На тему втручання
27 березня, в ніч із суботи на неділю, я отримав електронною поштою анонімне послання з Москви. Воно починається так: «Хохли — це неповноцінний і боягузливий народ, який не має ані історичних перспектив, ані метафізично обгрунтованого права на подальше існування». Далі йшло пояснення, чому саме в Москві вкотре вирішено відмовити нам у цьому праві: «Ці мерзотники 4-й день бомбардують Сербію (й Чорногорію теж!). А якою ж є реакція України?»
Перелік звинувачень достатньо довгий. Київські скінгеди й футбольні фанати не закидали, як їхні московські аналоги, лайном західні посольства і представництва. Україна не розірвала, слідом за Росією, всіх стосунків із НАТО. Верховна Рада не обговорює, слідом за Державною думою, можливостей поставляти в Югославію зброю. В усій Україні не формуються, як у Росії, списки добровольців для можливої війни в Сербії. І так далі.
Прикінцеві речення цього братнього послання «до хохлів» підводять остаточну й безжальну риску: «Україна й український народ усю свою історію жили за принципом «моя хата скраю». Провидіння уготувало для них життя скраю — на краю історії, на краю цивілізації, на окраїнах-українах різних імперій. Українська метафізика: провінція, маргінальність, «другорядність», неповноцінність, порожнеча. Українці так і лишилися «окраїнцями», «мало-росіянами» — плебеями й маргіналами історичного процесу!..»
Безумовно, нас провокують. Я кажу «нас», бо маю враження, що московський анонімник розіслав свою агресію до всіх відомих йому в Україні адресатів. Безумовно, цими образами і презирливим тоном нас хочуть «пробудити». Ну, хоча б роздратувати. Безумовно, нас перевіряють.
І справа аж ніяк не в Югославії, що особливо цинічно. Там усе надто заплутано і страшно, там розгортається ще один доказ на завершення прекрасної епохи, нашого дивного десятиліття. Нашого сну про можливість лагідного світу. Європейські інтелектуали ще не встигли як слід наговоритися про духовні наслідки падіння Стіни, про нові обриси Нової Європи, про кінець історії, про початок порядності в політиці, про все таке інше, а тут історія жахливо нагадала про себе і категорично підвела під сумнів можливість не тільки «світлого», а й будь-якого майбутнього. «Сьогодні, коли нас поставлено перед лицем геноциду косовських албанців і поглибленням югославської трагедії, ми змушені перенести наш форум», — пише з Польщі мій приятель Кшиштоф Чижевський. У середині квітня в його містечку Сейни неподалік польсько-литовського кордону мала відбутися європейська зустріч митців і політиків під гаслом «Тавро поваленої стіни». Тепер уже остаточно зрозуміло, що справжньої Стіни не повалено. Брутальна й цілком метафорична реальність: частина учасників форуму просто не змогла б на нього прибути через закриті кордони, зруйновані дороги й заблоковані аеропорти.
Так, існує цей жахливий вузол — Югославія, цей туристичний рай, де всього так багато, де ненависть накопичувалася століттями, де найкраща у світі музика, де ніхто не звик нікому поступатися, де багато вина й автоматів, де «солодко й почесно віддати життя за вітчизну», де військовою доблестю вважається розстріл вагітних жінок, де великодержавна претензія ніяк не хоче визнати реального стану речей і врешті капітулювати, де збувається Нострадамус, так, навіть він там збувається.
Існує також більший вузол — Росія — і в неї своя великодержавна претензія і своя національна криза, свій занепад, свій десятилітній присмак історичної поразки, своя істерія. І вона знову хоче ділити світ, це ясно, і де б їй шукати для цього кращої нагоди, ніж там, серед своїх воістину менших балканських братів, під нетлінно-розтлінними расовими й конфесійними гаслами?
А українців при цьому перевіряють, чи готові вони «приєднатися». Чи почують голос «слов'янської крові» й погодяться знову стати прапорщиками російської армії. Йдеться саме про це, не про щось інше.
А тому це той випадок, коли «Моя хата скраю» дорівнює «Мій дім — моя фортеця». Не варто гинути на Балканах за чиюсь Велику Державу. Пам'ятаймо натомість про Карпати — вони ще можуть нам знадобитися.
