Фабрика наступників

…Володимира Путіна щойно затверджено новим прем'єр- міністром Росії Державною думою. Кількома днями раніше президент Борис Єльцин оголосив його своїм можливим наступником. Сам Путін заявив, що можливість його участі у президентській передвиборній кампанії залежить від результатів роботи нового уряду — проте, як бачимо, людина, котра тільки днями вперше взялася до серйозної публічної політики, цілком серйозно розмірковує про посаду глави держави — тільки через те, що її призначили прем'єр-міністром. У той же час політична Росія напружено чекає, коли ж зробить свій вибір на користь нової партії влади колишній прем'єр Євген Примаков. Безперечно, Євген Максимович — крупний і досвідчений політик, але чи подумав би хтось про нього як про можливого наступника Бориса Єльцина, якби волею компромісу колишній міністр закордонних справ не став головою уряду? До того ж помітимо, що штовхають Примакова на президентство саме ті люди, хто, зціпивши зуби, погодились із його кандидатурою, коли не вдалося провести в прем'єри їхнього нинішнього легального й тогочасного реального патрона — Юрія Лужкова… У той же час, іншого екс- прем'єра, Сергія Степашина, кличуть у лідери правого блоку, а його президентський рейтинг, судячи з результатів опитувань, майже не поступається примаковському. Знову ж таки, чи замислювався хто небудь про це, якби Степашин залишився просто міністром внутрішніх справ, а прем'єром став би, ну, припустімо, Аксьоненко? І що тоді, як про можливого — і такого, що обирається — наступника — стали б говорити саме про нього?

З чиєїсь легкої руки в Росії вирішили, що спадкоємцем президента може бути тільки глава уряду! Розпочалося все це з простої думки, що в разі смерті чи відставки президента тимчасовим главою держави стає саме прем'єр, йому і карти в руки — а продовжилося складнішою думкою, що людина, яка побувала в головному кабінеті «Білого дому», все знає й розуміє краще за інших — і це при тому, що кожен наступний уряд у Росії починає з виправлення помилок попереднього. У це, здається, повірили всі — і еліта, що ставить останнім часом виключно на прем'єрів, і самі прем'єри, котрі проводять закриті консультації між собою, і президент, який перетворився на справжнього директора фабрики наступників — на радість різноманітних сил, із яких кожна бажає мати лідера й не бажає помічати, що, зрештою, усе це — єльцинські прем'єри. І які глибинні зміни можуть статися в країні, ними керованій?

Насправді, такий список наступників — це і є краща ілюстрація відсутності вибору…