Розхвалює свій молодий і здоровий «товар» — перша група, «ніколи ні на що не слабував, поганих звичок не маю...». Править сто гривень за двісті грамів. «Як правило, ніхто в торги не вступає. Купують, якщо треба, — каже він кореспондентові «Дня» Михайлові ВАСИЛЕВСЬКОМУ. — Продавців крові вже багато в Хмельницькому. Мабуть, невдовзі з’явиться нова професія — посередника поміж продавцем і покупцем людської крові». Пояснює, що коли здасть кров, то купить «щось поїсти для своєї сім’ї з чотирьох душ».

— Бізнес на крові започаткувала держава, — стверджує мій знайомий лікар, — по-перше, ухваливши закон про платне донорство, по-друге, змусивши людей шукати гроші на кусень хліба, по-третє, порушивши звичний хід речей.

Кілька років тому донорство виглядало зовсім інакше.

— Раніше на чому все трималося? На патріотизмі. Три-чотири бригади щодня виїжджали на підприємства, де здавали кров 200—300 осіб, причому безкоштовно. А зараз? Заводи стоять, та й навряд чи люди безкоштовно погодилися б на здачу, — каже заступник головного лікаря Київської станції переливання крові М.І.СНІЖКО. — Хоча є, звичайно, почесні донори, які отримують 20-відсоткову надбавку до пенсії. Але до пенсії ще ж треба якось дожити. А 40 безкоштовних кровоздач по 400 мл — це не жарти.

На станції вважають, що треба збільшити оплату й розширити пільги, яких, власне кажучи, немає. Раніше було дуже поширеним здавати кров, щоб одержати кілька вільних днів, особливо серед молоді. Але зараз, мабуть, ніхто б не наважився навіть запропонувати це українським студентам, особливо тим, хто живе в гуртожитках — вони й так недоїдають.

— Більшість донорів, — наголошують фахівці, — недоїдають. Коли робиться елементарний аналіз, то видно, що це кров голодної людини. І здає вона її, тому що хоче їсти(!).

Не вірите? Підійдіть до реєстратури, послухайте, про що розмовляють у черзі, поспілкуйтесь із цими людьми. На контакт чоловіки (а тут чомусь лише чоловіки) йдуть охоче. Сергій Медведєв здає кров з 1990 року, а Григорій Шегеда — з 1985-го.

— Раніше здавав безкоштовно, — ділиться Григорій Іванович. — Почав, коли донька народилася, а потім втягнувся. Дружина спочатку була незадоволена, а тепер радіє: хоч і невеликі гроші, та все ж у родині не зайві. На щастя, робота в мене є, працюю в приватній фірмі, але ж двоє дітей, витрат багато. А тут ще довелося судитися через частину старенького будинку. Одне слово, потрібні гроші, тому і здаю кров щотижня.

На жаль, гроші потрібні не лише штатним донорам, а й наркоманам. По-перше, вони теж хочуть їсти, а дуже часто ніде не працюють. По-друге, їхні організми потребують чергової дози, а за що її придбати? Вкрасти? Не кожен відважиться й зуміє. Здати кров, мабуть, простіше. Але ін’єкційні наркомани дуже часто бувають хворими на СНІД.

Кількість ВІЛ-інфікованих у нас перевищила 30 тисяч осіб. І можливість отримати ВІЛ-інфекцію з донорською кров’ю не виключена.

— Зараз така кількість ін’єкційних наркоманів, що бути впевненим не можна ні в чому, — каже директор Інституту гематології та переливання крові Петро Перехрестенко. — І якщо вони приходять здавати кров, то, звичайно, приховують спосіб свого життя якнайретельніше. А оскільки антитіла деякий час не виробляються, то під час перевірки інфекція не виявляється, а отже, гарантувати нічого не можна, — вважає Петро Михайлович.

В Україні вже є перші випадки, коли СНІД «переливався» разом з кров’ю.

У 66-річного чоловіка з цирозом печінки і варікозом вен стравоходу, якому було перелито плазму донора, виявлено ВІЛ-інфекцію. Після ретроспективного епідрозслідування з’ясувалось, що донором була молода жінка—ін’єкційний наркоман, яка здала кров 12 разів.

— Поки що висновки робити передчасно, — в розмові з кореспондентом «Дня» зазначив головний лікар. — Цей чоловік лікувався і в Москві, і в Києві, тобто інфекцію міг підхопити будь-де.

Голова національного комітету з питань профілактики наркоманії та захворювання на СНІД Валерій Івасюк вважає, що факти зараження СНІДом через кров донора можливі в нашій країні, оскільки згідно з наказом Міністерства охорони здоров’я від 25.09.98 р. «Про затвердження переліку діагностикумів, вакцин, сироваток імпортного виробництва, аналоги яких у достатній кількості виробляються в Україні» імпортні тест-системи перевірки крові було замінено на не зовсім досконалі вітчизняні.

Свого часу в доповідній записці на ім’я Президента Валерій Івасюк відзначав, що «...перехід на тестування крові вітчизняними тест-системами на вітчизняному обладнанні за умов відсутності в Україні виробництва цієї продукції та неможливості проведення державних випробувань її якості за міжнародними стандартами, це обов’язково матиме трагічні наслідки для людей, а також поставить під загрозу політичної і, не виключено, кримінальної відповідальності тих осіб, які приймуть офіційну ухвалу на основі цієї пропозиції».

Нещодавно в Парижі розпочався суд над колишнім прем’єр-міністром Франції Лораном Фабіусом, нині спікером парламенту, колишнім міністром охорони здоров’я Едмоном Ерве і колишнім міністром громадських справ Жоржиною Дюфуа. Їх звинувачують у причетності до загибелі п’ятьох людей від СНІДу й зараженні двох інших 1985 року. Замість того, щоб використовувати апробований американський тест, у Франції протягом п’яти місяців чекали виготовлення вітчизняного. Високопосадових чиновників Франції звинувачують у так званому фаворитизмі. До чого тут сприяння вітчизняному виробникові, коли здоров’я людей — над усе?

18 жовтня 1997 року механізаторові з Кіровоградської області Юрієві Чеботарю зробили переливання крові і заразили його СНІДом. Дружина Юрія подала до суду, кримінальну справу було порушено, але потім закрито, оскільки в березні 1998 року набрав чинності Закон «Про запобігання захворюванню на СНІД і соціальний захист населення». Стаття 10-та його дозволила переливати неперевірену на СНІД кров «у невідкладних випадках».

— У даній справі невідомо, чи був цей випадок таким випадковим. Але закон не захищає від кримінальної відповідальності лікарів, котрі заразили людину, — зазначає кандидат медичних наук, науковий експерт Українського центру прав людини УПФ Валерій Івасюк.

Наші фахівці неодноразово порушували питання про якість вітчизняних тест-систем. Наприклад, головний лікар Чернігівської обласної станції переливання крові Василь Зуб минулого року письмово надіслав рекламацію-характеристику тестів українського «Діапрофу» до виробника про низьку чутливість систем, виступив на колегії МОЗ, де негативно оцінив існуючий порядок перевірки донорської крові вітчизняними тестами. Все марно.

Василь Зуб однозначно не звинувачує в описаному нами випадкові зараження СНІДом вітчизняні тест-системи, але сумніви у їхній якості у нього є. Так само, як у провідного фахівця відділу СНІДу Інституту гематології та переливання крові Зінаїди Бабій, яка 12 років тому створювала першу в Україні лабораторію СНІДу:

— Раніше ми користувалися дуже гарними системами «АВВОТ», потім французькими «Санофі». А вітчизняні — це, на жаль, зовсім інша річ.

Офіційна ж точка зору, в тому числі й директора Інституту гематології та переливання крові, зводиться до двох заспокійливих тез: по-перше, тест-системи сертифіковані, по-друге, вони проходять належну перевірку. Але, на жаль, в Україні досі не вирішено питання застосування стандартів світового рівня. Національну референс-панель так і не було створено. Отже, відповідно до чого можна сертифікувати й перевіряти?

...Важко позбутися враження, що в Україні бізнес на крові роблять не лише донори.