Суспільство набагато розумніше, ніж вважає влада
Саме тому найвищим досягненням восьми років незалежності я вважаю утвердження України у світовій спільноті як незалежної суверенної держави, яке відбулося в 1992 — 1993 роках. Це той випадок, коли влада і суспільство, об'єднані спільною метою, зробили все можливе, щоб Україна відбулася. І як сумно, що завойований тоді імідж України почав падати на міжнародній арені, — дедалі частіше про нас кажуть, як про корумповану державу, на кшталт «Колумбії в центрі Європи», дедалі частіше до наших громадян за кордоном ставляться як до людей третього сорту. І якщо таке ставлення в країнах колишнього соцтабору викликане своєрідним комплексом, що проявляється в бажанні принизити колишнього «старшого брата», то в розвинутих європейських країнах таке ставлення викликане передусім нашим невмінням чи небажанням дати самим собі раду, забезпечити сталий економічний розвиток та просування шляхом побудови правової держави. Наслідки цього вже відчутні: неодноразово Україні вказували на її місце, а поступова втрата завойованих у перші роки незалежності позицій на міжнародній арені є цілковитою «заслугою» нинішньої влади на чолі з першою особою в державі.
Упевнений, що в питанні про найбільшу поразку моя думка збігатиметься з думкою багатьох. За таку слід вважати постійне падіння економіки та рівня життя народу, що триває протягом майже всіх восьми років нашої незалежності. Причин цього багато: це — і недолуга економічна політика, коли зовсім немає конструктивних реформ; і повне ігнорування владою національного інтелекту, який замість того, щоб бути задіяним на користь державі, руйнується; і бажання чиновника, що перебуває при владі, забезпечити, в першу чергу, свої інтереси. Тож сьогодні і «маємо те, що маємо».
Найбільша поразка викликала і найбільше розчарування: втрату віри в національну ідею. На мою думку, головною причиною того, що національна ідея не спрацювала, було різне розуміння її змісту, як і самої суті незалежності. Кожен із нас сприймав її так, як розумів. Для більшості це була відмова від існуючого на той час суспільного ладу, який не дозволяв реалізувати потенційні можливості людини, і побудова демократичної держави із соціально орієнтованою економікою, яка створить умови для гідного життя своїх громадян. Однак частина тодішньої партійної та радянської номенклатури розглядала національну ідею як можливість уникнути відповідальності за співучасть у спробі державного перевороту і залишитися при владі. А потім уже разом із певним колом націонал- демократів, які були допущені до «годівниці» і стали на позицію конформізму, почали експлуатувати цю ідею для власного збагачення шляхом перерозподілу національного багатства. Народ закликали потерпіти заради розбудови держави і кращого життя в майбутньому. А насправді відбувався процес первісного накопичення капіталу під час прогресуючого падіння виробництва та життєвого рівня. Коли відбувалася трансформація суспільного ладу, через період «дикого капіталізму» пройшло багато країн, але нікому й на думку не спадало використовувати для прикриття його національну ідею. Тож вона і не спрацювала тому, що була спотворена, а більшість народу в ній відверто розчарувалася вже через невеликий час, коли почали порівнювати те, що створили, з тим, що уявляли і про що мріяли.
Ейфорія перших років незалежності змінилася гірким похміллям, багато хто почав розуміти, що його просто ошукали. Проте, за великим рахунком, ніхто нам нічого конкретного і не обіцяв, у кожного був свій міраж, який, зрештою, розтанув. Цілісної, ясної та зрозумілої національної ідеї як такої не було. І для цього існували об'єктивні причини. Незалежність Україні дісталася, на диво, швидко і легко, упавши на плечі націонал-демократів у той момент, коли вони були впевнені в тому, що іще довго перебуватимуть на етапі боротьби за неї. Другий етап — побудова суверенної держави із чітко визначеними атрибутами, — якщо й прораховувався, то в дуже загальному вигляді. Кажучи, що в основі національної ідеї лежить незалежна держава, не уточнювали, яка саме держава. Отож, сприймаючи лише один чітко виражений атрибут — незалежність — як оболонку, кожен почав наповнювати її своїми сподіваннями і бажаннями. Більшість суспільства, маючи радянську ментальність, вважала, що ми візьмемо від соціалізму все найкраще, додамо незалежність та демократичні цінності капіталізму і житимемо іще краще. Небагато хто розумів, що трансформація суспільства без чітко визначених цілей рідко коли спричиняє краще.
Проте жити без надії не можна, і дуже добре, що попри все, в нас в Україні є дві головні надії. Перша — це наш народ, який, незважаючи на всі негаразди (а може, й через них), дедалі більше розумнішає в плані сприйняття та оцінки дійсності та реалій свого життя. Із власного досвіду я можу засвідчити, що суспільство набагато розумніше, аніж вважає влада та наближені до неї ЗМІ. І друга наша найголовніша надія — це те, що в Україні є політик, який спроможний підняти Україну на той рівень, якого вона заслуговує, забезпечити народові гідне життя. Євген Кирилович Марчук — політик, народжений не для інтриг та боротьби за владу, в чому дехто з нинішніх можновладців бачить свою головну мету, а для творення держави. Обравши Євгена Кириловича на посаду президента України, ми отримаємо лідера країни, який сконсолідує все суспільство навколо оновленої національної ідеї, наповненої чітким змістом.
