має зробити для себе вибір. Якщо вона і далі буде без всякого кольору, працюючи за старими схемами, — в такому випадку права опозиція виникне стовідсотково. Наскільки ця опозиція буде сильною і впливовою, залежить від багатьох чинників, насамперед від відчуття самозбереження і самозахисту тих людей, які повірили, що можна буде жити в нашій країні зі свободою підприємництва і свободою слова. Якщо станеться диво, і влада визначить свій колір, то вона сама сприятиме тому, щоб сильний правоцентристський центр створювався як опора цієї самої влади.

— Чи не багато у нас надій на чудеса?

— Я говорю про ступінь імовірності. Імовірність така існує і не можна її відкидати, хоча вона залишається дуже маленькою.

— А можна вже назвати фігурантів такого процесу?

— Я сьогодні не робив би поіменного переліку, оскільки це і велика кількість діючих політичних організацій, і службовці державних структур, і політичні діячі, які розуміють необхідність цього кроку і шукають різні шляхи для його реалізації. Єдине, що можу сказати, традиційна схема: «Прийти і об'єднатися на платформі захисту незалежної України і ринкових реформ», під якою стоятимуть підписи глав політичних організацій — сьогодні варта не більше, аніж торішній сніг.

— А що натомість?

— Необхідно дивитися на можливості, які можуть бути реалізовані в сьогоднішній Україні, на тих людей, які їх можуть реалізувати і мають бажання це робити. Я більше схиляюся до першоджерела всіх дій — особистості, яка може робити свідомі кроки, свідомо себе самообмежити і самопідкорити. Особистості, яка відчуває необхідність досягнення мети разом з іншими у великому політичному об'єднанні, маючи на увазі і спільне отримання політичних дивідендів при її досягненні.

— Петро Симоненко поклав відповідальність за перемогу Леоніда Кучми на правоцентристські партії. Що ви скажете з цього приводу?

— Про той сценарій, який відбувся, знали всі, у тому числі й комуністи. І значна частина комуністів цілком розуміла і напрям розвитку подій, і їхній фініш. Так само вони знали, що вибори «під патронатом». Питання в тому, яка ставилася мета. Якщо мета ставилася так, як її декларували комуністи: якою завгодно ціною, розуміючи суспільну необхідність, змінити вектор, яким йшла Україна в останні роки, тоді діяти Компартії треба було абсолютно інакше. Я не знаю жодного тверезомислячого політика, в тому числі і в Компартії, які б вірили в те, що перший секретар Компартії стане президентом України.

Якщо ж КПУ виходила з іншої мети: зміцнення та розвитку своєї партії, то вона діяла бездоганно. У цьому плані вони досягли блискучого результату.

— А як же мета проголошеної ними боротьби за інтереси народу України?

— У цій виборчій кампанії йшла боротьба за корпоративні або особисті інтереси.