Пастка для демократів

Пастка, до якої вони — хто неусвідомлено, а хто й цілком свідомо, хай і з гіркотою — потрапили. Пастка, до якої їх усвідомлено й цілеспрямовано, а подекуди і з азартом загнали. Ледь не з улюлюканням... Хоча, правда і те — хто не хоче, до пастки не втрапить. Гірше інше — разом із собою, вільно чи невільно, завели до пастки весь свій народ.

Не викликає сумнівів, що більшість демократів — і автор цих рядків теж — щиро прагнули свободи, демократії і добробуту для своїх народів, вірили в таке майбуття і з ентузіазмом працювали для його наближення. У вірі й прагненнях немає сумнівів, як і в зусиллях, і пов'язаних із ними жертвах. Але нагадаємо суху наукову істину: чим більші зусилля й енерговитрати при неправильно обраному векторі руху — тим швидше і тим далі ми віддалятимемося від мети.

Не секрет, що незалежність України 1991 р. для табору демократів значною мірою була несподіваною і заскочила їх непідготовленими — як в морально-психологічному плані, так і в буквальній непідготовленості до перемоги та взяття влади (тіньовий уряд, підготовлені кадри для владних структур різних рівнів тощо). Незалежність Україні принесли комуністи, які мали пригноблюючу (от уже справді дослівно!) більшість у Верховній Раді і перелякалися Б.Єльцина на танку із його погрозами притягнення до суду всіх, хто підтримав путч. А хто із функціонерів КПУ-КПРС його не підтримав? На пальцях перерахувати можна...

Справді, як виглядала Україна після проголошення Незалежності? Саме як держава, як державна структура? На всіх сходинках державної бюрократично-ієрархічної піраміди — зверху донизу — ті ж самі люди. Які — покладемо руку на серце — нічого і не хотіли міняти. Їм і так було добре. Але змінився час.

А з другого боку? Табір демократів не висунув — хіба за поодинокими випадками — жодного (!) політика-державобудівника. Жодного справді високопрофесійного претендента на високу чиновницьку посаду. Але ж без управління та управлінців не можна! Так що ламати вміємо, а як будувати... А може, мав рацію Іван Багряний, коли писав, що майбутнє незалежної України в комсомолі — там гартуються її майбутні керівні кадри?

А далі? Що ж, правила гри визначено. І визначила ці правила та ж сама компартійна й господарча радянська номенклатура. І називаються ці правила гри демократією. І при владі в нас демократи. І саме вони винні в усіх наших бідах. І в економічній розрусі (кризою усе це важко назвати), й у втечі усіх, хто може, куди подалі (а хто не може?), і в непритомностях від голоду на вулицях і на уроках у школах, і у зменшенні населення України майже на два мільйони. Усе вони (тобто, ми!), демократи... А як візьмеш і порахуєш, хто є хто, то й вийде, що на 450 депутатів Верховної Ради кожного з трьох останніх скликань демократів одночасно було щонайбільше аж 96 — до 100 не дотягувало (нагадаємо, що для прийняття рішення потрібно 226 голосів). І — нами правлять демократи. Робимо експеримент. Щоправда, він потребує часу. І принаймні мінімум бажання від тих, хто бажає знати. Виписуємо на папері зліва прізвища всіх депутатів Верховної Ради останніх трьох скликань, справа — ким вони були до 1 грудня 1991 р. Потім аналогічний список усіх членів наших урядів за той же період (варто було б проаналізувати й апарат, бо відома істина — саме апарат вирішує, що робити, як робити, і що буде насправді зроблено), керівників адміністрацій Президента від 1991 р. Далі — подібні списки правлінь (рад директорів) 100 найбільших банків і 100 найбільших концернів (корпорацій) України. Як це зробити? Уважно погортати довідники «Хто є хто в Україні», «Хто є хто в українській політиці» та їм подібні. Відповідь на запитання, хто нами править, буде точною і вичерпною.

Написав — і ледь не вигукнув: так це ж готова кандидатська, а може, й докторська дисертація з економіки. Чи політології? Та добре вже, не шкода. Дарую. Особливо цінний матеріал для Н.Вітренко та таким як вона економістам чи політикам.

Отже, правила гри визначено. А далі? Ви проти? Проти кого? Проти влади, вибраної демократично усім народом? Чи, може, проти самої держави? Відбувається непомітна підміна понять: держава — влада — людина при владі. Мимоволі пригадаєш Людовіка ХIV: держава — це я.

І замислишся. Це правда, що Україна до 1991 р. не мала власної справжньої державної влади? Так. Були лише виконавчі структури. Механізми ухвалення рішень перебували поза Україною і рішення ухвалювалися в Москві. Якщо будуємо державу, то треба створити власні державні механізми? Ви можете щось або когось запропонувати? Це таки справді велике мистецтво — вміння формулювати запитання. Відповіді однозначні й наперед прогнозовані. І запитання можна ставити як перед тими чи іншими політичними силами, так і перед суспільством взагалі. Можна передбачити й те, що виступ проти того чи іншого конкретного рішення легко буде охарактеризувати, як виступ не проти апарату (чи й конкретного чиновника), а проти самої держави. Знайома і відпрацьована тактика. Згадаймо, як свого часу найбезневиннішу конкретну критику можна було охарактеризувати як антирадянщину. А тепер же все-таки власна держава... Та як же так, та ми ж державники... Багато хто міркував саме так. І то щиро. Не можна компрометувати (а далі — й критикувати) механізм і державу, яких ще й не побудували... Не встигли побудувати — знову руйнуємо... Не будемо стверджувати, що всі в демократичному таборі міркували саме так, але, якщо і мислили інакше, то мовчали — адже бачили (а часто й вислуховували), що і як мислять інші. Це схвалення крізь зуби з боку національно-демократичного табору було одержане (за допомогою цього своєрідного шантажу) уже адміністрацією Л.М.Кравчука і вже відпрацьоване до віртуозності за часів Л.Д.Кучми.

Це «схвалення», це більш чи менш тісне блокування частини демократів із «партією влади», а інколи й більш чи менш відверта «купівля» окремих із них (насамперед престижними й гучними, але малореальними в плані влади посадами) було серйозною стратегічною помилкою правого і правоцентристського табору.

Уведення популярних демократів до складу уряду (повторююсь — на другорядні, не принципові посади), а також призначення послами, автоматично послабляло (позбавляло необхідних голосів) демократичний табір у Верховній Раді, створювало враження, що саме демократи при владі або принаймні біля неї (ефект громовідводу! чи — як у кримінальному середовищі — головне: зробити співучасниками?), і давало об'єктивні підстави для лівої агітації (демократи при владі! Рух при владі! — ми цього не чули?). А звідси до відповіді на запитання, хто винен у всьому — один крок.

Усе це призвело до втрати не лише популярності, а й довіри електорату. Першим сигналом тривоги стало зменшення чисельності правих і правоцентристських партій (не за списками у Міністерстві юстиції, а реальних активістів у політичних заходах), а далі — і незворотнім наслідком парламентських виборів 1998 року.

Саме ця політика, яка подекуди справедливо заслужила назву «угодовства», призвела до розколу більшості політичних партій в Україні. Уже перший розкол — розкол Руху 1991 — 1993 років — мав причини як об'єктивні, так і суб'єктивні. Так до об'єктивних можна було б віднести факт об'єднання в Русі всіх антикомуністичних і антиімперських сил, які при забороні КПРС і розпаді СРСР втратили спільну мету, не мали й не могли мати програми спільних реальних дій на випадок отримання Україною незалежності, а без такої колишні спільники перетворювалися на ворогів, які бачили часом протилежні шляхи розвитку України. Додамо до того професійну роботу спецслужб та інші суб'єктивні чинники, про які з відомих причин говорити не будемо, і маємо результат. Розкол Соціалістичної партії пояснюється майже тим самим. СПУ при забороні КПУ- КПРС стала «дахом» для комуністів усіх відтінків — від поміркованих до відвертих сталіністів і навіть антиукраїнців, а при скасуванні заборони і відповідно проведеній роботі «розлучення» було неминучим. Усі інші розколи — Республіканської, Християнсько-демократичної, перший і другий розколи Соціал-демократичної, Народного Руху, просто Демократичної, тепер уже й Зелених і двічі демократів — усі ці події в першооснові мають об'єктивну (і то одну!) причину — внутрішньопартійні суперечки з вибору політичної лінії, а отже — і підтримки того чи іншого претендента у президентській гонці.

При всіх найсучасніших виборчих технологіях, владних (а відповідно — фінансових та інформаційних) можливостях нинішнього Президента його переобрання залишається більш ніж проблематичним. За рейтингами популярності попереду навіть Н.Вітренко. А за що і проти чого голосують виборці, яскраво продемонстрували вибори мера Києва. Це навіть більше, ніж дзвоник...

І не треба лякати лівими. Рядовий виборець голосує за лівих не тому, що любить червоних (за винятком хіба що відвертої соціальної патології), а тому, що просто не може бути кращої комуністичної агітації і пропаганди, ніж сьогоднішнє щоденне життя-буття. Зарплат і пенсій не платять, та й ті зарплати і пенсії... Чим дітей годувати?

Не провал, а просто відсутність будь-яких реформ у всіх на очах, а постійні скарги на те, що весь час «хтось заважає», вже просто дратують. Рядове, на побутовому рівні, порівняння України з країнами Балтії (добре, що не з Росією) викликає здивовані незрозумілі запитання.

Що, 1991 р. у Ризі чи Талліні лікар, учитель, слюсар отримували більше, ніж у Києві? У них що, землі кращі, ніж у Києва? У них що, копалини такі, як у нас? І т. ін. і т. п. ...

Ім'я винуватця, що звучить у трамваях-тролейбусах, одне й повсякчасне. Так що сумнівів бути не може: хоч би з ким Л.Кучма вийшов до другого туру, результат буде один. Український виборець проголосує за рідним принципом: хай і гірше — але інше. А це й справді може виявитися страшним... Але — незалежно від результату — партії, що підтримають кандидатуру Л.Кучми, приречені. Ну, з огляду на поразку — зрозуміло. А з огляду на перемогу... А, раптом!.. Ще більш очевидно. Який же виборець витримає ще одну таку п'ятирічку? От і маємо ще одну пастку для демократів. Слід зважити і на виборчі технології, результати яких можуть стати прямо протилежними очікуваним. А й справді, наш виборець звик: якщо надто добре — то щось недобре... і взагалі, щось не так...

І що ж залишається?

Думати. Думати.