«Ми як партизани на окупованій території»,

1963 року берегами карпатської річки Черемош назустріч рухалися двоє. Вони мали зустрітися на мосту. На дуелі. Хтось — або Сергій Параджанов, або Юрій Іллєнко — повинен був померти. Але, роздувшись, Черемош зірвав міст, а разом із ним і дуель. Пізніше, коли Параджанов вже помер, Іллєнко так відповів на запитання «За що?»: «Просто хотів убити. За все. Ідейна сварка з творчих мотивів... І вже я не схибив би... Добре, що міст зірвало. Я продірявив би його, звісно». Привид давнього суперництва двох метрів витає в квартирі Юрія Герасимовича і досі. Я зрозумів це, коли, перехопивши мій повний захопленого здивування погляд на шафу, завалену сценаріями, Іллєнко недбало проронив: «Я написав, напевно, більше, аніж сам Параджанов».

— Ви настільки амбітні?

— Дуже. У кіно взагалі без амбіцій немає чого робити. До того ж вони у мене постійно зростають.

— Як же вони можуть зростати, якщо ви вже десять років не знімаєте, відповідно не підживлюєте вогонь амбітності?

— Незадоволені амбіції — це страшна річ. Амбіції треба годувати, і годувати постійно. Тому мене вже просто розриває від них, голодних і жадібних.

— Чому б вам тоді не поїхати на Захід? Едвард Дмитрик, наприклад, поїхав у Голлівуд і, завдяки цьому, увійшов в історію світового кіно...

— Сформованому митцеві покидати своє середовище небезпечно. А Дмитрик, покидаючи Україну, був ніким, тобто професіонально він нічим не жертвував і не ризикував. З усіх тих, хто виїхав, більше або менше відомих людей у себе на батьківщині, я знаю тільки одного, хто відбувся в Голлівуді як режисер — Мілоша Формана. Андрій Кончаловський теж туди поїхав, але він завжди був тільки на підхваті. Він зняв там нікчемні фільми, порівняно з тим, що знімав тут. «Одіссея» просто культурний освічений фільм. А попередні — і «Коханці Марії», і «Поїзд-утікач», і «Танго і Кеш» — особливо останній — просто ганебні моменти в його кар'єрі. І він змушений був там це робити. Тому він не став провідним голлівудським режисером, не став тим законодавцем, яким був на батьківщині. Я міг залізно інтегруватися в західний кінематограф як оператор. Але мені цього не хотілося. Я взяв таку висоту на «Тінях забутих предків», вище від якої стрибнути вже не міг досить довго. А відкотитися і починати з нуля — мене не влаштовувало. Я вважав, що зможу проломити стіну, утвердити нову позицію — залишатися тут всупереч всьому. Адже масовий вихід усіх тих українців, хто не був намертво прив'язаний до цієї землі, розпочався ще за часів Батия. Військова, духовна, інтелектуальна еліта — завжди йшли туди, де був простір для розвитку. Пішли Гоголь, Рєпін... Цей шлях і понині єдине апробоване розв'язання проблеми.

— Ви могли тоді виїхати, розбагатіти, повернутися і купити, скажімо, кіностудію ім. Довженка...

— Треба було тоді знати, що станеться 90-го. У ті часи ніхто не міг змакетувати ситуацію, за якої була б можливою зміна ладу. Навіть найсміливішим мислителям у найрожевішому сні не могло наснитися подібне. У будь-якому випадку гіпотетичні ситуації — це смішно.

До того ж на той момент з Київської кіностудії ім. О.Довженка виїхав до Москви сам Довженко. Пішли Алов і Наумов, які починали творити тут. Поїхав Чухрай. Пішов Марк Донськой, який тут робив свою знамениту «Райдугу» і здобув за неї перший тоді в Союзі «Оскар». Було ясно, що більше ніхто нікого нікуди з цієї студії не відпустить. Не те, що на Захід, а навіть у Москву. Можна було піти тільки в одне місце, а саме туди, куди пішов Параджанов — у в'язницю. А я не хотів у в'язницю.

Нещодавно мій старший син приніс новий підручник «Історія України» і говорить, що там написано про мене. Хоч як дивно, написано з приголомшуючим знанням справи, практично без помилок. Хтось дуже чітко описав Параджанова, Осику, Іллєнка, їхні фільми і побачив всю розстановку тогочасних сил. Далі написано, що Іллєнка від долі Параджанова врятувала тільки золота медаль за фільм «Білий птах з чорною відзнакою» на Московському міжнародному кінофестивалі. Я думаю, хто ж це міг зараз дізнатися про те, що мені перепустку на зону виписали ще 1972 року? А на останній сторінці читаю: під редакцією Юрія Кондуфора. А він же був секретарем по ідеології ЦК України, який і виписував мені це направлення!

— Я чув відгуки фахівців, що ваш сценарій «Агн i Агасфер. Хроніка другого пришестя Христа» — кращі з усіх тих сценаріїв, які потрапили на кіностудію ім. Довженка за всі 90-ті роки.

— У цьому можна не сумніватися. Я гадаю, що зараз він найкращий у світі. Я серйозно кажу... Це чомусь викликає у всіх іронічні посмішки. Люди навіть припустити не можуть, що в Україні може трапитися щось дійсно приголомшуюче, найкраще. Та ж уже траплялося. Трапився Довженко, трапився його фільм «Земля» (один iз дванадцяти фільмів, визнаних на Всесвітній виставці в Брюсселі 1958 року кращим за всі часи і серед усіх народів. — Я. П.-Г. ). А якщо інші наші шедеври не відмічено так високо — скажімо, «Камiнний хрест» Леоніда Осики, — то це проблема західних критиків, які не знають про цей фільм. Те, що «Тіні забутих предків» визнано на світовому рівні — випадковість. Не потрап фільм, випадково, після заштатного вошивого фестивалю в Мар-дель-Плато в Париж, про нього ніхто на Заході, думаю, і не дізнався б. А в Парижі він ішов тільки в одному кінотеатрі — «Космос», — який спеціалізується на радянських фільмах. І Маріетта Шагінян, прокомуністична письменниця, в одному зі своїх листів, опублікованому в газеті «Правда», писала, що скромні українські кінематографісти і не припускають, що в Парижі стоять черги на фільм «Вогненні коні» (це назва «Тіней...» у французькому прокаті). Можливо, завдяки цій рекламі наші люди вирішили все ж таки подивитися фільм і пішли в кінотеатри... Потім фільм потрапив у Лондон, де йому дали золоту медаль Академії красних мистецтв. Потім у Салоніки, де теж здобув золоту медаль. Поступово він став одним iз фільмів, які найбільше продаються у світі. Наші ж можновладці досі не вірять, що з українського кіно можна отримувати прибуток і вважають за краще стригти купони з піратського відеоринку.

— Ви зараз є оператором фільму Людмили Єфименко «Аве Марія». Можете похвалитися бюджетом?

— До того часу, коли ми вже зробили половину фільму, держава перерахувала на наш рахунок 50 тисяч гривень. Один раз ми виплатили по півзарплати всім членам знімальної групи і погасили якісь витрати студії. Далі ми працювали безкоштовно. Все в борг, по дружбі, під чесне слово. Основні костюми зробила за свої гроші сама художниця по костюмах. Ще залишилося дозняти два об'єкти. Вважаю, фільм буде змонтовано вже до кінця літа.

— Кажуть, що вас звинувачували у фінансових махінаціях у процесі зйомок...

— Нам потрібна була квартира. Я запропонував свою — вона велика, але досить обшарпана. Тому в ній необхідно було поставити п'ять розкiшних дверей замість обідраних моїх і в кадрі фокусувати увагу саме на них. На студії одразу ж почалося жахливе виття, що, мовляв, Іллєнко за рахунок групи робить у себе вдома ремонт. Я кажу, порахуйте, скільки коштують двері — близько ста доларів, нам їх треба п'ять. Тобто усього п'ятсот доларів. А п'ятиденна оренда тієї квартири, яка нам потрібна, коштує 750 доларів. Так що, звісно ж, махінації.

— Яким ви бачите майбутнє вашого фільму?

— На полицю. Як і всі сучасні українські фільми. Міша Іллєнко зняв «Сьомий маршрут». Побував з ним на одному, другому фестивалі і все. Ви бачили на екрані фільм Криштофовича «Приятель небіжчика»? Ні. Тільки на фестивалях. «Аве Марія» також запрошений на фестиваль, київську «Молодість», як перший повнометражний дебют в Україні за останні кiлька років. От, наприклад, у мене на полиці стоїть приз iз фестивалю «Витязь», даний за сценарій до цього фільму і присудив його один з кращих редакторів Радянського Союзу, той самий головний редактор «Мосфільму» Нехорошев, який був редактором і другом Андрія Тарковського. Фільм цілком може стати дуже прибутковим і комерційно успішним. Але хто ж його пустить на екрани? Ми як партизани на окупованій території — вискакуємо пожерти тільки на фестивалі.

— Ви сприймаєте становище як безвихідне?

— Аж ніяк. Зараз як ніколи необхідно створити прецедент — фільм, на якому можна відпрацювати механізм, провести визвольну війну вітчизняного кіноринку і пробити вихід на ринок світовий. На цю роль і уготований «Агн i Агасфер»: сильний сценарій і переконлива режисура. З іншого ж боку, треба домагатися політики державного протекціонізму, аналогічної французькій моделі підтримки національного кіно. (У Франції Національний центр кінематографії у відповідності зі скрупульозно розробленою регламентацією розподіляє між кіно і ТБ кошти, що надходять як податки з кінопрокату, прибутки з телеканалів і продажу відеокасет — Ред. ). Необхідно затвердити нормальні функціональні закони про кіно, а не те марення, яке було нещодавно прийнято. І створювати закони мають не невігласи-управлінці, як зараз, а професіонали.