Генеалогія колючки

Якось одна моя колежанка поспитала Ганну Іпатьєву: яким було її перше митецьке враження? Та чемно відповіла: бабуся ілюструвала дитячу книгу («Казку про білу ромашку» Олександра Авраменка), ну а я допомагала розфарбовувати пелюстки квітів. Знаменно, що на одному пуп'янку вони були різнобарвними, наче веселковий пасьянс. Не треба бути штатним герменевтиком, щоб розтлумачити в цьому першому епізоді перший прояв розширення форми, відрубності, «волі до фрагменту» — з умовою максимального накопичення можливих фрагментів на одиницю людино-простору.

Не так уже й часто дипломний твір студента стає приводом для розголосу, тим паче — для урочистої презентації. Іпатьєвські «Гіпербореї» — стали; малярські пайки, зліплених у один вражаючий, на велику стіну, химерний м'якуш. Позирнути на роботу вчорашньої студентки прийшов «увесь Київ», і не пошкодував. (Парадна зала Академії мистецтв — років зо три тому — була ущерть заповнена.) Тематична варіація на тему міфічного параду, локалізованого на різних теренах, а переважно — на півночі, народу, що присвятив себе культу Аполлона і сам користувався повагою древніх еллінів (так, Лукіан пише, що Піфігора називали «гіперборейським Аполлоном») — інтригувала. «Ми гіперборейці», рік Ніцше у своєму «Антихристі», звертаючись до своїх (частіше — бажаних) однодумців. Ситуація мало змінилася за століття потому. «Гіпербореї» доби новітнього декадансу стали quasi-панно, що алегорично зафіксувало всі плюси й мінуси нашої доби.

Чи відбулося тут набуття монументальної форми? Я б утримався від ствердної відповіді. Але поставимо питання інакше: чи відбулася «заявка на особистість»? — і тут відповідь є очевиднішою. «Кінець століття», про який так багато патякали немитці, все ж таки мало здатний до пологів нового — але підвести блискучу риску сказаному — це більше за його можливості. Виставка в галереї «36» дозволяє зблизька роздивитися окремі частини «Гіпербореїв», а також розглянути нову серію робіт, яку язик не повертається назвати анімалістичною. Пожива для бестіарію — це вже «ближче до тіла». Отже, спинюся на них докладніше.

Жанру цьому пасує означення «колючого Парадизу». При зовнішньому спокої — наїжаченість. При видимій відсутності монстрів — перверсивність (сова з кокетливо підфарбованими губками, як пристаркувата модниця). Косуля, яка покусує власну ногу, варта смарагдових щурів. Усе нащетинюється, набурмосюється, проростає голками й остюками. Крокодил схожий на трансвестита, зоологічна приналежність інших особин вгадується «з напрягом». (Так неспроста одна з оформлених Іпатьєвою вистав — їх дислокація загалом наповзає на територію східного сусіда, до Омська включно — мелькає «Риголетто» з антропологічною «помилкою природи» в головній ролі.) Процес мутації заторкнув не лише світ людей, а й світ тварин, що до недавна ввижався нам джерельно-чистим (підтвердження цьому — зловісні покручі собачих порід, зростаюча присутність яких на вулицях наших міст стає не просто нестерпною — злочинною). Поверхня картин вкривається рисками, брижами, дрібними камінцями — як уламками нерозшифрованого пунктиру... який вказує на твір-сусіда (і так далі, з тим же успіхом). Утопія обертається антиутопією, достатньо глядачеві підійти впритул до полотна (у тих же «Гіпербореях»), аби повернути собі призабуте відчуття босої стопи, що вперше збирається йти рельєфною, ой, надто рельєфною дорогою: колеться, лоскоче, кусає. Всі глядачі цих негативних дій так чи інакше кореспондуються зі стратегією певного тваринного виду. З іншого боку, в зоосвіті є ненаголошувані нішки, де різниця між тваринним й рослинним видається фіктивною. Окрім прісноводної губки, на думку спадає риба-колючка. Якщо в «Гіпербореях» (у тому числі й у фрагментах, наданих для демонстрації в галереї «36») хоча б містифікувалася перспектива ідилії — довгорукі персонажі плавали у світлих водах, обійнявшись з якоюсь рибиною — в новій серії назви якої я так і не зміг довідатись, тваринне вже не потребує освяченості людським: носороги й мурахоїди чудово проживуть у своїй анонімності. От тільки чи обійдуться вони без зображень? Хоча б фрагментарно? Навряд чи.