Цей історичний факт, мабуть, вразить не одного. Бо аж надто образ фундатора Академії наук розходиться із тим водевільно-шаржованим персонажем, яким зображає гетьмана Булгаков у «Білій гвардії» або Винниченко у «Відродженні нації», не кажучи вже про радянські енциклопедії та підручники з історії СРСР, із яких Скоропадський постає як кострубата німецька маріонетка в українських шароварах.

Чого ми не знали про Скоропадського? Він належав до однієї з найстаровинніших українських козацько-шляхетських родин. Його прапрапрадід Іван Ілліч Скоропадський був гетьманом України після Мазепи, а прапрадід Яків Михайлович — останнім в історії козацької України генеральним бунчужним. Рідна тітка Павла Скоропадського, Єлизавета Милорадович, заснувала «Наукове товариство ім. Т. Шевченка» у Львові. Його батько, полковник гвардії, воював на Кавказі, а потім брав активну участь у громадському житті Чернігівщини як предводитель дворянства Стародубського повіту. Мати належала до старовинного роду Миклашевських, які вели своє геральдичне древо від великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха та українського-литовського князя Гедеміна. Майбутній гетьман народився 16 травня 1873 року. У 12 років він залишається сиротою, хлопчика беруть до Петербурзького пажеського корпусу, який він закінчує 1893 року. Розпочинається блискуча військова кар’єра Павла Петровича. Він добровольцем іде на російсько-японську війну, після якої стає флігель-ад’ютантом імператора Миколи II, із 1910 року — командиром Фінляндського драгунського полку, з 1911 — лейб-гвардії Кінного полку, а в березні 1912 отримує звання генерал-майора і зараховується до Імператорського полку. Під час Першої світової війни, за бій під Краупішкеном, Скоропадський нагороджується вищою відзнакою за героїзм — орденом св. Георгія 4-го ступеня, а за успішні дії на чолі кавалерійської дивізії в Прибалтиці (улітку 1916 р.) — званням генерал-лейтенанта. З початку 1917 року його призначають командиром 34-го армійського корпусу, розташованого на Україні. Після Лютневої революції, за домовленістю між Центральною Радою та Тимчасовим Урядом, починається формування українських військових частин; корпус генерала Скоропадського стає І Українським, налічуючи в своєму складі 60 тисяч добре вишколених та дисциплінованих вояків. Цей корпус, на момент жовтневого перевороту, виявився єдиною керованою, боєздатною військовою силою на Україні, тоді як інші частини розвалювалися, танули й зникали під впливом більшовицької агітації. Популярність Скоропадського в Україні невпинно зростала: в ньому бачили лідера, здатного зберегти порядок та законність. 16-17 жовтня 1917 року в древній гетьманській столиці — Чигирині — на З’їзді Вільного козацтва дві тисячі делегатів від 60 тисяч козаків п’яти українських губерній та Кубані обрали його на отамана.

У листопаді, під впливом зміни влади в Петрограді, на Київ рушили більшовицькі війська під керівництвом Є. Бош для розгону Центральної Ради. Корпус Скоропадського зупинив неминучий погром міста, роззброївши бунтівні загони та відправивши їх до Росії. Невдовзі він, одначе, змушений був піти у відставку, оскільки з боку Ради створювалися неможливі умови для нормального керування корпусом. Насправді це було фатальною помилкою Ради, яка залишилася фактично без армії. І коли в січні 1918 року більшовицькі війська під керівництвом Муравйова підійшли до Києва, у неї не було сил для захисту української столиці, чому яскравим свідченням стали трагічні події під Крутами і жахливий погром міста, в результаті якого протягом трьох днів було розстріляно близько п’яти тисяч чоловік.

Центральна Рада повернулася до Києва у березні разом із німцями, які надали їй збройну допомогу в боротьбі з більшовиками. Це ще більше підірвало її авторитет, а аграрна політика Ради, дуже близька до більшовицької, перетворила земельне питання в джерело постійної внутрішньої напруги. Скоропадський, котрий провів цей небезпечний час у Києві, очолює опозиційний рух і в результаті безкровного перевороту 29 квітня 1918 року приходить до влади. Цього дня Всеукраїнський з’їзд хліборобів (6432 депутати від 8 губерній) одностайно проголошує його Гетьманом новоствореної Української Держави. Змінивши соціальні орієнтири, гетьман продовжив самостійницький курс попередньої влади. Було досягнуто політичної та грошової стабільності, почала нормально функціонувати економіка, розбудовуватися зовнішньополітичні стосунки. Україна стала місцем притулку для багатьох тисяч втікачів від ножа «червоного терору» з Росії, а в Києві жили та творили найкращі культурні сили цілої імперії — поети, музиканти, актори, журналісти. Україна ставала головною базою всіх антибільшовицьких сил, надавала збройну та фінансову допомогу Дону, Кубані. Сам гетьман вважав, що «звільнення Росії відбудеться за допомогою Антанти з України», і що майбутнє України — в союзі з оновленою, децентралізованою, демократичною Росією. А між тим, гетьман опинився у полі перехресної критики самостійників-народників та шовіністів: перші звинувачували його в тому, що він несоціаліст і недемократ, отже й «не українець», а другі — що він розвалює «единую и неделимую», створивши для себе кишенькову Українську державу, яка постала в результаті німецько-австрійської інтриги. Відмова найвпливовіших українських партій (а це були переважно соціалісти) співпрацювати з гетьманом, призвела до того, що він змушений був набирати в державний апарат втікачів з Росії, чимало з яких виявилося прихованими українофобами. Це дало привід звинувачувати гетьмана у проросійських настроях та зраді української справи. Проте вражає сам перелік зробленого Скоропадським за сім з половиною місяців його перебування при владі. Українська мова стала державною, у тому числі й на зовнішньополітичному рівні. Уряд взяв послідовний державний курс на отримання Українською православною церквою автокефалії, окремим універсалом було відновлено козацтво. Було розроблено проект земельної реформи, який фахівці вважали одним із найпрогресивніших у світі. За період гетьманату відкрито близько 150 українських гімназій та два українські університети (в Києві та Кам’янці-Подільському). Засновано: Державний симфонічний оркестр, Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську школу кобзарів. Величезним накладом Академією мистецтв видавалися українські книги, підручники та посібники, відкривалися українські бібліотеки, фінансувалися заходи з розвитку українського кінематографу. Найбільшою культурницькою акцією гетьмана було заснування ним Академії наук: після величезної підготовчої роботи спеціальної комісії, яку очолив академік Вернадський, проект було заслухано на засіданні Ради Міністрів, виділено кошти на утримання Академії, після чого гетьман 14 листопада 1918 року затвердив «Закон Української Держави про заснування Академії Наук у місті Києві». За незбагненним промислом долі саме в цей день новостворена Директорія розпочала з Білої Церкви повстання проти гетьмана. Деморалізована німецька армія на Україні заявила про нейтралітет. Скориставшись цим, більшовики ввели свої війська на Україну. В цій ситуації у гетьмана не виявилося необхідних військових сил, позаяк німці спершу взагалі забороняли їх створювати, а потім, коли дали згоду, час було згаяно: мобілізація, котра мала б забезпечити Українську державу боєздатною армією, внаслідок проведеної військової реформи, намічалася лише на весну 1919 року. В свою чергу країни-переможниці Антанти (Англія та Франція) заявили про свою підтримку Добровольчеської денікінської армії, що почала формуватися на півдні Росії в чорноморських портах. Бажаючи уникнути неминучої політичної ізоляції, гетьман оголошує грамоту про федеративний союз із майбутньою небільшовицькою Росією. Цей, зроблений під тиском політичних обставин, стратегічний крок гетьмана змусив Антанту (в особі консула Енно) визнати Україну «де-факто», але й дав привід Директорії звинуватити Скоропадського у зраді інтересів України та оголосити його «поза законом». Повстання проти гетьмана, розпочате Директорією, активно роздмухують більшовики, що врешті-решт змушує його 14 грудня 1918 року відмовитися від влади. Директорія тріумфально вступає до Києва, але, виявившись політичною наступницею гетьманату в справі українського державотворення, змушена вирішувати ті ж самі питання, що й Скоропадський. На деякий час Київ займають більшовицькі війська, а після них — денікінці. Україну охопило полум’я жорстокої громадянської війни, у якій війська УНР виявилися затиснутими поміж ворожими їй арміями Польщі, більшовицької та денікінської Росії, Антанти й Румунії.

Гетьман опиняється за кордоном разом із сім’єю. Він дуже багато зробив у еміграції для українського національно-визвольного руху, вбачаючи майбутнє України у гетьманаті, тобто конституційній демократичній монархії, яку вважав найкращою формою державного правління.

Скоропадський помер 26 квітня 1945 року після тяжкого поранення під час бомбардування авіацією союзників залізничної станції поблизу Мюнхена.

№219 14.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»