ЩОДЕННИК

Вранці спускаюся до підземного переходу на небагатолюдній станції метро. Здригаюся: зліва лежить ЩОСЬ, укрите брудним покривалом, досить певного розміру. Величиною з труну, але, звичайно ж, це не вона, бо з деякими опуклостями, і взагалі, звідки їй тут взятися? «Тітонька», яка, напевно, має відношення до метрополітену, з усмішкою відходить від іншої, яка чимось торгує біля стінки. Запитую її з острахом: «Це у вас що — бомж помер?» — «Де?» — «А ось там щось лежить». — «Ой, та то ж уже не наш бік, — з полегшенням зітхає «тітонька». — Та частина переходу належить до міста». — «А міліція знає? Адже зараз така спека», — продовжую свою думку, яка ще там, де лежить ЩОСЬ. — «Знає, напевно... А де він лежить?» — «Отам, під стінкою, відразу за поворотом». — «Ой, так то ж кошики вкриті стоять. Ну, налякали», — полегшено зітхає «тітонька». Особливої упевненості в її голосі немає, і я відходжу незаспокоєна. Мучать уривки думок, слова: «це не наш бік», «напевно», власний висновок: все може бути... Нарешті ескалатор виносить мене з метро, і я, як до рідного, кидаюся до першого зустрічного жебрака. Зі своєю останньою гривнею...