ЩОДЕННИК

На лавці залізничного вокзалу сидить п'яний дід і голосно розпатякує про політику. При цьому так енергійно й розмашисто жестикулює, що ніхто ближче як за три місця до нього не підсідає. Я ризикую, бо дуже стомився.

Дід старанно прасує Верховну Раду, безпомічного Президента, його чиновників, «яким треба свиней пасти», згадує далеку сонячну Панаму, «вік би про неї не чути», а тоді раптом звертається до мене із запитанням:

— У нас не держава, а купа сміття — згоден ти чи не згоден? — І, не чекаючи відповіді, стверджує: — Купа сміття! От ми всі в ній і копошимося... Не сперечайся! — раптом кричить до мене, хоч я не зронив і слова. — Все одно в Україні ще можна жити! Не таке витримали! Український народ ніхто не знищить! Ми де завгодно будемо жити, навіть на купі сміття!..

«...тому що, синку, є таке поняття: батьківщина», — крутилося мені на язиці закінчення відомого анекдоту про двох черв'ячків.