«Жити! Жити!» — ось так і вижили. «Вижити! Вижити!..» — ось так і жили?

Філософ Сергій КРИМСЬКИЙ відповідає на запитання «Як вижити?»

Краще повторювати уроки, ніж повторювати помилки — стара й нехитра істина. Але і просту істину повторити не гріх, особливо якщо це зробить разом із нами мудра людина. У «юнака, котрий обмірковує життя», яким почувається трирічний «День», потреба в такому репетиторі дуже велика. І ми вдячні філософу Сергію Кримському, котрий погодився виступити в цій ролі.

Як вижити? — питання, що поставало переді мною неодноразово. У часи, коли все, що хоч трохи талановите, цілеспрямовано знищувалося, був такий спосіб вижити — прикинутись ідіотом. Як покійний академік М., який телефонував Сталінові (як член ЦК він мав на це право) і задавав йому безглузді запитання, на які той із великим задоволенням відповідав.

Я десь 20 років свого творчого життя потратив на усякі нісенітниці: писати чесно було неможливо, довелося перейти на «значки» — на математичну логіку. Це була втрата часу. Виживати — це марнуватися. Проте, якщо хочеш жити, треба спочатку вижити.

На жаль, за десятиліття тоталітаризму було фактично викорінено здатність людей до соціальної самостійності, а це ж сьогодні чи не єдине, на що можна розраховувати. Сьогоднішня держава вижити не допоможе: влада надто корумпована, щоб піклуватися про щось, окрім власної вигоди. Рік тому, коли Кучма був в Америці, Клінтон поставив йому пряме запитання: куди поділися 200 мільйонів, які ми вам дали? Наш президент не зміг відповісти. Єдиний вихід для населення — довіритися своїм соціальним інстинктам. Людина, позбавлена коштів для існування: роботи, пенсії, державної підтримки, — повинна самоорганізуватися і, пристосувавшись до цієї економічної ситуації, САМА почати щось робити. І тут державі слід було б не перешкоджати цьому — як у хуртовину, коли візник, котрий не бачить дороги, кидає віжки і довіряється інстинктові коня. Та я не помічаю жодних кроків держави i в плані підтримки самостійності населення...

Що ще залишається? В усі часи молодь говорила: наші батьки робили погано, ми зробимо краще — і на цьому тримався прогрес. Зараз я бачу іншу тенденцію — молодь (на Заході, наша ще до цього не доросла) взагалі відмовляється щось робити. Вони вважають, і не без підстав, що змінити у цьому світі нічого не можна, і єдине, до чого варто докладати зусиль — це ти сам. Так було вже одного разу в історії людства — в епоху виникнення християнства. Виявляється, якщо ти будуєш себе, свою особистість, це не минає марно для навколишнього світу. Це починає якимось чином діяти. Моральність — це теж спосіб виживання. Весь досвід мого життя говорить про те, що моральність, на відміну від підлості, врешті-решт, більш рентабельна.