Віртуальність чи самообман?

Ми дійсно живемо в дивний час. Професор Станіслав Катаєв («День» №102, від 9 червня) називає це віртуальною реальністю, але я б не хотів, щоб таке визначення прижилося в політичному лексиконі, хоча, безумовно, «в цьому щось є». Хотілося б не спростовувати, а уточнити його розуміння в нашому політичному й культурному житті, оскільки перше витікає з останнього. Віртуальне — це коли уявне виглядає реальним, а існуюче якось не проглядається — й з ним поводяться відповідно, ще точніше — невідповідно. Словом «віртуальне» явище не роз'яснюється, а затемнюється, навіть міфологізується. Звичайна плутанина в розумінні естетично виправдовується й тим самим консервується як щось дуже цікаве. Ні, вже краще бути нам скучними в цьому сенсі. Не треба лише обманювати інших, і передусім — самих себе.

Народ (населення) в своїй масі не брав участь ні в перебудові, ні в завоюванні незалежності, а тому він справедливо не користується її плодами. Частка політично й просто творчих осіб у населенні, які б брали участь у політичних і культурних подіях була й є дуже мала, а тому не набирається критична маса осіб, які б забезпечили вирішальне зрушення в бік від комунізму, за якого, за словами Збігнєва Бжезинського, свіжі яйця перетворюються на людський омлет («Out of control»). У Запоріжжі, приміром, на понад 850 тис. населення ми могли визначити не більше, ніж 500—600 активних людей, які належать до всіх політичних течій. У Києві, треба думати, така частка активних людей була вищою, але все ж недостатньою, щоб здійснити вирішальний поворот у подіях і в суспільних настроях у бік від комунізму. Але навіть такої надто малої кількості активних людей (менше за 1%) виявилося досить, щоб у нашому житті щось змінилося.

Гріх зачаття незалежності України — в страху перед загрозою Єльцина почати процес у справі про злочини КПРС. Страх українських комуністів перед подібністю українських Гдляна та Іванова примусив їх закрити держкордони перед носом Єльцина на танку. Руху, КУНу, ОУНу та іншим організаціям залишилося з радістю оголосити, що споконвічної мрії про незалежність України нарешті досягнуто. Комуністи мовчки раділи порятунку й на радощах заборонили самі себе.

Ми не любимо згадувати своє недавнє минуле, а тому дивуємося сюрпризам із майбутнього. Народ, особливо східної України, участі в боротьбі не брав, а значить і перемога — не його. І досвід боротьби, управління — також не його. Чи треба за цього дивуватися, що наше населення залишається в стані політичної та психологічної наївності, легковір'я та «легконевір'я». Політика залишається чимось зовнішнім для «трудової інтелігенції», не кажучи вже про «простих трудівників». Треба все ж пригадати, що за радянською новомовою творча інтелігенція завжди іменувалася гнилою, радянська напівінтелігенція — «образованцы», за Солженіциним, — завжди іменувалася «трудовою». «Творча» ж інтелігенція, як правило, призначалася.

Так ось справжньої творчої інтелігенції в Україні майже не залишилося. На чолі націоналістів і ліберал-демократів зараз стоїть саме радянська призначена інтелігенція за відсутності кращої. В цьому світлі зрозуміло, що позбавлене інтелектуальної еліти наше суспільство зазнає таких перетворень масової свідомості, які були б неможливі в суспільстві з досить сильною національною інтелігенцією. Це й дозволяє шановному Станіславу Львовичу Катаєву говорити про віртуальну реальність масової свідомості. «Вкраплення» рухівців, націоналістів, демократів у загалом-то комуністичну за складом владу дозволило «забарвити» загальне зубожіння, культурну деградацію в кольори національного прапора. Червоне знамено в масовій свідомості ніби «відіпралося» — й з ним знову можна «виходити на люди». Жодного дня не побувши при владі, праві й правоцентристи вимушені були піти з міських площ, а крайні ліві знову змогли повернутися на вулицю до народу — й протестувати проти своїх співтоваришів у особі рухівців, націоналістів, інших демократів.

Зрушення в термінології призвело до зрушення в суспільній увазі до головних винуватців. Нові політики ще нічого до ладу не зробивши, ні хорошого, ні поганого, вже були скомпрометовані. Люди, які живуть одномоментними настроями, «зовнішні» події сприймають лише в знаках або символах. У війні політичних символів партдержноменклатура виграла. Й це слід визнати — й не надавати власній помилці чи поразці казковий або міфологічний вигляд.

Давайте все ж пригадаємо, що в 1986—1991 роках громадські рухи виникали «знизу», демократичним шляхом, із прошарку демократичної інтелігенції та студентів. Але демократи всіх мастей забули основний принцип порядних людей — із шулерами за один стіл не сідати!

Звернемо увагу: ніде, ні в Росії, ні в Україні, демократична інтелігенція не змогла спрацюватися з номенклатурою, якщо остання виступала як стан, а не ізольовані особи. Втім, представники західної бізнеселіти або інтелектуальної еліти також дуже погано приживаються на наших теренах. Партдержноменклатура — найзлоякісніший продукт радянської епохи, до якої наше населення ще зберігає наркотичну прихильність за допомогою звичних пізнаваних символів, «соціального захисту» або «соціальної справедливості». У 1993 — 1999 роках ми спостерігаємо досить успішні спроби держноменклатури створити подібність політичних партій усіх кольорів веселки попутно компрометуючи саму ідею політичної партії, залишаючи ізольованих громадян один на один зі згуртованою раціональною держноменклатурою. Остання розглядає невинних громадян як людське стадо, а тому паростки громадянського суспільства знищуються в корені, про що багато писала й газета «День».

Задамося питанням: чому ж так хворобливо дається деяким партіям дистанціювання від нинішнього Президента як претендента на наступний президентський термін? НДП — розкололася, те саме можна сказати й про ЛПУ, ДемПУ Яворівського тощо. Взагалі-то, якщо подивитися більш уважно, то виявиться, що комунізм є капіталізм за принципом: «мені можна — а тобі не можна». Коротше капіталістом може бути лише справжній комуніст. Я був присутнім на з'їздах ЛПУ(о), «Нової України» — де підтримували кандидатуру нинішнього Президента — й скарги на податкову міліцію не екстраполювалися на головнокомандуючого податковою міліцією... З цього можна зробити висновки про лібералізм, скажімо, Володимира Щербаня або демократизм Ганни Антоньєвої. Вочевидь, це треба розуміти так: лібералізм для одного Щербаня або демократія для однієї Антоньєвої. Проте й це прагнення можна «оформити» красивим словом — «політичним прагматизмом»... в українському варіанті. Такий творчий підхід давно вже зазначено у старому російському прислів'ї: «Бог не видасть — свиня не з'їсть». Комунізм — для комуністів, лібералізм — для лібералів, демократія — для демократів. Дійсно, віртуальність — не в реальності, а лише тільки в нашій свідомості. Якщо для шановного Станіслава Львовича віртуальність ясна, то для нього вона вже не існує! Більш того, прискорення подій виявляє нам приховану ірреальність, але саме тому вона зникає в момент прояву. Податковий комунізм (мені можна — а тобі не можна) ясно виявляє ліву орієнтацію існуючої виконавчої влади, правда, з попутною компрометацією ідеї економічної та, взагалі, творчої свободи.

У світлі цього не можна не оцінити рішуче виплигування з номенклатурного, досить солодкого сиропу Анатолія Матвієнка з товаришами. Пригадаємо про «старого» й «нового» Олега Соскіна... Наші ж олігархи бачать свою мету — протриматися до осені на особистій відданості.

Роль Є.Марчука, як на мій погляд, виглядає досить загадково: щось схоже на роль батька Гамлета. Сам Гамлет дуже активний і яскравий (ваша газета «День»), але де ж сам головний персонаж? Уже точно, спародіювати й скомпрометувати Є.Марчука не вдасться. Йому вдається переконати несхожі одна на одну політичні течії на заході й на сході України, тверезо усвідомлюючи, що у виборців — орієнтація на особистість претендента, а не політичний рух. Я як пересічний виборець розумію так, що попереджається сама можливість «віртуального» спотворення.

А загалом невирішуваність основних проблем демократії повернула нас усіх у вихідну позицію протистояння води й масла, номенклатури й демократичної інтелігенції. Шагренєва шкіра цивільного суспільства стискається...