Студентські гуртожитки: п’ять років у пеклі

У жителів «мільйонів мебльованих кімнат» слово «гуртожиток» асоціюється з брудом, холодом, убогістю, тарганами й розпустою. Жителі «мільйонів мебльованих кімнат» жаліють і трохи зневажають мешканців «общаги». Київська молодь приходить сюди «зависнути» без батьківського нагляду й позітхати на тему «як же вам добре». За великим рахунком, до цих студентів нікому немає справи. І, крім них самих, ніхто не знає, чим же є насправді гуртожиток.

Це далеко не романтика. Тут дорослішають набагато швидше, ніж вдома. Тут навіть «старіють» до строку. Це далеко не нескінченні веселощі, тому що люди тут найзвичайнісінькі: вони плачуть, шукають, страждають. Їм, до речі, треба багато працювати, тому, що повернутися додому хочуть одиниці. І, що, мабуть, найстрашніше — це далеко не свобода...

У гуртожитку не існує поняття «особисте життя», тому що тонкі стіни й чуйні вуха перетворюють твоє особисте життя на найзахоплюючіший серіал на загальнодоступному каналі. Тут 9 годин вечора — це як 12 годин дня, коли за кожним твоїм вчинком ще стежить чийсь уважний погляд. І було б півбіди, якби це була людина, котру хоч трішечки хвилює твоя доля.

Тут звичайним явищем є рейд кімнатами о 6-й ранку з метою перевірки моральності вихованців. Досьє на кожну людину складається у точній відповідності до власних уявлень про мораль. Таким чином, твоя трагедія в чиїхось хтивих мізках стає банальною прозою шльондри. І при кожній зручній нагоді обнародується.

Тут кожна адміністративна особа страждає на манію величі. Комендант, яка уявляє себе господаркою дев’ятиповерхового будинку, забороняє телевізійні зйомки й викидає на вулицю мешканців, які не догодили їй. А її зворушлива турбота про чистоту і благополуччя відправляє в сміттєпровід все, що «погано» лежить. Вічно п’яні вахтери бачать себе богами в квітучому палісаднику розпусти й аморальності. І в ім’я порятунку зеленої душі зачитують схвильованим батькам на далекому кінці проводу нові темні сторінки життя їхніх раніше хороших діточок. Батьки приймають валідол, діти виношують думки про насильство.

Спізнення на півгодини після закриття о 24.00 карається рівним за часом стоянням під дверима. Будь-яка захисна реакція твоєї людської гідності ретельно і з орфографічними помилками записується на клаптику паперу для пред’явлення начальству, як неспростовний доказ собачої відданості та пильності. Система інформування влади працює тут із такою швидкістю, що проти бажання починаєш підозрювати найближчих сусідів і друзів.

Кожний ранок незмінно починається «тихою» розмовою прибиральниць на коридорі про вміст ємності для сміття, про стан умивальників і унітазу і, нарешті, про майбутнє плачевне життя «цих проклятих студентів». Головне, що це повторюється щоранку під акомпанемент ляскаючих дверей, брязкаючих відер і нехитрі, але дуже голосні, мелодії радіо.

А ще гуртожиток — це місце, де молоді люди стверджуються в праві називатися людьми, бо в жахливому змішанні поглядів, статей і діалектів вони навчаються великому мистецтву компромісу, терпіння і людинолюбства. Тут рідко скаржаться на долю. Все, чого хочуть ці студенти, — це повага їхньої людської гідності. Вони нічим не відрізняються від інших. І в них також є свій дім. Тільки він дуже далеко від університету...

Наталя ТРОФІМОВА

ПIСЛЯМОВА

Звісно, на все це можна дивитися набагато простіше: звичайний конфлікт між старою (мертвою!) системою і новим поколінням. «Маленька» людина, яка дорвалася до влади, перевищення службових повноважень в ім’я сумнівних цінностей, закони, що діють в одному напрямку, — наші люди навчилися сприймати все це, майже філософськи. Здається, коло не розімкнути... Що ж, п’ять років «таборів» у кінці ХХ сторіччя не дадуть їм зачахнути і в ХХI столітті...

Своїми враженнями про життя в гуртожитку діляться студенти київських вузів:

Тетяна, Київський національний економічний університет, II курс:

— Кому може подобатися життя в гуртожитку? Тим більше, такому, як у нас. Ліфт не працює, немає душу, вода гаряча лише взимку. «Меблі» в кімнату стягували з усіх поверхів, щось купували, щось привозили з дому, бо в кімнаті, крім залізних ліжок, більше нічого не було. На будь-яке наше обурення в коменданта є «залізна відмазка»: а що ви за 2 гривни на місяць хотіли?

Марина, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, IV курс:

— Звідси нормальними не виходять. У багатьох моїх знайомих, та й у мене також, за ці роки розвинулися різні фобії, з якими саме час звертатися до психотерапевтів. Я, наприклад, після одного неприємного інциденту в душі не можу спокійно вмиватися будь-де. Мені весь час здається, що зараз хтось з’явиться в мене за спиною. Що ж до побутових умов — усюди, напевно, одне й те саме. Несправна сантехніка, в кухні й туалеті майже завжди немає світла, душ у підвалі.

А ще до нас приходили місцеві наркомани — колотися. Словом, вражень вистачає.

Андрій, Київський національний технічний університет, III курс:

— Гуртожиток — це один з механізмів приниження людини, вигаданий радянською владою. Чим більше людей в одному місці — тим легше стежити за всіма, легше керувати, легше вселяти страх і ненависть один до одного. На Заході студенти, як правило, знімають квартиру, бо мешкання в гуртожитку коштує не набагато дешевше. Та й «гуртожитком» у них називають те, що у нас «готелем».

СПОГАД

Мирослав ПОПОВИЧ, філософ, член-кореспондент НАН України:— Прочитавши матеріал Наталі Трофимової, я був вражений дисонансом між нинішньою ситуацією та моїми спогадами. Я прожив у гуртожитках усі мої студентські роки й частину аспірантських. То дійсно кращі спогади молодості. Можливо, ця моя реакція дуже нагадує пенсіонерське невдоволення «сучасною молоддю». Однак чи хотів би я повторити «досвід гуртожитку»? У жодному разі. Я звик мати власне життя. Навіть за кращих умов, які я бачив у студентських гуртожитках Заходу, я віддав би перевагу своєму куточку. Чому ж я все-таки не відчував «пекла гуртожитку»? Звісно, ми приїжджали з провінції, де були ще гiршi умови. У гуртожитку на вулиці Освіти взагалі не було душу. Ми милися в Солом’янській лазні, там же «нелегально» прали білизну. Але контраст між сьогоднішніми середніми умовами і гуртожитками збільшився катастрофічно. Щодо прозорості особистого життя, доносів і диктату колективу, то в ті часи ми це відчували більше у групі і на курсі, ніж у гуртожитку. У мене «гуртожиткова солідарність» залишила добрі спогади.

КОМЕНТАРI

Сергій РОМАНЮК, голова Асоціації студентських профспілкових організацій Києва:

— За даними Міністерства освіти України, в Києві у 49 київських вузах навчається близько 170 тис. студентів. Із них половина — іногородні і мешкають переважно в гуртожитках. Кількість гуртожитків та кількість студентів, що в них проживають, невідома.

Справді, стан гуртожитків нині жахливий. Протягом останніх шести років фінансування освіти здійснюється в розмірі 70% від потреби на виплату зарплатні та стипендій. На поточні ж та капітальні ремонти, а також капітальне будівництво кошти з бюджету не надаються взагалі. А ті копійки, які заробляють самі вищі навчальні заклади, йдуть, знову ж таки, на погашення заборгованостей щодо зарплати і стипендій.

Ми піднімали питання про вартість проживання в гуртожитку. Кабінет Міністрів розробляв положення, що максимальну місячну оплату слід прив’язати до мінімальної заробітної плати. А ми пропонували, щоб прив’язати її до мінімальної стипендії.

Щоправда, все це поки що на папері. Днями ми підготували листа до адміністрації Президента із проханням вплинути на цю ситуацію, тому що ті доручення, які Президент дав Кабінету Міністрів і міністерствам, по суті, не виконуються.

Що стосується виховного процесу і стосунків між студентством та освітянським апаратом, то що тут сказати? Суспільство наше розвивається нині в якомусь незрозумілому напрямку, щоб не сказати деградує. Учителі, викладачі, завідувачі по кілька місяців не одержують зарплату, а якщо й одержують, то дуже мізерну. За таких умов говорити про якусь чемність дуже важко. Це загальнодержавна проблема, і я не знаю, як її вирішити.

Раніше у вузах діяли так звані студентські ради, які мали такі повноваження, що завідувач гуртожитком майже не звертався до студента. Він працював із головою студради і дбав про забезпечення гуртожитку найнеобхіднішим. Зі студентами працювали студентські ради, тобто такі ж студенти. Це значно полегшувало і спілкування, і розуміння. Пізніше такі ради із чиєїсь «легкої руки» в більшості вузів припинили діяльність і на сьогоднішній день функціонують лише в деяких із них (Національний аграрний університет, Педагогічний університет ім. Драгоманова). Студради зникли, а проблеми — ні. Їх стало більше.

Володимир СТЕПАНЕНКО, начальник відділу Головного управління соціального розвитку і фінансового контролю Міністерства освіти України:

— Скільки студентів проживає в гуртожитках, скільки є самих гуртожитків — ці питання сьогодні в міністерстві ніхто не веде. Я займався цим за радянських часів (тоді в міністерстві був відділ побуту). Сьогодні близько 70% гуртожитків вимагають термінового капремонту. Зараз проблеми гуртожитків перебувають цілком у віданні адміністрацій вузів і все залежить від них і від адміністрацій студмістечок і гуртожитків. Там, де керівництво вузів займається цими проблемами, — ситуація відносно нормальна. Як позитивний приклад я б навів гуртожитки Педуніверситету імені Драгоманова, а як негативний приклад — гуртожитки Національного університету імені Тараса Шевченка. Стосовно ж програми «Гуртожиток», що розробляється міністерством, то мені відомо тільки, що зараз вона перебуває у підвішеному стані. Її перспективи неясні.

№244 18.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»