Про священну корову й горобчика

Те, що відбувається, очевидно настільки, що виникає підозра: а може, Перший національний із його «граціозною» старанністю вирішив мовчки «отпеть» Петра Миколайовича ще раніше, ніж сам він справить відхідну в політичне небуття?..

Проте нудна передбачуваність національного ефіру — це нецікаво. Цікаве інше.

З часу утворення «канівської четвірки» минуло досить часу, а Петро Симоненко, який «зіскочив» із антикучминської платформи, так і не виробив скільки-небудь виразного пояснення своєї неучасті в блоці.

Відчуваючи слабість своєї аргументації, Петро Миколайович винаходить щоразу нові мотиви. Дійсно, важко чесно відповісти — чим так лякає лідера КПУ «четвірка», яка збирається покінчити з існуючим режимом, таким ненависним у тому числі й лідеру КПУ, його партії та його електорату, для чого варто об'єднати зусилля, йти спільним фронтом і визначитися з єдиним кандидатом на основі кращих шансів когось із блоку. Здавалося б, Петро Миколайович міг продемонструвати своєму електорату рішучу боротьбу за розширення зони впливу й підтримки. Й, на крайній випадок, не домовившись із союзниками, які, поза сумнівом, старалися б йому пояснити очевидне — явний його програш Кучмі в другому турі — він на підставі рішення з'їзду все одно міг не зняти свою кандидатуру і йти на політичне згасання, коли вже йому так хочеться.

Але лідер КПУ демонстративно дистанціюється від «четвірки», явно здається «діючому режиму», а оскільки електорат вимагає пояснень — пояснення його в болісному пошуцi щоразу різні: від неможливості об’єднуватися з Марчуком і Олійником, які не приймають комунізму, до небезпеки виставити проти Кучми єдиного кандидата, оскільки «єдиного» можуть знищити в прямому значеннi цього слова.

Звісно, логіка реального життя й подій, котрі розгортаються в рідній країні, говорить, що нічого виключати не можна. Але тут із передвиборного штабу КПУ стали «витікати» деякі подробиці, що вимагають більш пильної уваги до можливих тактичних «знахідок» керівництва КПУ як потенційного союзника «діючого режиму». Подробиці ж полягають у тому, що ніби до Петра Миколайовича завітала людина, схожа на довіреного Кучми Олександра Волкова, й нібито вона сказала лідеру КПУ: «Якщо знімешся з гонки, залишишся без голови. Сьогодні знімаєш свою кандидатуру — завтра тебе поховають».

Усе конкретно й дуже схоже на «схожу людину». Загалом і «взагалі». Але, виходячи з конкретних умов, — маячня. Бо безглуздо «прибирати» лідера КПУ після того, як його вихід із боротьби різко й остаточно обрубає всі надії кучминської «сім’ї». Це настільки самовикривально, а рятувати організаторів лиходійств не буде кому — «злочинний режим» у цьому випадку помре ще до виборів.

Іншими словами, якщо Петро Миколайович злякався такої погрози — це дуже безглуздо. Дуже безглуздо також думати, що вона — така погроза — була. Підозрювати «схожу людину» в таких проколах — важко. Навіть якщо врахувати, що в неї власна доля на кін поставлена, що вона не Рабинович, що їй їхати нікуди, тим більше, що в Європи, здається, до неї також запитання є. Зірватися «схожа людина» з котушок, враховуючи вищезазначене, звісно, могла. Але навіть якщо в неї руки «не за Дзержинським», то з головою — все в повному порядку, а в порівняльному аналізі — навіть більше того.

Становище, в яке потрапив лідер комуністів, дійсно складне. В «тераріумі однодумців», тобто у верхівці партії, немає єдиної позиції щодо передвиборної тактики й перспектив Петра Миколайовича сьогодні, а також партійної лінії завтра. Ті, хто вважає, що зберегти режим Кучми за допомогою Компартії — злочинно, наштовхуються на опір тих, хто, схоже, використовуючи непоінформованість рядових комуністів і бажання електорату, готовий iти до «кінця», спираючись на рішення з’їзду, й після обрання Кучми співробітничати з ним, прийнявши в дарунок за послугу уряд. У принципі, для повторно «діючого» Президента це був би не найбезглуздіший хід. Кучма повторив би вже сказане їм про те, що треба рахуватися з такою серйозною політичною силою, що має могутню підтримку в народі — що, мовляв, підтвердили й вибори, — віддав би комуністам уряд, який би увійшов у непідготовлену зиму в до крихти проїденій державі, додатково знекровленій боротьбою Кучми за власне виживання, а навесні Президент «врятував» би народ від «такого» уряду й заразом від комуністичної ностальгії. Експеримент завершено, гасіть світло, добродії-товариші. Спікер Ткаченко, відповідаючи на запитання кор. «Дня» про можливість такого сценарію, виключив його на підставі того, що Петро Симоненко ніколи не піде на такі домовленості з двох причин. По-перше, «він знає, що Леонід Данилович усіх, кого він обіймав-пестив, потім кидав під ноги, переступав і йшов далі». А по-друге, вважає Олександр Ткаченко, становище в країні таке, й Петро Миколайович це знає, що «хто ж візьметься це виправляти, коли над тобою дамоклів меч у вигляді Президента Кучми, який тебе завжди зробить останнім винним?»

Олександр Миколайович, треба віддати йому належне, внаслідок зрозумілих причин більше за всіх демонструє віру в те, що Петро Миколайович зуміє оцінити ситуацію й зробить, нарешті, правильні кроки. Євген Марчук же цілком конкретно заявив, що, на його думку, лідер КПУ ніколи не приєднається до «канівської четвірки».

Але тоді треба погодитися з тим, що становище «вічного» опозиціонера, який ні за що не відповідає — це й є мета КПУ? А як же стогони про бідний народ, якому нинішній режим влаштував геноцид, а як же «злочинний курс», а як же «камарилья»? Делікатні взаємовідносини, що встановилися між Петром Миколайовичем і Леонідом Даниловичем, мабуть, свідчать про те, що й одного, й другого правління «камарильї» влаштовує. Ситуація складається надто цікава: нині Петро Симоненко в своїх промовах береже Леоніда Кучму, й Кучмі лідер КПУ — кращий друг, жодного хамства на його адресу, а можливі союзники по боротьбі з антинародним режимом викликають у лідера КПУ стільки ж «здивування», скільки й у діючого Президента. Вороги, коротше. Й Петро Миколайович болісно намагається щось пояснити. Краще б він цього не робив...

Петро Миколайович знову, напевно, на газету «День» образиться. Даремно. Тут притча одна на думку спала i не йде. Лютої холоднечі змерз на льоту горобчик і впав. Йде мимо корова — плюх млинець прямо на горобчика. Він відігрівся, голівку висунув, цвіріньк-цвіріньк, радісний такий. А тут кішка — підкралася, хап-лап, і немає горобчика. Мораль: потрапив у лайно — сиди й не цвірінькай. І пам’ятай: не всяк той ворог, хто на тебе кладе, й не всяк той друг, хто тебе з лайна витягує... Вибачте. За прямоту.

ДО РЕЧІ

На прес-конференції в понеділок віце-спікер Адам Мартинюк, відповідаючи на запитання кореспондента «Дня», сказав, що мотиви неприєднання до «канівської четвірки» «краще пояснить сам Симоненко. Він уже пояснював у газеті «Комуніст», а, крім того, якщо вірити програмі «7 днів», деякі з учасників «четвірки» не хочуть, щоб Симоненко до неї приєднувався». Можливо, компенсуючи «розмиту» відповідь, Адам Іванович гаряче обрушився на тих, хто влаштував «шалений напад» на «четвірку», засудивши «цинічне» висловлювання на її адресу. Адам Мартинюк також підкреслив, що КПРФ не може собі дозволити підтримувати когось іншого на Україні, якщо є кандидат від КПУ. Що ж до можливої загрози для життя Симоненка, Адам Мартинюк відповів: «Розмов багато є, і різних. Те, що проти кожного кандидата щось готується, — не секрет... Усе можливо».