Пігмаліон не помре ніколи

Оскара Кокошка можна зрозуміти. Розрив із коханою Альмою Малер стався зовсім недавно, і втрата музи боліла митцеві, як ампутована частина тіла. Кокошко потребував якогось придатного протеза, якогось фетиша, щоб продовжувати активне мистецьке життя. 1918 року художник найняв Герміну Моос, яка робила ляльок, щоб вона виготовила ляльку людського зросту, яка зображала б Альму Малер. «Щоб під час споглядання й доторку я міг відчути, що жінка моєї мрії жива», — так поставив завдання Кокошко. Але результат був жалюгідним. Пір'я, навіть найм'якше, аж ніяк не може відчуватися так, як гладенька дівоча шкіра. Тільки на полотні вдалося Кокошку відновити ностальгійний портрет коханої.

Це легенда про митця, складена в стилі бульварного роману й одухотворена картиною, яка надихнула ціле покоління митців: мистецтво й автомати, чоловіча ностальгія за манекенами та механічними нареченими, гра з ляльками та маріонетками різних видів. Саме це, тобто розквіт авангардного мистецтва 20-х рр. і оживлення античних міфів про Пігмаліона Пандору демонструє нова виставка, відкрита у Дюссельдорфі під назвою «Ляльки, тіла, автомати — фантазми модернізму».