Функція поета

Нагодою для цього матеріалу послужило відразу декілька подій. По-перше, 110-річний ювілей українського поета Михайла Драй-Хмари. По-друге, лист читача, котрий щиро намагається розібратися у не такій вже далекій нашій історії, в подіях 20-х — 30-х років — або взагалі маловідомих, або навмисне чи мимоволі забутих. Нарешті, і це головне — паралелі, що неважко «прочитуються» між минулим і нашим сьогоденням, відмахуватися від яких легковажно й небезпечно.

Шановний головний редакторе!

У вересневому (за минулий рік) номері С.-Петербурзького журналу «Звезда» було надруковано листи українського поета Михайла Драй-Хмари з таборів ГУЛАГу. Ці листи поета з черева дракона до найближчих людей, дружини й дочки — документ небувалої сили... Сьогодні в українській пресі про діячів національної культури, знищених за роки правління комуністів, йдеться як про мучеників, чиї світлі й добрі спрямування було розтоптано деспотичним режимом. На жаль, життя навіть простої людини, а тим більше долю творчої знаменитої особистості неможливо уявити спрощенно, однобічно. М. Драй- Хмара пише, що був засуджений «на підставі свідчення Зерова, Філіповича, М. Вороного та С. Козуба». Із Зеровим і Філіповичем, зізнається поет, він «був у ворожих стосунках». Для всіх, кому небайдужі українська мова, література, створена на цій мові, було б цікаво й пізнавально відкрити для себе перипетії цих трагічних сторінок національної історії...

«Неокласики» — літературне об'єднання українських поетів і перекладачів.., якого ніколи не існувало — так, принаймні, стверджував Максим Рильський. Було! — в один голос скажуть енциклопедії і назвуть увесь список: Бургардт, Драй-Хмара, Зеров, Рильський, Филипович, — пойменоване «гроно п'ятірне нескорених поетів» із сонета «Лебеді» Драй-Хмари. «Назва «неокласики» — умовна для всіх, окрім хіба що Зерова», — уточнить критичний голос із 20-х років. «Тепер серед українських літературних груп типу неоклясиків спостерігаємо ідеологічну роботу, розраховану на задовільнення потреб української буржуазії, що зростає. Характерне для цих кіл прагнення спрямувати економіку на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на зв'язок із буржуазною Європою», — помітить всевидюще око пленуму ЦК КП(б)У (1926 р.). «Об'єднання як такого не було, — пише очевидець, — була внутрішня приязнь і особисті приятельські стосунки...». Але слідство 1935 року, напевно, встановить, що літературне об'єднання неокласиків не тільки існувало, але й було одним із джерел антирадянської націоналістичної організації, що займалася терором і шпигунством. Отже — було!

РІК 1927 ВІД Р. Х.

...Гортаючи старий журнал, мимоволі занурюєшся в «спогади про майбутнє». О, дивіться, дивіться, будують наш вокзал! І таки побудують! Дивіться, американський винахід — електричний стілець! Імперіалісти мають намір випробувати новинку на Сакко і Ванцетті. (І таки випробують...). А ось, дивіться, що пишуть: «Київ українізується»! І таки... спокійно, до цього діло не дійшло. Втім, чому тут дивуватися — адже року 1927 від Різдва Христового українська мова, «власне кажучи, ще вигадується, раніше її не було зовсім»...

Але (за радянською приказкою: «Мандаринів немає, але мандаринові шкірочки валяються») мова тільки вигадується, а поети вже пишуть щосили, та ілюстрований журнал «Глобус» присвячує їм велику статтю з фотографіями. Українські поети, можна дізнатись зі статті, не тільки пишуть, але й об'єднуються в групи, формують течії, демонструють тенденції. Котрі не завжди заслуговують на схвальну оцінку:

«Суть справи тут у соціяльному ставленні до слова... Українська мова словом «висловлюватися» добре відбила соціяльну функцію слова. Але для тих, хто нудить світом, кому нічого висловлювати, в кого немає ніякої провідної ідеї, що нею поет повинен «заражати» через свою творчість масу, слово робиться річчю самоцінною...»

Суть справи дійсно у цьому. Слову, а заразом і поету, завжди потрібно підшукати правильну функцію. Термін «функція», до речі, у математиці означає «залежність». Залежність же і є основною функцією поета. Він завжди — тільки інструмент у чиїхось умілих (або, принаймні, просто сильних) руках, засіб втілення чиїхось задумів. Відповідно до необхідної для задуму стилістики інструмент повинен звучати то флейтою, то «балобайкою». «Я помітив, що Б. на всіх фотографіях виходить між Т. і Х., — пише у щоденнику Михайло Драй-Хмара. — Це нагадує тріо з флейти, віолончелі й балобайки. Але радянській балобайці завжди треба займати центральне місце...». Коли три струни стають нормою, кожна зайва вже крамольна. Взяти того ж Драй- Хмару. Ні, йому зовсім не ставлять у провину «надмірну кількість незрозумілих слів. Хіба його слово, загубивши свою соціяльну суть, потребує спрощення?». Ні, звичайно. Суть справи зовсім в іншому.

Суть справи... Ще не напрошується зловісна гра слів. Але вже скоро репліка головуючого на зборах: «Всі сидять?», — буде викликати однозначну асоціацію. «Ці поети і їхня доля нас турбує...», — пише «Глобус», якого дотепники з «Нової генерації» перехрестили в «Глупус». Ну й нехай «Глупус», нехай «балобайка». Подивимося ще, хто сміятиметься останнім.

РІК 1930 ВІД Р. Х.

Біографія Драй-Хмари складалася виключно сприятливо й обнадійливо. Селянський син, він закінчив у 1910 році кращу приватну гімназію України — Колегію Павла Галагана, потім із золотою медаллю — Київський університет (історико-філологічний факультет), а вже через три роки сам викладав у ньому. Стажувався в Чехії, Угорщині, Югославії. Щасливо одружився. Був знайомий із видатними людьми. Багато працював і досягав успіху. Писав вірші... Ні-ні, благополучна частина біографії на віршах не обривається: не Гоген. Як не дивно, Драй-Хмара, котрого — явно за вірші з «незрозумілими словами» — записали до дрібної буржуазії (термінологічно точніше — до «дрібнобуржуазної інтелігенції»), в щасливі свої роки дійсно не цурався буржуазних цінностей. Він жив у прекрасній квартирі, купленій за часів НЕПу, з фікусами на балконі, килимами на паркеті, картинами музейного рівня по стінах. «У всьому відчувався аристократичний смак, — пише у спогадах донька поета, Оксана Ашер, — починаючи від швейцарського годинника «Longines» і закінчуючи тонкою краваткою, вишитою стилізованим українським візерунком...». Любимій дочці на день народження — гранатові буси, гувернантка — німкеня, учитель музики — найкращий у Києві... І притому — незрозумілий смуток у віршах. «Мій «грустний» світогляд не сходиться з офіційним оптимістичним, — зазначає Драй- Хмара в листі 1929 р. — Мабуть, є якісь об'єктивні причини, що викликають у всіх сум. В одному з останніх віршів, який не скоро побачить світ, я просто й відверто говорю про ці причини: «...А ти обідрана лежиш, як квач од самогону п'яна». Це — про Україну...».

Із щоденникових записів та листів Драй-Хмара постає як людина, що мислить тверезо, навіть скептично — й не скажеш, що поет...

«Ленін говорить про поневолені класи, про те, що пролетаріят об'єднає й поведе їх за собою на боротьбу за прекрасне майбутнє. А Чупринка співає про людей у горі, про людські муки, про сльози й крик відчаю... І що ж? Ленін розстріляв Чупринку». (21.8.1925 р.)

«Така амплітуда хитання: гімни партії — з одного боку, і «О моя розтерзана Україно», що читається не з естради, а в кулуарах, з іншого боку. Відціля й поділ віршів на ідеологічно витримані й невитримані». (11.4.1926 р.)

«Одержав копію з листа М.Горького до «Книгоспілки» (цей лист цитується також в статті Хвильового «Україна чи Малоросія?». — Т.Б. ): «Меня очень удивляет... что люди... стремятся сделать наречие «языком» еще и угнетают тех великороссов, которые ощущают себя меньшинством в области данного наречия...». Ось де справжній, непідроблений, невигаданий шовінізм, а в нас намагаються пошити всіх українців у шовіністи через те, що вони українці». (8.4.1927 р.)

«Говорили про харківський літературний диспут... У мене таке враження, що диспут цей улаштовано з тактичних міркувань: затушовати той невигідний для нас галас, що його зняли закордонні газети в звя'зку з ліквідацією ВАПЛІТЕ, «Марса» тощо. Крім того, була ще й інша мета — поставити всякі мистецькі організації на формальний грунт, каструвати їх з ідеологічного боку, бо організації у всеукраїнському масштабі надто небезпечні для держави». (28.2.1928 р.)

Знаменита літературна дискусія 1925—28 рр. завершилася не стільки торжеством однієї з точок зору чи, скажімо, консенсусом, скільки розгромом усіх літературних об'єднань, що існували на той час. 1930 рік ознаменувався процесом СВУ, який разом вирвав із української громадськості сотні людей. Протягом подальших кількох років процеси над літераторами відбувалися один за одним: стандартне звинувачення у створенні терористичних і націоналістичних організацій тягло за собою смертний вирок, що іноді замінювався засланням у табори, повернення звідки не було.

Писав вірші... Тоталітаризм логічний не більше, ніж пожежа, і ніхто не в змозі знати, що треба робити, яких правил дотримуватися, щоб врятуватися. Не писав би вірші — посадили б за те, що не писав. А те, що «поет є засіб існування мови», тоді ще не знали... Чи все-таки знали?

РІК 1935 ВІД Р. Х.

«Це трапилося того дня, коли в пресі оголошено було про розстріл Косинки, Фальковського та інших. Зеров.., піддавшись першому пориву, сказав, будучи в гостях у Рильського:

— Вшануймо пам'ять загиблих!» (Із спогадів В.Петрова).

У квітні 1935 року Миколу Зерова було заарештовано за звинуваченням у шпигунстві, підготовці терактів і організації панахиди по ворогах народу (розстріляні поети проходили як члени «Українського центру білогвардійців-терористів»). Влітку було арештовано Филиповича, восени — Драй-Хмару. Троє неокласиків, а також «долучені» до справи Ананій Лебідь (літературознавець, котрий, здається, завинив своїм безсумнівно «неокласичним» прізвищем), зовсім юний поет Марко Вороний і С.Козуб («історик, який працював десь при академії») утворили «Терористичну націоналістичну групу Зерова». Доля (у найбільш популярному тоді вигляді НКВС) наприкінці 1935 р. зіштовхнула у підвалах Жовтневого палацу А.Лебедя і Г.Костюка. Останній записав: «Висохлий і сірий... Лебідь відповідав зі злостивою іронією й дивився на мене з мертвою усмішкою на посірілому, скорше навіть зацвілому, змученому обличчі... Я попросив сказати мені, як почуває себе і як поводить на слідстві Микола Костевич (Зеров. — Т.Б. ). Лебідь розповів, що спочатку Микола Костевич тримався твердо, навіть жартував.., але через кілька місяців психічних тортур він зламався і під кінець слідства став визнавати все, що від нього вимагав слідчий. На очних ставках... він мав вигляд приреченого, плакав і підтверджував усі цинічно-підлі вигадки слідчого. Справляв враження людини, яка вже не володіє собою».

...Ще 1927 р., виступаючи на Х з'їзді КП(б)У, головний фахівець із української літератури Каганович (котрий, треба віддати йому належне, старанно вивчав українську мову і навіть намагався нею виступати) упевнено заявив: Хвильовий — лише слухняний виконавець, усім диригує Зеров... У списках НКВС навпроти прізвища Зерова довгий час стояв штамп «Контрреволюціонер, але тимчасово потрібен». Зеров не міг не відчувати, що ходить під дамокловим мечем.

«Неокласичний генерал» (як не без іронії назвав Зерова Драй-Хмара) був не тільки видатним поетом і перекладачем, але й блискучим оратором, що за силою красномовства та ерудицією не мав собі рівних в Україні. Після- ГУЛАГівські політзеки вже дуже добре знали, що красномовство безсиле «проти лома» і застерігали від будь-яких спроб вести діалог із тюремниками. Але у 30-х роках «класові вороги» наївно озиралися на досвід своїх революційних попередників. Адже навіть царевбивці виголошували на судах полум'яні промови, що примушували стиснутися серця обвинувачів... На запитання обвинувача на процесі СВУ: «Розкажіть, який напрямок ви там створили на противагу радянській пролетарській літературі, який мав впливати на нашу молодь у контрреволюційному дусі?» — Зеров (він був викликаний як свідок, хоч із запитання може скластися враження, що звертаються до обвинуваченого) спробував відповідати у властивому йому блискучому стилі, але був грубо обірваний. Іншого разу, викликаний на засідання в Академію наук для «самокритики» (публічного покаяння) він усе-таки зміг ораторською майстерністю викликати овації залу... Але після чергового засідання в Академії — йшла партійна «чистка», і керівник семінару діамату, Ніколаєнко, несподівано кинув на стіл свій партквиток: «Нащо ми граємося тут у чистку! Я дуже добре знаю свою провину: вона в тому, що я українець!», — Зеров зазначив: «Партійців «чистять», а нас — нищитимуть. Не даремно Блакитний говорив: «Стережіться, хлопці! Скоро хахла хватать будуть!»...

У 1934 р. Зерова було звільнено з Академії (ще раніше було ліквідовано історико-філософське відділення ВУАН). У жовтні від гострої скарлатини помер його єдиний син. Зерови переїжджають до Москви. «...Йому все байдуже — й цькування, й праця. Від його листів віє такою безнадійністю.., що важко впізнати в них того Зерова, який давніше так бадьоро переносив усі удари долі. Ні київські літературні справи, ні взагалі київське життя не існують для нього» (зі спогадів Н.Полонської).

І все-таки перед одним зі своїх сонетів, створених у Пушкіно, Зеров подав епіграф із Шевченка: «А може, ще добро побачу? А може, горе переплачу?» Це було за місяць до арешту.

Зі спогадів С.Підгайного «Микола Зеров на Соловках»: «...З виступів його пам'ятаю лекцію про Пушкіна. Слухав я, і шкода мені стало свого професора. Від Зерова, що зачаровував колись усіх своїм словом, лишилась тільки ерудиція, але не було вже ні яскравого слова, ні певності... У Києві був поет і професор, тут же залишився тільки професор... Рукописи в нього було забрано. Думаю, що загинули вони, як загинули праці професора Янати, дбайливо вирізані аркуші яких валялися коло місця трусу...».

1937 роком датовано останнього листа Зерова.

РІК 1939 від Р. Х.

Після першого (у лютому 1933 р.) арешту і тримісячного ув'язнення Драй-Хмара став ізгоєм. Його не поновили на роботі (до арешту він був співробітником трьох інститутів). Позбавили членства в Союзі наукових працівників. Твори вилучили з бібліотек. Заборонили друкуватися. Знайомі перестали вітатися. Коли композитор Вериковський замовив лібрето до опери «Принц Лутоня», Драй-Хмара попросив друга поставити під лібрето свій підпис. Це був той самий друг, якому він, не роздумуючи, передав своє місце в «Українському академічному словнику», коли той, вийшовши з в'язниці, так само ніде не міг влаштуватися на роботу. Через роки, з Колимського табору, він буде раз у раз згадувати в листах рідним «того мерзотника, який забрав собі гроші за «Принца Лутоню»... Листи Драй-Хмари з таборів стануть страшним свідченням того, як день за днем руйнується тіло, руйнується душа, і людина скоряється смерті там, де вижити не можна. Жахливіший од усього в цих листах перехід: від упертої рішучості вистояти до усвідомлення приреченості. «І клаптик неба, розп'ятий на гратах», — поет Михайло Драй-Хмара перестав існувати. Рідкісний випадок: відомо точну дату — 19.1.1939. Хоч, мабуть, поет перестав існувати раніше. Точна дата невідома.

РІК 1969 ВІД Р. Х.

...Він же — 80-й (отже, ювілейний!) від дня народження Михайла Драй-Хмари. І, зауважте, відлига надворі. Зі збігу цих двох обставин виходить що? Виходить — «Вибране». Та ще й із передмовою фахівця, і не якого-небудь, а — великого фахівця з історії української літератури і, зокрема, неокласиків. Сам будучи їхнім сучасником, зі знанням справи склав він замітку для «УРЕ»: «...розвиток літератури Радянської України визначив різну долю учасників об'єднання — поступовий перехід Рильського і Филиповича на позиції соцреалізму, неприйняття соціалістичної естетики Зеровим і Драй-Хмарою та еміграцію Бургардта...». (Ось вона, доля: в одних — еміграція, в інших — неприйняття...) «Що ми досі знали про Михайла Драй-Хмару? — задається запитанням фахівець. — А що мали знати і чи мали знати?..».

Щодо «маємо знати» — тут я упевнена на 100 відсотків: нічого, крім ПДР. А щодо всього іншого — це вже справа фахівців. Це вони мають знати, що і хто має знати. Наприклад, соціальна функція слова — цілковито у їхній компетенції. І якщо є історія літератури, то є й сама література. Тому що багатьох поетів, звичайно, розстріляли і заслали, але й залишилося чимало. Скільки? Скільки треба, стільки й залишилося. Ну, це вже ж напевно може знати тільки фахівець — скільки поетів треба, щоб існувала поезія. І яка це буде поезія. І навіщо арфі стільки струн, якщо балалайка обходиться трьома. А взагалі-то не в кількості струн справа. Можна й на арфу натягти встановлену кількість струн — але, скажімо, трьох «балалайських» різновидів. І грати на ній буде нескладно, і звук потужний.

P.S. (рік 1957) «Я пригадую, з яким великим зачудуванням М.Рильський вчитувався у рукопис Лукашевого перекладу «Бал в опері» Тувіма, примовляючи з якимось навіть трохи забобонним острахом: «І де він стільки отих слів навикопував!» (з передмови М.Москаленка до книги перекладів Миколи Лукаша). Дійсно, для адекватного перекладу хоч би тих же улюблених неокласиками французьких символістів потрібен адекватний же рівень художніх можливостей мови. Мабуть, без «викопування» слів не обійтися... Для порівняння я вирішила пошукати російський переклад сонета Малларме, що надихнув, як прийнято вважати, Драй-Хмару на створення «Лебедів». І я знайшла чудовий переклад, зроблений... харків'янином Вадимом Козовим. У 1957 році (двадцятирічним) його було арештовано за «контрреволюційну антирадянську діяльність» і засуджено до шести років таборів. «Лебеді», Харків, контрреволюція... щось таке вже було.

P. P. S. (рік 1999: щасливий фінал). В. Козовий живий, мешкає у Франції, пише французькою. В Україні відзначається 110-річний ювілей яскравого українського поета і перекладача Михайла Драй-Хмари. Київ, як і раніше, українізується...