Свято поіменоване свистопляскою

Найнеприємніша звістка, яка тільки може бути у драматичному мистецтві — це відсутність хоч би яких вістей. Події у театрі треба створювати. Нова постановка у Київському молодому явно була спрямована на подібну подієвість; про те, принаймні, свідчили її складові. Почати хоч би з назви, настільки ж незручновимовлюваної, наскільки й балансуючої на межі пристойності — «Рехувілійзор». Етимологія пояснювана — це гібрид із назв «Ревізор» і «Хулій Хурина», п'єс двох Микол: Гоголя і Куліша. «Хурина» Куліша за конструкцією сюжету явно перегукується із комедією знаменитого тезки. Тут уже радянську глухомань збаламучує заїжджий пройдисвіт, сприйнятий місцевою бюрократією за поважну особу. Втім, у Куліша псевдокореспондент Сосновський корчить із себе велике цабе цілком свідомо, і відплата таки знаходить його, на відміну від легкокрилого Хлестакова. Так чи інакше, режисер спектаклю Станіслав Моїсеєв застосував уже апробований ним у театрі ім. Франка (спектакль «Вип'ємо і поїдемо») спосіб поєднання в одному комічному дійстві двох близьких за духом п'єс.

Важливість цієї постановки помітна і з акторського складу: в прем'єру було кинуто трупу театру практично у повному складі. Всім знайшлися ролі, особливо у багатій на масові сцени «кулішівській» частині. До речі, саме фрагменти «Хулія Хурини» у результаті превалювали над епізодами із «Ревізора», що зазнав у інтерпретації Молодого театру значних змін: повністю вилучено сцену хлестаковського брехання, зате візити міських чинів до псевдоревізора акцентовано як ключову подію. У грі було помітно чітку установку на фарсовість, комічну збудженість. Підмостки раз у раз заповнювалися метушливим багатолюдним рухом. Галасливий гармидер у маленькому місті, породжений пошуком могили міфічного героя революції Хулія Хурини, за задумом постановника, швидше за все мав контрастувати з мізантропічним світом «Ревізора». Однак вигаданий карнавал певною мірою нівелював відмінності — коли всі охоплені шаленим комедійним запалом, важко виділити когось індивідуально.

Станіслав Боклан у ролі кулішівського Ямки був примітний саме своєю стриманістю, певною м'якою присоромленістю свого персонажа, яка у кращий бік виділялася на загальному метушливому фоні. Несподіваним було рішення віддати роль Хлестакова, котрий зазвичай інтерпретується як молодий світський хлюст, Олексію Вертинському, актору дорослішої акторської генерації. В результаті вийшов дуже дивний немолодий Хлестаков, котрий, на додачу, перевтілюється у цвинтарного сторожа в «Хурині», а наприкінці — в деяке триголове чудовисько з повідомленням про приїзд справжнього ревізора. Доводиться жалкувати, що сцена грандіозної брехні Хлестакова зі спектаклю вилучена — ось це якраз у даного виконавця вийшло би блискуче, краще запам'яталося б, аніж, наприклад, флірт із Ганною Андріївною (Тамара Яценко) і Марією Антонівною (Олена Узлюк). «Рехувілійзор» не закінчується хрестоматійною німою сценою — швидше, просто-напросто карнавал набуває зловісних апокаліпсичних рис — неначе «всі померли» — від сорому?

Безсумнівно, ризик у поєднанні двох непростих текстів був вельми великий. Для підтримки балансу в постановку запросили двох художників із уже добре утвердженою репутацією — сценографа Сергія Маслобойщикова (його попередня робота в Молодому — оформлення «Дон Жуана» — відзначена київською «Пектораллю») і Олену Богатирьову — на костюми. Внаслідок різних обставин не вдалося втілити задум Маслобойщикова, згідно з яким сценографічна конструкція давала можливість немовби «розвертати» хід спектаклю на 90 градусів. Тим самим вводився необхідний для монтажу двох різних творів прийом відсторонення. На жаль, від задуманого залишилася тільки освітлювальна ферма, що рухалася по авансцені, навколо якої будувалася більшість мізансцен.

Щодо роботи Богатирьової, то тут якраз маємо щасливе поєднання задуму і виконання. Саме художниці по костюмах вдалося цілком втілити химерну «рехувілійзорську» інтригу. Наскільки похмуро-абсурдні костюми, в які одягнуті герої гоголівських епізодів, настільки буйне і фантастичне вбрання учасників «Хурини». Це — немов сон божевільного червоноармійця, напад сюрреалістів на провінційний райком, напівдитяче хуліганство. У певний момент починаєш розуміти, що вже й драматургію спектаклю костюми Богатирьової підпорядкували собі, чекаєш появи чергового героя — що за галюцинація буде на ньому надіта?! Можливо, це прозвучить надто різко, але костюми й рятують спектакль, даючи йому ту цілісність абсурду, яка і повинна бути в такому дивному сплаві з двох ще більш дивних п'єс.

Спливає в пам'яті фраза з «Історії одного міста» Салтикова-Щедріна — «свято поіменоване свистопляскою». Свистопляска, яку вже котрий рік витанцьовують люди на всіх поверхах колишньої імперії — спектакль набагато грандіозніший і всезаперечуючий, аніж будь-які спроби показати його на сцені. І чи багато гріха в тому, що й самі спроби підпорядковані шаленим законам усе тієї ж свистопляски?