Хто буде командувати парадом?

Тоді офіційно пояснювали, що це жодним чином не слід трактувати як пониження для Затинайка, оскільки південний напрям у системі оборони держави вкрай важливий і відповідальний.

На відміну від Олександра Затинайка, до свого призначення на посаду в Генеральний штаб Володимир Шкідченко мав досвід подібної керівної роботи. На світанку становлення армії країни він був одним із заступників начальника тоді ще Головного штабу, а надалі — незмінним командувачем спочатку Одеського військового округу, а потім і Південного оперативного командування. Коли пізніше через конфлікт між цивільним міністром оборони та начальником Генштабу було увільнено з посади Анатолія Лопату, саме Шкідченка вважали найвірогіднішим претендентом на цю посаду. Однак подейкували, що і Шкідченко, мовляв, не був прихильником плану військової реформи за Шмаровим. Відтак президентський вибір несподівано впав на молодого Олександра Затинайка.

Нині ж в оцінках якостей Володимира Шкідченка як начальника Генштабу представники оборонного відомства, на диво, одностайні. Насамперед ведуть мову про те, що генерал — дуже витримана людина і професіонал. Має повагу й авторитет не лише за посадою, а й через особисті якості. Далеко не кожен із нинішніх військових керівників навіть за тривалий час своєї роботи може розраховувати на таке ставлення підлеглих.

Із приходом Шкідченка в Генштабі існували побоювання щодо подальшої кадрової чистки. Адже практика формування власної команди підтримки є досить звичною справою на військовому Олімпі. Почали навіть відрізняти умовні «клани», які сформувалися з огляду на попередню спільну службу в Одеському, Прикарпатському чи Київському військових округах. Володимира Шкідченка, за цією схемою, можна було б віднести до «одеситів», найбільш масовий «похід» яких на Київ було здійснено за часів Віталія Радецького, коли той із посади командувача Одеського округу став міністром оборони. Проте нині групові інтереси вже майже втратили «географічний» об’єднуючий чинник, суперництво між цими угрупованнями щодо здобуття найбільшого впливу в Міноборони чи Генштабі фактично зійшло нанівець. Новий керівник Генштабу не ініціював якихось принципових кадрових змін, котрі можна було трактувати як повернення до старих традицій. Хоча це зовсім не означає, що подібне не трапиться трохи згодом.

Поки що витримується завбачлива пауза і у визначенні позицій Генштабу до чи не найболючішої проблеми військового будівництва країни. Ідеться про характер стосунків Генштабу з іншими силовими відомствами. Формально рік тому повноваження Генштабу були значно розширені: його було визнано головним органом із питань організації оборони держави не лише можливостями Збройних сил, але й усіх військових формувань, які раніше почувалися досить автономно. На практиці це спричинило організацію та проведення стратегічних командно-штабних навчань у межах країни — «Редут-97» та «Осінь-98». До участі в них залучалися всі силові відомства. Однак усе це робилось не стільки завдяки Генштабу на чолі із Затинайком, скільки за рахунок енергійності міністра оборони. Іноді ця активність армійських генералів викликала роздратування інших керівників-силовиків. Хоча все це — ягідки на тлі інших планів. Ідеться про практичну реалізацію ідеї щодо створення в країні єдиної системи технічного та силового забезпечення всіх військових формувань. Подібний крок видається логічним і раціональним. Адже навіщо, наприклад, утримувати і фінансувати низку рівнозначних структур забезпечення в межах країни, коли часом від сховища пального чи харчів Збройних сил до такого ж сховища прикордонників та гвардійців — лише декілька кілометрів. Звісно, можна безпомилково прогнозувати, що відповідальність за таку єдину систему забезпечення переберуть на себе Збройні сили. А Міноборони та Генштаб це влаштовує. Проте чи до вподоби іншим силовикам перспектива позбутися контролю над однією з найприбутковіших сфер діяльності? Відтак «переконати» інших у раціональності такого рішення можливо тільки за умови надійного прикриття «з гори». Ну, наприклад, із боку РНБО... Тож побачимо, наскільки відчуває впевненість у своїх силах Володимир Шкідченко, бо раніше ні Генштаб, ні рішучий міністр не поспішали розпочинати важку і довгу «війну» з колегами за ідею технологічно-тилового братерства.

...На широкому загалі за свої перші сто днів Володимир Шкідченко з’являвся нечасто. Хоча і встиг місяць тому відвідати Брюссель, де Київ репрезентував розроблену із власної ініціативи Державну програму співробітництва з альянсом до 2001 року. Тоді ж проходила і зустріч армій країн НАТО та держав — партнерів альянсу на рівні начальників штабів. І Шкідченко вів мову про фінансові негаразди української армії. І про те, що задля участі в миротворчих операціях Україна і надалі сподівається на спонсорство НАТО. А в себе вдома начальник Генштабу пройшов бойове хрещення у спілкуванні з парламентом, коли представляв на ухвалення Верховної Ради структуру та чисельність Збройних сил. Вийшло цілком пристойно. Щодо чисельності армії на два наступні роки, Верховна Рада погодилася з аргументами військових. На відміну від міністра оборони, щодо «Сі бризу» на керівникові Генштабу свої емоції депутати не зривали. Можливо, допомогло те, що Шкідченко настійливо натякав: Генштаб від політики далекий, на питання з політичним підтекстом він не відповідатиме і його справа — оборона. Звісно, це можна трактувати як жорстке дотримання правил гри, коли військові поза політикою. Проте не виключено, що дається взнаки досвід минулого, бо за час, коли Шкідченко керував в Одесі, в Києві міняли начальників Генштабів та міністрів оборони насамперед за політичну недалекоглядність, а не за якісь там недоліки у військовому будівництві. Так що бути професіоналом у своїй справі для генерала цілком достатньо — особливо на тлі передвиборних президентських баталій, оскільки саме така стратегія дає значно більше шансів на виживання. І дотримуватись такої стратегії в нового начальника Генштабу можливостей значно більше, ніж у будь-кого з нинішніх керівників силових структур. Чи то йдеться про СБУ, Національну гвардію, чи власне про Збройні сили...