КАТЕРИНА СЕРЕБРЯНСЬКА ЙДЕ З ВЕЛИКОГО СПОРТУ

— Я пішла з великого спорту рік тому, коли було прийнято рішення не включати мене в команду України на Iгри доброї волі-98. Не знаю, хто приймав це рішення, — Держкомспорт України чи тренери команди, — але точно знаю, що на моє ім'я, як Олімпійської чемпіонки, було надіслано запрошення Оргкомітету змагань. На жаль, проханн я американської сторони в Києві відкинули. Хоч, вважаю, на той час я була в непоганій формі, могла гідно представити Україну. Після цього випадку я вирішила, що не має сенсу продовжувати тренуватися і виступати в другорозрядних змаганнях, захищаючи честь країни, якій ти, по суті, не потр ібна.

Ну гаразд, я ще розумію, якби конфлікт між Дерюгіними та Серебрянськими (а саме він став причиною мого передчасного прощання з великим спортом) був суто спортивним. Приміром, обидві школи сповідували свій стиль і бачення художньої гімнастики. Тоді ця суперечка, безумовно, пішла б на користь нашому виду. На жаль, це протистояння вилилося в боротьбу амбіцій. Ті ж Дерюгіни стали поділяти гімнасток на своїх і чужих. А страждають від цього юні гімнастки, яких керівники збірних не беруть із собою на серйозні змагання.

Ось і вийшло, що поки билися горщики у нас вдома, цим скористалися суперниці — росіянки, білоруски, болгарки, гречанки... А колись законодавиця мод Україна опустилася до рівня рядового статиста. Довелося залишити спорт Серебрянській, посилився суддівський тиск на Олену Вітриченко та інших українських гімнасток. Загалом, усе пішло шкереберть.

Чому про те, що я йду, оголосила саме тепер? Дуже багато років віддано гімнастиці і всьому, що з нею пов'язано. Крім того, вона принесла мені ім'я і визнання в світі. Не хотілося йти із цього спортивного світу «просто так». Тепер з'явилася прекрасна ідея, почали займатися її реалізацією. Якщо вийде як задумано, то має вийти просто вражаюче.

— Заманливо звучить...

— Однак поки що жодних подробиць. Увесь сценарій свята — комерційна таємниця. До початку шоу про те, що буде відбуватися насправді, будуть знати лічені люди.

— Чому місцем проведення цього шоу було вибрано Київ. Адже той же Сергій Бубка, наприклад, завжди проводить «Зірки жердини» в Донецьку?

— Я протягом усієї своєї кар'єри представляла країну — Україну. Це моя батьківщина, тут я стала гімнасткою, сформувалася як особистість. Київ — столиця України. А в цьому випадку я виступаю не як кримчанка, а як українка, представниця своєї країни. Тому турнір пройде в Києві.

— Судячи з кімнати, в якій ми зараз розмовляємо, особливих проблем із вибором роботи не виникало?

— Ми перебуваємо в приміщенні модельного агентства «Сільвер стар». Я — керівник цього агентства. У принципі, модельний бізнес мене принадив, коли ще я займалася гімнастикою. Так що ви маєте рацію, особливого терзання із приводу подальшої роботи ніколи не відчувала.

— А чому саме модельний бізнес?

— Він дуже близький до гімнастики. Ті ж стрункі, красиві дівчата. Та ж атмосфера. Крім того, робота приваблює постійними роз'їздами. Я їжджу по всьому світу. Дуже багато різних вражень, зустрічаю нових друзів.

— Але ж це все можна було б відчути і тренером із художньої гімнастики?

— Я дуже багато в житті віддала цьому видові спорту. Будучи гімнасткою, я практично нічого не бачила. Аеропорт — готель — зал. Усе інше — з вікна автобуса. У тренерів приблизно той же розклад. Тут же я можу відчути себе відносно вільною людиною. Я сама розпоряджаюся своїм часом.

— Але ж робочий графік керівника модельного агентства, як мені здається, не менш насичений, ніж у гімнасток?

— Так, я, як і раніше, встаю о сьомій ранку. Робочий день у мене триває до 10-ї вечора. Іноді закінчується пізніше. Проте це все трошки інше, нiж гімнастика. Тут я втомлююся більше морально, аніж фізично. А «відновити» голову легше, аніж м'язи.

— Агентство розташоване в Києві...

— Так, я вже киянка. Переїхала сюди жити, а незабаром вселюся в нову квартиру, ордер на яку мені дали за перемогу на Олімпіаді.

— У такій спортивній сім'ї і вибору, напевно, іншого не було, як іти в художню гімнастику?

— Зовсім ні. Так, тато в мене справді колишній футболіст. Грав за сімферопольську «Таврію». Мама сама займалася гімнастикою. Тільки не художньою, а спортивною. Потім працювала в Одесі хореографом. Коли переїхала жити в Сімферополь, стала тренером із художньої гімнастики. Стосовно мене, то я була відносно вільною людиною. Просто мене ні з ким було залишити вдома. Довелося вести в зал.

— Гімнастика сподобалася відразу?

— Зовсім ні. На перше тренування затягли, що називається, «зі сльозами». Утім, так тривало недовго. Згодом звикла і полюбила гімнастику. І мене було неможливо «витягнути із залу».

— Що тебе найбільше привабило в гімнастиці, чому саме спорт?

— Чесно кажучи, не пам'ятаю. Утім, що могло сподобатися чотирирічній дитині. Скоріше, звикла щодня ходити в зал і «примусила» себе полюбити цей вид спорту. Хоча про те, навіщо мені це потрібно, я задумалася одразу.

— І ці заняття мали вже в дитинстві якусь певну мету?

— Стандартне запитання — ким хочеш бути? — мені, як і будь-якій іншій дитині, ставили дуже часто. Діти, як правило, називають конкретні професії. Я завжди казала однозначно: «Я хочу стати олімпійською гімнасткою». І цим уже тоді дивувала дуже багатьох.

— А вірив багато хто?

— Головне, в мене вірила мама. З першого ж мого дня в художній гімнастиці і до кінця кар'єри вона завжди була поруч зі мною. І я відчувала, що це не просто тренер. Вона ніколи не давала мені попуску на тренуванні, і часом я доходила до повної знемоги, проте в будь-якій ситуації завжди мама залишалася мамою.

— Ти вважаєш, що мама і тренер в одній особі краще, ніж дві різні людини?

— Без сумніву, так. Я не думаю, що з перших же моїх днів у художній гімнастиці хтось мене б так «вів», як мама. Разом із тим, я завжди мала великі навантаження і практично ніколи ніякого попуску. Я взагалі вважаю, що як гімнастка склалася тільки завдяки мамі.

— Гімнастика досить суб'єктивний, у плані суддівства, вид спорту. Що тебе завжди більше хвилювало? Оцінка суддів чи твоя особиста самооцінка виступів?

— Я вже з дитинства намагалася наслідувати маму, висувала сама до себе підвищені вимоги. Я не могла оцінити свій виступ, оскільки не бачила його з боку. До того ж, що це за спорт, якщо ти думаєш про самозадоволення, а не про бали і місця на п'єдесталі? Бували, звичайно, випадки, коли після суддівських оцінок (низьких) залишалася упевненість у тому, що я зробила все як слід.

— Для тебе гімнастика була просто спортом, чи може, чимось більшим?

— Це свій світ, свої приколи, нескінченні історії, байки і бувальщини. У кожному віці свої. Просто з віком, коли багато хто розумів, навіщо той чи інший прийшов у гімнастику, все ставало набагато серйозніше. І, на жаль, багато які дівчатка ставали відчуженішими, замкненими в собі.

— А разом із тим почали приходити і перші серйозні перемоги.

— Тільки-но я добралася до «дорослих» змагань і відчула всю близькість Олімпіади, мені ставало якось ніяково. Хотілося швидше пройти всі відбори і бути включеною до списку учасників Олімпійських ігор. Звичайно, була дуже велика радість від перемоги на чемпіонаті світу, Європи. Однак цю Олімпіаду я чекала все своє життя.

— Коліна не тремтіли?

— Хвилювання, природно, було, але не до такої міри. Я все-таки їхала в Атланту в ранзі абсолютної чемпіонки світу і Європи. Була головним фаворитом змагань. Хотілося просто виступити на повну силу і довести всім, що я — найсильніша в світі. Адже це було мрією життя!

— Психологічно не готувала себе до можливої поразки?

— Я гадаю, якби подібні думки закрадалися в голову, ви зараз не розмовляли б з Олімпійською чемпіонкою.

— Катя Серебрянська — яка вона в житті?

— Цілеспрямована. Я завжди намагаюсь довести розпочате до кінця. Причому обов'язково якість «доведення» має бути високою. Люблю порядок, ще з дитинства мене привчили до дисципліни. Це дуже важлива якість.

— Тебе оточують дуже багато чоловіків. Ти легко закохуєшся?

— У 17 років дуже закохалася. У принципі, нічого «такого» не було. Ми навіть не цілувалися. Проте дуже скоро розлучилися. Він поїхав, а я півроку писала листи.

— А як із поняттям «ідеальний чоловік»?

— Відтоді воно, напевно, і пішло. Чоловік має бути симпатичний зовні, ставний, не люблю дуже худих і дуже повних. Подобаються чоловіки старші, хоч не завжди це показник. Адже справа в самому чоловікові, а не в його віці.

— Ти любиш веселі компанії?

— Залежно вiд настрою. Скоріше, так. Люблю вечірки, кафе, салони у великих європейських містах. Загалом, усе те, де можна класно «відірватися».

— Яку музику слухаєш?

— Будь-яку. У цей момент це знову залежить від настрою.

— Ти щаслива людина?

— Так. Збулася моя мрія життя — перемога на Олімпіаді. Тепер у мене улюблена робота, своя домівка. У мене чудові батьки, друзі. Я щаслива в житті.