ЩОДЕННИК

Я зловила себе на думці, що виходжу з себе, коли жебраки вимагають у мене гроші. Останнім часом саме вимагають, а не просять, навіть коли промовляють: «Подайте на хліб!» Там, куди заходимо на обід, щоразу кожнi двадцять хвилин робить обхід незле вбрана бабця, яка впевнено підходить до кожного столика і нахраписто повторює: «Дай, ти маєш мати, дай». І дають. Переважно жінки та дівчата, яким стає незручно від самої ситуації, бо бабця нікуди не поспішає і може вимагати, соромити, говорити образливі слова стільки, скільки вважатиме за потрібне.

Мій колега-пісняр одного разу сказав мені, що затявся подавати милостиню кому-небудь. Переживаючи не найкращі свої часи у матеріальному вимірі, він якось поклав на вулиці до простягнутої руки останніх 25 копійок, які залишились у його кишені до наступної грошової ін'єкції, що мала відбутися за чотири дні. А натомість почув: «Так одягнений міг би й більше подати».

Щойно відкупившись цукерками від малих, я зайшла в магазин за маслом. Коли знову почула, як хтось несміливо смикає мене за полу пальто: «Тьотю, поможіть». Сердито відмахнулася, роблячи замовлення продавцю і тільки встигши боковим поглядом зафіксувати анемічне обличчя на худенькій шиї і великі сині очі, якими це хлоп'я років семи спробувало зазирнути у мою душу. У ту мить було не до нього, а коли повернулася від прилавка, хлопчика вже не було. Уперше у своєму житті вискочила за малим жебраком на вулицю, уперше бігла проспектом у його пошуках, з надією зазираючи у кожну наступну крамницю. І вперше малий прохач непомітно розчинився у натовпі. Уже два місяці минуло з того часу. А вираз очей незнайомого хлопчика мучить мене і досі. Тепер уже знаю: це був той випадок, коли я проігнорувала право на вчинок.