Олексій ЗОТИКОВ: «У кожної епохи свої думки на полях»
Олексій Зотиков прийшов на телебачення з... історичних архівів і в своїх телепрацях виявляє надзвичайне поєднання темпераменту проповідника й прискіпливість дослідника. Його шлях як автора-сценариста почався із співпраці з Олександром Роднянським (за сценарієм Олексія був відзнятий, наприклад, документальний фільм Роднянського «Прощай, СРСР-2», удостоєний «Ніки»). Потім Зотиков понад рік робив сюжети для «Телеманії» (Студія «1+1»). Однак його, як самотнього вовка, завжди тягнуло на вільні хліби, до реалізації власних проектів. Так з'явився цикл київських замальовок «Дай п'ять», які щодня виходять на каналі ТЕТ. А до 200-річчя Пушкіна Олексій Зотиков взявся за солідний серіал про великого поета для каналу «Інтер». Нині цикл передач, що зацікавив глядачів не тільки маловідомими фактами про життя Пушкіна в Україні, а й особистістю автора серіалу, підходить до завершення. Як створювався серіал і які подальші плани телевізійного блукальця — із цими запитаннями кореспондент «Дня» звернувся до Олексія Зотикова.
— У своєму телесеріалі про Пушкіна в Україні ти розповідаєш багато відомих і не дуже відомих історій, пов'язаних із поетом. Звідки в основному ти черпав свої сюжети?
— Майже все, розказане мною, можна знайти у Вересаєва в книжці «Пушкін у житті», але доповнене моїм суб'єктивним відеорядом і власними знахідками. Він практично не коментував уривки, скомпільовані з мемуарів людей, які в різних місцях і за різних обставин спостерігали за Пушкіним.
Треба зазначити, що у Вересаєва про Пушкіна розповідають історичні персонажі, котрі за життя поета не дуже його полюбляли. Ця добірка дає об'ємну картину — від повного схиляння до повного неприйняття. До речі, саме Пушкін одним із перших серед російських письменників і діячів культури назвав Україну саме Україною, а не Малоросією, як тоді було прийнято.
— В одній із серій ти показав сюжет про те, як Пушкіним була написана поема «Брати-розбійники», яку пізніше він спалив. Читаючи уривок, що зберігся з «Розбійників», ти раптом даєш як відеоряд... кадри з кінохроніки громадянської війни. А потім ведеш свій сюжет про Пушкіна на тлі... однієї з офіційних будівель Дніпропетровська. Як би ти все це пояснив?
— Пушкін часом підіймався до неймовірних прозрінь. Уривок його поеми про захват від розбою, який зберігся, можна поставити епіграфом до будь-якої громадянської війни. І що ще надзвичайно цікаво: коли 20-річний Пушкін був у Катеринославі (нинішньому Дніпропетровську), він, за спогадами сучасників, бачив, як через Дніпро втікали із в'язниці двоє розбійників, скутих одним ланцюгом. Потім, згадуючи про цей випадок, він і написав «Братів-розбійників», щоправда, перенісши дію на Волгу. Але ж насправді споконвічне місце мешкання цих братів-розбійників — нинішній Дніпропетровськ... От які асоціації народжують у мене пушкінські рядки, і це мені хотілося б донести до глядача.
— Дуже сильно прозвучав закадровий голос Миколи Караченцова, який читає Пушкіна. Як тобі вдалося з ним домовитися?
— З самого початку читати Пушкіна мав Сергій Юрський. Загальновизнано, що він читає геніально. У січні я приїхав до Москви, проник за лаштунки театру ім. Моссовєта на спектакль «Хома Опискін», що його поставив Юрський і в якому він грає головну роль. Після спектаклю я дочекався Сергія Юрійовича і розповів йому про пропозицію озвучити його голосом фільм про Пушкіна. У відповідь прозвучало буквально таке: «Молодий чоловіче, я Пушкіним вже гикаю. У мене 9-годинна програма — і «Євгеній Онєгін», і «Будиночок у Коломні», і «Граф Нулін». Окрім того, я вже відпрацював в іншому аналогічному проекті. Це — перебір».
Проміжною кандидатурою в нас був Євген Миронов із театру Табакова. Але частина моїх знайомих вважала, що його в Україні недостатньо знають, і в останній момент виник Микола Караченцов. Тим більше, що в пам'яті був той чудовий цикл пісень Гоцуленка і Бистрякова «Дорога до Пушкіна», що просочився буквально уривками. Замовник цього циклу, президент одного з московських банків, сам був «замовлений» кілеру й убитий. А все відео й аудіоматеріали записів якимсь дивним чином зникли. І величезна, вражаюча праця оператора, режисера й виконавця — Караченцова, який тут перевершив самого себе, залишилася тільки на копії в непрофесійному відеоформаті VHS. Приголомшливі кліпи! Вони були записані в Парижі, в Карден-центрі, коли театр Ленком приїжджав туди.
І спочатку наш цикл телепередач про Пушкіна бачився так: спочатку я як ведучий розповідаю чергову історію із життя поета, потім — кліп із Пушкінського циклу Гоцуленка — Бистрякова у виконанні Караченцова. Але ми вчасно зрозуміли, що не можна змішувати Пушкіна хоч би з ким, і Микола Петрович у нашому телециклі просто читає Пушкіна за кадром. А пісні Бистрякова ми приберегли, й восени, можливо, «Інтер» покаже їх. Не впевнений, що нові кліпи за ними будуть такі ж розкішні, як зняті в Карден-центрі, але сам по собі цикл дуже цікавий, і аудіозаписи зроблені на вищому рівні.
— Як поживає твоя передача про Київ «Дай п'ять», яка йде на ТЕТі?
— Їй уже півтора року. Це жанр, який для мене оформився давно, ще до моєї співпраці з «1+1» у «Телеманії». Такі міні-розповіді про Київ для мене природні, у мене сюжетів — на багато років наперед. Тут мій учитель — Григорій Сковорода, цей цикл у мене виходжувався ногами по київських тротуарах й дворах, випитувався, винюхувався. Для мене в ньому важлива спроба співучасті глядача в процесі створення сюжету, я ніби дізнаюся подробиці разом із ним.
«Дай п'ять» — це мій стиль життя, це щоденне співіснування з киянами і спроба обмінятися з ними кров'ю. А ще «Дай п'ять» — це як шкала настройки в старому трофейному «телефункені», яка повзає від довгих хвиль до коротких, від історій і персонажів свого власного двора до реалій Володимира Красне Сонечко. У кожної епохи свої знакові системи, свої думки на берегах. Ти відчуваєш, що людське мислення по суті єдине, воно тільки оформляється в різні віньєтки, в різні словесні звороти.
Одного разу я заїкнувся в ефірі про те, що програма «Дай п'ять» претендує на місце в Книзі рекордів Гіннесса, принаймні — українській, оскільки вона єдина серед авторських передач виходить уже півтора року щодня без перерви. І через тиждень у мене зняли фінансування. Це не жарт: із 1 квітня цього року. У будь-якому випадку, я вдячний спонсорам, які утримували цю програму п'ятнадцять місяців. Зараз ми її випускаємо за рахунок виключно внутрішніх резервів і доброї волі каналу ТЕТ.
— Та ось приходить до завершення Пушкінський цикл. Я знаю, в тебе є плани на майбутнє?
— Це тема, яка набуває особливого значення перед виборами: про рідну нашу українську бюрократію як інституцію, котра старша від України як держави, і, мабуть, старша від Київської Русі. У моїх архівах є свідоцтва існування бюрократії, у вигляді апарату збору податків, ще з часів Хазарського каганату. Хочу розповісти про українську бюрократичну машину на конкретних прикладах: чому, наприклад, Столипіна убили саме в Києві, або чому всі міністри фінансів і прем'єри «золотого віку» Російської імперії були саме звідси, або от чому саме в Україні, на Дніпрі народилася ідея пушкінських «Братів-розбійників».
