Леся ХАРЧЕНКО: «Я хочу просто говорити те, що думаю»

Докори телебаченню про його бездуховність часто бувають небезпідставні, однак є приклади й прямо протилежні. Гадаю, багатьом глядачам уже полюбилися сюжети про культурне життя Києва у випуску «Телевізійної служби новин» на каналі «Студія «1+1». Сьогодні ми пропонуємо вам інтерв’ю з їхнім автором Лесею Харченко.

— Я намагаюся говорити саме про ті події, які цікаві для мене, — каже Леся. — Мені хочеться витягнути те, що на перший погляд може бути непомітним, але за суттю своєю глибоким і цінним. Я не хочу виступати в ролі музичної, літературної чи художньої критики. Моє завдання — розповісти про подію й зацікавити. Дуже багато цінного матеріалу не вміщується у відведені півтори хвилини сюжету — і це добра можливість дисциплінувати себе.

— Від чого ще ви залежите як автор?

— Дуже важлива операторська робота, іноді відеоматеріал може розповісти більше, ніж слова. Ще один учасник творчого процесу — відеоінженер. У монтажі також має бути своя філософія.

— Чи любите ви ставити героям сюжетів провокаційні запитання?

— У справжній журналістиці взагалі не повинно існувати такого поняття, як «провокаційні запитання». Вони лише демонструють безсилля журналіста та його непоінформованість про співрозмовника. Це легко — спровокувати будь-кого на вигідні для мене дії та слова. Набагато складніше збагнути й іноді навіть, всупереч законам журналістики, отожнитися з героєм. Трапляється, що гуманним спонуканням доводиться приносити в жертву свої журналістські інтереси. Наприклад, під час приїзду до Києва Монсеррат Кабальє, бачачи її важкий фізичний стан після перельоту з Барселони (ми зустрічали її в аеропорту), я взагалі вирішила тоді відмовитися від інтерв’ю з нею. Пані Кабальє продемонструвала свою мудрість і силу волі: вона сама покликала нас з оператором і почала говорити.

— Яке запитання ви могли б вважати провокаційним на свою адресу?

— Запитання, які переходять межу елементарної етики.

— Чи маєте ви якісь свої стилістичні, жанрові вподобання?

— Ні. Мене цікавить людина. Не має жодного значення, що саме вона робить чи не робить. Головне — як. Тобто як вона нічого не робить чи як вона щось робить. А взагалі, тут є проблема. На мій погляд, в Україні практично немає культурної політики, відсутній той контекст, у якому могли б відбутися значні події. Це не означає, що їх немає. Просто їхня поява сьогодні вимагає набагато більших зусиль, аніж якби існував грунт, з якого вони природно виростали б.

— Що може телебачення і ви — як людина телебачення — зробити для поліпшення ситуації?

— Я хочу просто робити свою справу і говорити те, що думаю. Для мене завжди найприємніший момент, коли після сюжету телефонують люди до студії і запитують: де, коли відбувається щойно побачена ними в ТСН подія, як їм туди потрапити, а іноді просто телефон конкретної людини, про яку йшлося в сюжеті. Для мене це успіх.

— Із останніх подій цього сезону ви могли б виділити те, що, на вашу думку, якось цікаво пройшло?

— Знов-таки говоритиму про людей. Мене вразили двоє — актор Григорій Гладій і балетмейстер Алекс Урсуляк. Це люди з величезною внутрішньою силою, сама їх поява міняє щось в атмосфері.

— А може, і не треба державі займатися культурою, якщо є особистості?

— Підтримка потрібна обов’язково. Художник за всієї його незалежності повинен перебувати в культурному полі, яке якраз державою забезпечується. У нас виникають якісь окремі спалахи й одразу гаснуть, не встигнувши створити необхідного резонансу. А якби там, образно кажучи, дрова лежали, вони горіли б довше. А дров у нас якраз і немає.

— Чи мрієте ви про авторську культурологічну програму?

— Може, й не обов’язково культурологічну. Я ніколи про це спеціально не думала.

— Хто ви за освітою?

— Ніхто. Свого часу я залишила навчання спочатку в університеті ім. Т. Шевченка, а потім і в Києво-Могилянській академії через особисті переконання. Досі відсутність диплома для мене — справа честі. Я не ототожнюю освіту з документом, що її підтверджує, для мене це постійна робота над собою і осмислений внутрішній пошук.

— Як ви гадаєте, художник повинен бути бідним чи багатим?

— Я не виділяю художників з-поміж інших людей. Кожна людина може бути творцем. Незалежно від того, чим вона займається. Кожний вибирає сам для себе, що йому творити — твір мистецтва, своє життя чи нічого. І я не знала, що важливіше. А щодо того, має бути художник багатим чи бідним, — я залишила б йому привілей просто бути. Знаєте, мені дуже близька думка Конфуція. Він сказав, що в державі, де всі багаті, соромно бути бідним. А де всі бідні — соромно бути багатим.