Політика — брудна справа. Якщо її роблять «брудними» руками
— Не треба бути Касандрою, щоб передбачити посилення критики на адресу Президента в міру наближення виборів 1999 року. Залежно від того, куди схилятимуться шальки терезів, критика ця то слабшатиме, то посилюватиметься. Водночас вважаю за необхідне визначити деякі особливості нинішнього володарювання. Критичний погляд протиборствуючих сторін завжди корисний.
Основу будь-якої історичної суспільно-політичної формації визначає економіка. Відсутність будь-якої продуманої економічної політики — одна з основних характерних рис президентства Л. Кучми. Все, що буде ним зроблене в час, що залишився до виборів, носитиме передвиборне забарвлення. 1994 року Л. Кучма і його команда знали про те, що через 5 років відбудуться нові вибори. Регулярність виборів — перевага демократії. Якби всі ці роки дії президента мали передвиборне забарвлення, то Україна не посідала б того місця, яке вона посідає сьогодні. Бо коріння морально-психологічних особливостей нинішнього владного «стилю» лежить у ще (на жаль) недалекому минулому.
«Нові політики» не такі вже нові. Як говорили І. Ільф і Є. Петров, «молода була немолодою». Хочуть вони того чи ні, але в норми політичного життя незалежної України ці політики привнесли мораль «брежнєвської епохи». Слово нічого не варте. Пообіцяти щось і не зробити — норма. Зрада означає зовсім не зраду, а тонке політичне чуття. Моральне убозтво виставляється на показ, на кшталт того, як жебраки виставляють на показ свої виразки і гниючі кукси для того, щоб розчулити перехожих і отримати милостиню. Але сучасним політикам необхідна милостиня іншого гатунку. Їм періодично потрібні наші голоси. Вони намагаються переконати нас, що така поведінка — це нормально. Те, що завжди вважалося підлотою, сьогодні вкорінюється у свідомість як нормальне явище під тезою «політика — брудна справа». Брудна ця справа тому, що роблять її «брудні люди з брудними руками». Найцікавіше в цій ситуації те, що діячі, котрі сповідують і провадять таку політику, згодом самі стають жертвами зради з боку своїх наближених. Очевидно, кожний «новий» гадає, що з ним цього не станеться. У цивілізованому суспільстві розголос фактів, що свідчать про аморальність, поклала б край політичній кар’єрі, бо там переважають традиційні уявлення про порядність і честь. Щоб і в нас не спало на думку судити про політику саме з таких позицій, укорінюється в суспільну свідомість теза про «брудність політики».
Перелічені «моральні» критерії з’явилися в період правління
Л. Брежнєва. Для такого твердження у нас є всі підстави, бо керівники країни старої, «ленінської» школи мали іншу мораль та етику. Численні дослідники дали оцінку, мабуть, кожному слову, сказаному В. Леніним, Л. Троцьким, І. Сталіним. Одні дослідники оголошують їм анафему, інші — обожнюють. Та навряд чи будь-хто із серйозних учених розповість про В. Леніна, який тягне додому царські коштовності; про Й. Сталіна, який відкриває підпільний металургійний завод і не платить податків; про Л. Троцького, який налагодив ввезення «лівого» бензину.
Це було б абсурдним щодо цих особистостей. Вони нічого не робили для особистого збагачення. То були державники. Так, фанатичні, одурманені ідеєю класової боротьби і перманентної революції, що поклали на вівтар перемоги своїх ідей мільйони життів. Але порівняно з цими політичними особистостями, хоч як це сумно, багато політиків незалежної України виглядають жалюгідними пігмеями. В ідейному й духовному сенсі, передусім. (Примітка редакції. Це явно полемічне твердження автора позбавлене необхідного смислового нюансу. Наші незабутні колишні вожді-державники аж ніяк не відрізнялися добродійною безкорисливістю. Неподільна влада і була їхнім приватним капіталом, доля країни — недоторканною приватною власністю. Погодьмося, не найдостойніший приклад державного мислення.)
Вертикаль влади в цивілізованому суспільстві формується просто. Кожний керівник добирає співробітників «за образом і подобою своєю». Насамперед за моральними і діловими якостями. Ті, у свою чергу, таким же чином добирають свою команду. І так згори донизу. А в нас формування відбувається в основному за принципами особистої відданості. Як відзначав у своїй праці «State and local politics» відомий американський правознавець Роберт З. Лорч, «формування команди тільки за принципом особистої відданості означає найкращий спосіб програти наступні вибори».
Звичайно, «усякий вважає себе стратегом, бачачи бій здалеку». Політика — доля небагатьох. Міркувати необхідно не ідеалістичними, а прагматичними категоріями. Крім усього іншого, істинному політику необхідно мати добре здоров’я, стійку психіку й міцні нерви. Однак де закінчується стійка психіка й починається совість, кожен визначає сам для себе. Ми дізнаємося про це пізніше. Вірною ознакою того, що знайдено правильну межу, будуть наші сльози гордості при вигляді українського прапора.
А ось думки учасників опитування «Дня», котрих ми попросили відповісти на два запитання:
1. Як ви вважаєте, чи живуть держчиновники найвищого рангу на офіційну зарплату? Якщо ні — то звідки вони беруть «зайві» гроші?
2. Як ви вважаєте, чому 98-го керівники нашої країни не декларували свої доходи? Чи вірите ви їхнім торішнім заявам про річні доходи в 12—13 тисяч гривень?
Ігор (28 років, заступник директора малого
підприємства):
— Усі, хто добрався нагору, живуть в іншому вимірі. Від’ємна зарплата — лише про людське око. Схема перекачування грошей до своєї кишені дуже проста. Реєструється фірма-посередник. Через неї перекачуються вигідні угоди: хай то будуть будівельні, торговельні чи банківські операції. На чолі стоїть перевірена людина. Якщо вона не заривається, то можуть довго процвітати. Високопоставлений шеф у разі неприємностей прикриє, наприклад, допоможе домовитися з фінінспекторами. Оскільки в Україні немає економічної стабільності, то дуже вигідно «переганяти» гроші за кордон, отримувати відсотки від капіталу в солідних банках. Варіантів стати багатенькими Буратіно є безліч. А з носом залишаємося ми.
Я не вірю жодному слову про те, що керівництво України заробляє по 12—13 тисяч гривень на рік. Декларовані суми просто смішні. Вся верхівка корумпована, один одному допомагає, знаючи, що варто впасти хоча б цеглинці й уся піраміда звалиться. У нас немає гучних справ, довкола тиша й благодать. Із підприємців три шкури деруть, а «верхам» закони не писані. Живемо як у задзеркаллі.
Олена (33 роки, педагог):
— Держчиновників найвищого рангу можна розділити на дві частини. Одні живуть на хабарі, а інші — чесні й порядні люди, багато з яких допомагають не тільки своїй сім’ї, а й далеким родичам. Шкода, що їх значно менше. Сама робота, посада знаджує можливістю запустити руку в кишеню народу. Варто один раз спробувати, отримати дармові (зайві) гроші, й чиновник більше не може встояти.
У нас грабіжницькі податки. Ось і доводиться всім хитрувати, приховувати свої доходи. Торік 12—13 тисяч — була сума, а нині вона здається мізерною. Чому 1998 р. наші керівники країни не декларували свої доходи? — запитання до податкової держінспекції. Я думаю, що скоро нам оголосять якусь цифру. А взагалі лічити гроші в чужій кишені — неетично.
Людмила Нестерівна
(53 роки, службовець):
— Ніколи держчиновники найвищого рангу не жили на офіційну зарплату. Те ж саме відбувається й сьогодні. В основній масі — це колишні партапаратники, котрі пристосувалися до реалій нового часу. У них усі важелі, що дозволяють (якщо не самим, то довіреним персонам або родичам) відкривати підприємства. Знають як, скільки й кому заплатити. Одні на різниці в курсах валют нажили колосальні статки. Інші дешево скупили державне майно. Треті нагріли руки, створюючи фінансові піраміди, скуповуючи акції. Вони ніколи не жили від зарплати до зарплати. Їх турбує лише, як якомога довше протриматися на «теплому місці».
Заяви найвищих керівників нашої країни, що за рік отримали 12—13 тисяч гривень, вважаю казочкою для дурнів. Ми, народ, дозволяємо так чинити — ось і маємо те, що нічого не маємо. Те, що 1998 року «верхи» не декларували свої доходи, — вірний крок. Мало написати — не повіримо, а правду — чекай соціального вибуху.
Від редакції. По суті, вируюче обурення у сприйнятті теми «Гроші й влада», як і саме її існування сьогодні на порядку денному — не що інше, як суцільна родима пляма соціалізму, коли великі гроші й були найтяжчим гріхом.
Сьогодні наша соціальна агресивність грунтується на тому, що за поняттями «гроші» й «влада» зазвичай криються кримінальний бізнес і політичне лицемірство. Законодавча заборона приватного бізнесу для держчиновників і деклароване заохочення підприємницької ініціативи пересічних громадян на ділі обертаються неконтрольованими тіньовими доходами перших і реальним банкрутством і зубожінням останніх. Фіскальні органи заробляють мільйони на системі придушення малого бізнесу, а високопоставлене чиновництво створює для себе оазис вільного підприємництва із підпільним лабіринтом податкових коридорів. Єдине, що може протипоставити нинішня влада реальній загрозі соціального вибуху, — це реальні, відчутні й законодавчо конкретні кроки до побудови суспільства рівних можливостей і рівної відповідальності перед законом. Поки що у нашій країні чесно зароблені гроші й великі гроші — це різні гроші. І значить, багатство все ще залишається категорією моралі, а не економіки.
«День» чекає нових відгуків читачів, пропонуючи відповісти на запитання у продовження теми: «Що, на вашу думку, необхідно зробити в нашій країні для того, щоб влада перестала бути складовою частиною нелегального бізнесу?»
ДО РЕЧІ
Скандал, пов’язаний із затриманням та арештом Павла Лазаренка, є в центрі уваги швейцарських ЗМІ, зокрема однієї з найбільших швейцарських газет «Нойе Цюріхер Цайтунг». Ця газета у статті Деріка Мюллера «Лазаренко й українська клептократія» зазначає, що з літа цього року стосовно Лазаренка (в Україні) ведеться слідство і вважає небезпідставними заяви прихильників «Громади», що воно політично вмотивоване. При цьому швейцарська газета зазначає, що «безперешкодне збагачення Лазаренка за своїми масштабами не є чимось надзвичайним у пострадянській Україні. Синдром корупції й тісне переплетіння економічної та політичної влади стосується не тільки Лазаренка. Усі можновладці використовують свої посади для власного збагачення. Лазаренко є не чорною вівцею, він лише безцеремонний представник системи, означеної як «клептократія».Далі «НЦЦ» зазначає, що Лазаренко є претендентом на посаду президента України, але оцінює його шанси як невеликі. На думку автора статті, якщо зараз швейцарська влада позбавить його фінансової бази, то його шанси зійдуть нанівець. При цьому газета висловлює припущення, що у даному випадку Швейцарія, вірогідно, також докладе зусиль, щоб покласти кінець діяльності одного з українських «клептократів», оскільки це не тільки б «послужило на користь репутації нашої країни, але було б корисним сигналом для України, де відсутність почуття відповідальності серед можновладців та сплетіння великої політики та наживання на приватизації є головною причиною того, що Україні до сьогодні не вдалося залучити прямих інвестицій та досягти прогресу в економічному розвитку».Підготував Олександр ПАВЛОВ, спеціально для газети «День»
№239 11.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
