Є потреба в національному лідері

Тетяна КОРОБОВА «ОСТАННІЙ АКОРД ЛІТНЬОЇ ГАСТРОЛІ» («День», № 150)

Автор правильно звертає увагу на те, про що чомусь мало ведуть мову. «Феномен пані Вітренко» штучно створений, і витвір, як у фільмі жахів, вийшов із-під контролю. Потурання галасливому популізмові розкладає й зваблює суспільну психологію. Проте є одна думка, з якою не хочеться погоджуватися: це не «джин, що вирвався із пляшки», а так, бульбашки. Не варто недооцінювати виборців. Звичайно, є чимала група людей похилого віку, на яких, за влучним висловом, «не можна ображатися», є так званий «протестний електорат», але ж переважна більшість — то розсудливі, тверезі виборці.

Михайло БІДЕНКО «ЩОДЕННИК» («День», № 151)

Давно не читав «Щоденник», вважаючи його необов'язковим марнотратством. Але це — дивовижний успіх у такому рідкому жанрі політичної лірики. Адже всі ми спочатку відчуваємо, а лише потім мислимо та діємо. Поздоровляю земляка! Тепер, принаймні, для мене автор і «День» стали відчутно ближчими.

Інформаційна замітка «НА ІВАНО-ФРАНКІВЩИНІ ПРЕЗИДЕНТА ВЖЕ ОБРАЛИ?» («День», №153)

Оскільки рішення політичної компоненти є зараз визначальним, цей допис достойний. У двох реченнях продемонстровано і розум, і доречну уїдливість, і зроблено необхідні акценти як по персоналіям, так і регіонально-політичній розкладці. П'ять балів!

Знову чомусь не зміг купити «День» у трьох різних точках міста. Такі випадки надто прикрі, а загалом тривожно, оскільки продавці стверджують: «Газета не вийшла...»...

Артур БІЛОУС «ПСЕВДОСТРАТЕГІЯ-2» («День», № 151)

Автор знову видала ударний залп по Президенту. З масою переконливих живих деталей і розстановкою акцентів по декому з найближчого оточення «самого» й кандидатів у президенти. Блискуча кінцівка: «...Знову серпень. За вікнами 19 число... останнє літо Президента...».

Принагідно думається, що варто замислитися над спрямованістю критичної публіцистики газети. Надто вже вона однобічна, однонацілена. Захопившись розвінчанням образу одного кандидата, інших залишають поза критичним аналізом. Один і той же мотив, хоч би як він подобався, врешті-решт набридає. Хотілось би більше поліфонічності, неупередженості. (Навіть за умови передвиборної зосередженості на головному.) Рецензований матеріал працює саме на це.

Хотілося б висловити декілька пропозицій щодо змісту 8-ї сторінки газети. Рубрика «Тайм-аут», як на мене, вдала, фоторепортажі гарні, зокрема «Літо в місті» («День», № 149), гумор і сатиричні замальовки завжди в пошані, хоча їх обмаль. Виправданість того, що кросворд займає стільки місця, для мене сумнівна.

Центральне місце має зайняти спорт. Матеріали про спортивні події, здається, стали б цікавішими, якби будувалися на аналітичних розвідках у дусі інших публікацій «Дня». Адже футбол (як і гімнастика, баскетбол, шахи...) — це не тільки сфера дозвілля, але й царина політичних ігор, зіткнення інтересів. Розкрити «гру» різних сил у спортивному житті, увійти за лаштунки великого спорту, проаналізувати стан і тенденції розвитку окремих видів національного спорту, подискутувати навколо проблем і різних поглядів — щось таке, що відповідало б рівневі газети. Тобто потрібно було б посилити аналітичну складову висвітлення, показати ширший культурний і суспільно- політичний контекст спортивних подій, а не обмежуватись уривчастою, несистематичною інформацією. Зробити це «фірмовим» підходом «Дня» до спорту як своєрідної соціальної інституції.

Наталя ЛІГАЧОВА «ЗАРУЧНИКИ ТЕЛЕГЛЯДАЧА № 1» («День», № 153)

В Україні, і на ТБ зокрема, дійсно «повний застій із формуванням національної свідомості, міфів, культури, які відповідали б сучасному рівневі світогляду людини, сучасному ритму та якості життя, сучасним інформаційним технологіям». Потребує виходу до читача і глядача модернове елітарне мистецтво, новий пласт стильної масової культури, що «поривається до кращих світових зразків» і, разом із тим, учиться бути несхожою на свого вульгарного західного «побратима». Нам потрібно сформувати сучасну модель культури, яка виконуватиме важливу ідеологічну функцію і буде необхідною для виховання нового покоління, повернення до інтелектуальної норми, витіснення низькопробної масової культури. У цьому велика роль належить ЗМІ, які сьогодні у своїй більшості не розуміють завдань нового часу і не готові до їхнього вирішення. З іншого боку, як правильно пише Лігачова, вони викривлено розуміють поняття «національна культура» як лише те, що стосується українського етносу, забуваючи про культурні пласти інших народів України.

Крім усього іншого, хочеться погодитися зі словами про те, що журналістська простодушність щодо політиків — це завжди брехня, бо журналістика для того й існує, за великим рахунком, щоб сумніватися в щирості і праведності політиків. Саме тому я, наприклад, дуже люблю Піховшека. По-перше, ми з ним з одного факультету, а по-друге, він був перший у нас, хто примусив політиків відчувати дискомфорт, розкриватися в конфлікті, хоч би й умовному, й відповідати за свої слова. Адже люди, які беруться нами керувати, повинні відповідати за свої слова (я вже не кажу про рішення і дії), вміти дискутувати, з гідністю витримувати інтелектуальну провокацію. Й тих із них, хто відмовлявся брати участь у «П'ятому куті», програмі «5 х 5», інакше, як боягузами, не назвеш. Така позиція свідчить про все. З іншого боку, багато політиків розкрилися саме в передачах Піховшека. Один із прикладів — Удовенко в «Епіцентрі», який показав свою цілковиту інтелектуальну і дискусійну неспроможність. У багатьох зникли останні сумніви щодо Вітренко... Євген Марчук тримався гідно й упевнено, і було видно, що експерти (попри часто дурні запитання), а надто ведучий ставляться до нього з підкресленою повагою. А от Олександр Олександрович Мороз не на всі запитання зміг відповісти, й позиція його для мене зилишилася такою ж нечіткою, як і була.

Iгор СЮНДЮКОВ, Сергій МАХУН «ПРОТИ ТЕЧІЇ» («День», № 157)

Природно, напрошуються певні порівняння з нашою країною, де питання про національного лідера вже стоїть досить гостро. Так, є попит на нього в країні, де фактично не було лідерів, а були тільки призначенці, котрі виконували ці обов'язки. Причому, це було дуже зручно: посада персональна, а відповідальність колективна. Ми пройшли через роки сірості, коли правляча «еліта» відторгала все розумне й нове. Було введено в життя «трамвайне правило» — «не висовуватися» з подальшим доповненням-питанням: «Ти що — найрозумніший?»

Як же треба було «замаскуватися» розумним людям, щоб це середовище не знищило їх! Про це добре сказав Едуард Шеварднадзе: «Щоб мати можливість хоч щось зробити по- своєму, я досить довго повинен був говорити, як усі».

А про Україну взагалі розмова особлива. Вона давно перетворилася на «заповідник застою», де кандидати в лідери знищувалися в корені. Причиною цьому стала і трагічна її історія, і знищення інтелігенції в 30-ті і подальші роки, і «відсмоктування» світлих голів московським «пилососом» влади. Для розвинених демократій Заходу питання національного лідера ніби вторинне: як добре було за Джонсона, так само буде і за Томпсона. Тому у них цікавиться політикою не більше 10% населення. У нас же все інакше. Навіть за пануючої апатії в суспільстві цей відсоток у нас значно вищий. Чому? А тому, що якщо не займешся політикою, вона так займеться тобою, що у тебе грошей на шматок хліба не залишиться. Тому в нас стає насущним питання про національного лідера. Критичний час у Франції породив де Голля, такий же час в Україні має породити свого героя нації.