Жертва гласності

У загальній несвідомій масі Іван Кузьмич Правдолюбцев був рідкісним і приємним винятком. Він читав усі серйозні газети й тижневики, які можна було купити в сусідньому кіоску. Читав щодня: з раннього ранку — до пізнього вечора, роблячи перерву лише для перегляду телевізійних новин. Квартира Правдолюбцева нагадувала філію публічної бібліотеки. На кухні, у вітальні, в кімнатах — скрізь, де тільки можна, громадилися паки підшивок місцевої і центральної преси, а на найпочеснішому місці стояв комод, власноручно перероблений Іваном Кузьмичем під картотеку, користуючись якою можна було за лічені хвилини відшукати матеріал на потрібну тему. Серед допитливих чорноморців Іван Кузьмич прославився енциклопедистом. У нього цікавилися про поточний момент, курси валют і перспективи.

Спочатку всі ще вірили в швидке пришестя світлого майбутнього, але в міру розвитку демократії і капіталістичних відносин ця віра поступово зменшувалася, доки не випарувалась остаточно. До міського просвітника ставлення стало менш палким, але його, як і раніше, поважали. А кіоскер Василь навіть любив. Так, як тільки може любити працівник торгівлі свого найкращого клієнта. Були, зрозуміло, і заздрісники, які потай підраховували, наскільки можна розбагатіти, здавши скарби газетної думки на макулатуру. Черговий інсульт, що уразив і без того чахлу вітчизняну економіку, відбився і на Правдолюбцеві. Пенсія дуже знецінилась, і Іванові Кузьмичу довелося радикально переглянути статті витрат свого бідного бюджету. Обмеживши себе в їжі та інших задоволеннях, він зберіг ту частину бюджету, яка призначалася на фінансування газетної індустрії, яка, судячи з усього, гине. Деякі газети подорожчали, інші зникли з поля зору, мабуть, збанкрутувавши або вирішивши пережити важкі часи в ембріональному стані. Конвульсії недоношеного капіталізму особливо хворобливо переживав кіоскер Василь. Попит на друкарську продукцію неухильно падав, і Вася відчував, що йому, дрібному торговцеві, скоро настане повний капут.

— Ну що, Іване Кузьмичу, — спитав він у Правдолюбцева. — Чи скоро полегшає? Дочекаємося ми нарешті стабілізації чи ні? У мене таке відчуття, що ми летимо в якесь бездонне провалля.

Сам Вася читав тільки детективи, тому у високих сферах суспільного буття цілком довіряв Правдолюбцеву. Звичайно Іван Кузьмич відповідав вагомо і розлого, немов лектор товариства «Знання». А останнього разу сказав лякаюче стисло:

— Ти маєш рацію, Василю. Ми справді падаємо у фінансове провалля. А воно, як твердять класики, найглибше в світі. Падати в нього можна нескінченно. — І він тяжко зітхнув. — Ти, Василю, ще молодий, а от я, мабуть, уже не дочекаюся цієї самої стабілізації...

Незважаючи на такий похмурий прогноз в особистому і суспільному житті, Іван Кузьмич продовжував вивчати пресу, маючи намір знайти в ній хоч що-небудь, що подає надію. Унаслідок героїчних зусиль, він дуже схуднув, обріс щетиною і йому почали снитися кошмари, природно, суспільно-політичного й економічного змісту. Йому снилися: собор Василя Блаженного, захоплений терористами кавказької національності, які вимагали для своєї маленької, але гордої республіки виходу до Атлантичного океану; шахтарі, що розбирають рейки московського метрополітену; генерал Піночет у ролі голови Конституційного суду, який виголошує вердикт про заборону на свободу слова. А одного разу приснився Міжнародний валютний фонд в образі Змія Горинича. Довелося неабияк попотіти, перш ніж удалося відрубати всі його численні вогнедишні голови. Фінал виявився щасливим. Із поверженого змія ринули потоки доларів, живлячи рідну землю, що настраждалася, бажаючи інвестицій.

Однак найстрахітливішим був сон, де Правдолюбцев виконував обов'язки голови Держбанку, окупованого пацюками. Пацюків була сила-силенна, і вони (ймовірно, через нестачу нормальної їжі) розважалися тим, що гризли і розтягували по норах золотовалютні запаси вітчизни. Гризуни були опецькуваті, зухвалі і такі ненажерливі, що могли запросто ковтати нерозпечатані пачки стодоларових купюр. Коли Іван Кузьмич прихитрився і схопив одну з цих мерзенних тварюк за хвіст, підле створіння відреагувало адекватно: боляче хапнуло за руку. Іван Кузьмич прокинувся від власного крику і більше заснути не зміг. Цей день став поворотним у біографії Правдолюбцева. Сповнений праведного гніву, він пішов на пошту, щоб надіслати телеграму такого змісту: «МОСКВА. КРЕМЛЬ. КАЗНОКРАДИ, ШАХРАЇ, ПРОЙДИСВІТИ, ЗРАДНИКИ. НЕНАВИДЖУ».

Телеграфістка обдарувала його поглядом, здатним повалити телеграфного стовпа.

— Що-небудь не так? — спитав Іван Кузьмич, ніяковіючи.

— Зазначте прізвище одержувача. Без прізвища надіслати не можу.

— А чого це ви так на мене дивитеся? — спробував обуритися Правдолюбцев, але телеграфістка не дала енциклопедистові розвинути думку.

— Мені на вас дивитися немає чого, — сказала вона холодно. — У мене робота. Забирайте свою телеграму. Наступний...

Поміркувавши, Іван Кузьмич, не переписуючи, засунув бланк телеграми в конверт і, написавши все ту ж лаконічну адресу (іншої він просто не знав), опустив його в поштову скриньку. На душі відразу полегшало.

Аби ще більшу отримати полегкість, Правдолюбцев щиросердо зізнався в скоєному кіоскерові Василю. Очі у Васі округлилися від переляку, і він утратив дар мовлення. Коли ж віднайшов його знову, прошепотів, перелякано озираючись:

— Та ви що, Іване Кузьмичу? Вас же візьмуть і будуть бити.

— Що ж, за правду не гріх і постраждати. Я, Василю, прожив велике життя і вже не чекаю від нього нічого доброго.

— Ну навіщо ви так, Іване Кузьмичу? Ви ще зовсім нестарий і цілком могли б одружитися.

— На жаль, мій друже, це свято не для мене. Мені вготована інша доля.

Це були останні слова Івана Кузьмича, і Вася запам'ятав їх назавжди. Прихопивши, як звичайно, купу газет, Правдолюбцев пішов.

Біля порожнього сміттєвого контейнера самотньо паслася худа здичавіла корова Фефела. Минув уже місяць, як Фефела, рятуючись від нестачі кормів, нестатутних взаємин та сексуальних домагань бугая Білла, дезертирувала з підсобного господарства заводу «Червоний орач». Упізнавши в перехожому енциклопедиста, Фефела виплюнула пластикову пляшку, яку жувала вже більше як півгодини, і, відчуваючи здобич, жадібно втягла ніздрями повітря. Іванові Кузьмичу стало ніяково від тоскного виразу величезних коров'ячих очей, що поглядають на його ношу. Не витримавши, він тицьнув газети корові в морду, і вільнолюбна тварина, зрадивши своїй природній схильності ретельно пережовувати їжу, миттю проковтнула подарунок долі. Щось надламалося в душі Правдолюбцева, і він твердо вирішив більше не купувати газет, а запаси, які є, пожертвувати на потреби голодуючих звірів місцевого зоопарку. Доля ж розпорядилася інакше.

Надламаний статус організму дався взнаки, і енциклопедист знову опинився в полоні кошмарів і видінь. Він остаточно втратив спокій, сон, апетит і перестав виходити на вулицю навіть по продукти. Брак свіжої їжі і чистого повітря ще більше погіршили його психічний стан. Йому раптом стало здаватися, що він — носоріг-дезертир, який самовільно залишив зоопарк, і що за ним полюють агенти спецслужб, озброєні гранатометами і снайперськими гвинтівками. Від туги енциклопедист замукав. Він мукав так довго і з такою проникливою виразністю, що жалісливі сусіди зглянулись на нього і подзвонили в сумнозвісну лікувальну установу.

Коли двоє дужих молодців у білих халатах винесли з під'їзду дбайливо сповитого енциклопедиста, він уже не мукав, а щасливо попискував, уявляючи себе курчам, яке ось-ось має вилупитися з тісної яєчної шкаралупи.

Кіоскер Василь, свідок того, що відбувалося, прикривши обличчя тижневиком «Совершенно секретно», щулився від жаху. Уже він знав напевно, куди, навіщо і за що відвозять чорноморського енциклопедиста і правдолюба Івана Кузьмича.