Музейних справ майстер

« Мій дім — моя фортеця» — це не про художника Анатолія Гайдамаку. Його квартира, вона ж майстерня, частину якої займає невелика галерея «Погляд», завжди відкрита. Для друзів. Для давніх і нових знайомих. І кожен, хто побував тут уперше, прагне повернутися сюди знову. Чи то П'єр Рішар, Юрій Башмет, Андрій Макаревич, чи Борис Гребєнщиков. Щось невловиме, неповторне й навдивовижу привабливе є в аурі цієї оселі, в інтер'єрі якої — впереміж українські фольклорні мотиви, східна екзотика, європейський модерн початку століття — «вузлики на спомин», як називає все це сам художник, — результат побаченого, того, що запам'яталося, сподобалося. Він i оселю свою облаштовував так, щоб тут було спокійно й комфортно гостям. І робив це в ті часи, коли наївно мріяв перетворити Андріївський узвіз на своєрідну Мекку для художників, артистів і музикантів. Не вийшло. Симптоматично, що будинку, в якому живе Анатолій Гайдамака, й на карті міста немає. «На цьому місці проходить червона лінія фабрики «Юність», отож його начебто й не існує, хоча оренду, доволі конкретну, я плачу справно, — сміється художник і безнадійно махає рукою, — Ви пройдіть по Андріївському. Чужа, холодна, зарозуміла своєю манірністю вулиця. Біля багатьох будинків — страхітливого вигляду охоронець. Реліктові дерева зрубали. Приміром, унікальний каштан, який ще Булгакова пам'ятав. Я взагалі вкрай негативно ставлюся до того, що в місті вирубується чимало дерев. Київ завжди славився тим, що був одним із найзеленіших міст Європи, в цьому — його індивідуальність».

— Невже вас зовсім нічого не радує, коли ви йдете по нашій столиці?

— Ну чому ж? Змушений визнати, що Київ хоча й був найзеленішим, однак при цьому й одним із найбрудніших. Сьогодні, звичайно, став чистішим, чимало будинків набули пристойного вигляду. Навіть появу зі смаком оформлених вітрин мені приємно бачити. Адже раніше на весь Київ була одна-єдина, в Центральному універмазі. На неї все місто приїжджало подивитись. Отож багато які втішні зміни у обличчі міста очевидні. Проте...

Не до душі мені нинішній вигляд Софійської площі. З одного боку, пам'ятнику Богдану Хмельницькому додали, так би мовити, історичних рис, а саму площу зробили цілком новою. У результаті — площа величезна, а пам'ятнику тісно. У всіх цих переробках я не бачу чіткої концепції. Якщо так і далі піде, то незабаром і довкола Софії знесуть усі будинки, щоб надати їй первозданного вигляду XI сторіччя.

Не подобається мені й оновлений Хрещатик. Таку вулицю можна було зробити з більшою винахідливістю, увагою до неповторної київської специфіки. Наближення до європейських стандартів, звичайно, похвально. Але мене весь час не залишає відчуття вторинності, «дежа вю».

— Адже й ви до Хрещатика, можна сказати, доклали рук.

— Ви помиляєтеся. З усіх моїх робіт географічно найближче до Хрещатика колишній музей Леніна, нині Український дім. Проте я займався не архітектурним проектом, а художнім оформленням інтер'єрів.

— Напевно, тоді участь у подібному проекті була доволі престижною?

— Дивлячись для кого. Я до цієї роботи, скажу без лукавства, не рвався. Спершу художнє оформлення доручили поважним метрам, увінчаним регаліями й званнями. Але щось у них, вочевидь, не склалось i тоді до Радміну викликали групу молодих і, до речі, суціль безпартійних художників і довели до відома, що ми є членами нового авторського складу. Відмовлятися від подібних «пропозицій» на такому рівні було не заведено. До того ж музей був непогано, на мій погляд, вирішений архітектурно. Загалом робота обіцяла бути цікавою. Адже що найцікавіше в оформленні музею? У художнє рішення в цілому й подачу кожного окремого експоната можна було закладати подвійний сенс, який цензурі важко було побачити. Над музеєм Леніна ми працювали без комуністичного фанатизму. Підготували 48 варіантів рішення вестибюля. Найрізноманітніших, але всі вони не передбачали встановлення скульптури вождя, крім одного. Але в ньому йшлося не про оригінальний пам'ятник, а про той, що встановлений навпроти Бесарабки: ми просто пропонували перенести його в сам музей і у такий спосіб звільнити Хрещатик від чималої кількості пам'ятників Леніну (тоді вже було встановлено монумент на площі Жовтневої революції, нині майдані Незалежності). Найдивовижніше те, що проект пройшов місто, українське ЦК, проте, на жаль, був зарубаний у Москві.

— Ви — визнаний майстер оформлення інтер'єрів і насамперед — музейних. Скільки їх на вашому рахунку?

— Не пам'ятаю, щиро кажучи. Напевно, я безладна людина, але ніколи не лічив. Та й часу обмаль.

— Ніколи? Це сьогодні, коли всі скаржаться на безробіття й безгрошів'я, є хтось, хто створює нові музеї?

— Уявіть собі, що так. І не тільки у нас у країні. Не так давно оформили музей Тараса Шевченка в Казахстані. Експонатів — раз, два та й край. Що робити? От і довелося викручуватися, робити музей буквально зі... сміття. На одному із звалищ я знайшов металеве ліжко й обімлів: воно було часів Тарасової солдатчини, з того самого форту. Там-таки знайшов і віконні грати. Богу дякувати, місцеві природні умови сприяють збереженню предметів.

А загалом оформляти музеї можуть тільки художники зі специфічним мисленням, котрі поважають історію в цілому й кожен експонат окремо. Мені, зізнаюся, приємно, коли про одне із своїх дітищ чую: «Відразу видно, що Одеський літературний музей робив одесит». Отже, я зумів правильно вловити дух, специфіку цього міста.

— А перший свій музей ви пам'ятаєте?

— Звичайно. Музей книги й книгодрукування в Києво-Печерській лаврі. Я тоді тільки приїхав із Москви й мене сприймали як чужака, особливої роботи не було, й на цю випадкову пропозицію я відразу погодився. Виявилося, доля.

— Ви закінчили факультет монументального живопису Строгановки, а для її випускників чимало дверей відчинено. Не було спокуси залишитися в Москві?

— Ніколи. Я хотів тільки в Україну. Хоча після закінчення було доволі цікавих пропозицій. Мене запрошували головним художником Кишинева, пропонували переїхати до Волгограда, обіцяли відразу й квартиру, й майстерню дати. Але я рвався додому. Щоправда, саме сюди ніхто не кликав. Сюди я приїхав сам. Цією зневагою до власних талантів, як і громадян загалом, Україна відрізняється й нині. Найстрашніше те, що у нас так і не перевелися швондери. Вони як і раніше правлять бал, тільки стали ще злішими й ненажерливішими.

Я нещодавно спілкувався з колегами із Прибалтики. Поцікавився, як вони живуть. Їхня відповідь мене вразила: «Небагато, але щасливо». У них є перспектива. А наша споконвічна проблема — нерозуміння того, що й як ми будуємо, пригноблює. Чи стосується це відновлення храмів (те, що відбувається з Михайлівським та Успенським соборами, жахлива халтура — це макети, новороби, приурочені до чергових виборів), чи держави загалом.

Відзначивши своє 60-річчя, Анатолій Гайдамака поїхав до Македонії. Там зводиться новий храм. А йому доручено розробку художнього проекту. Він — затребуваний. Він — потрібен. Він — нарозхват. Часом — навіть вдома...