Скоропадський і Винниченко(2)

Закінчення.

Початок читайте «День», № 132-133

По-перше, були серйозні прорахунки в сфері соціальної політики. Реформи, що про них згадує Д. Дорошенко, запізнилися: до жовтня 1918-го селянство вже мало можливість пересвідчитися, що земельне питання вирішується на користь панів. Землю повертали поміщикам, до того ж — за допомогою каральних загонів, із застосуванням шомполів і навіть розстрілів.

Пошлюся на спогади професора Григорія Костюка, чиє дитинство минало в селі під Кам’янцем-Подільським. Нова гетьманська влада, розповідає він, оголосила, що «до проголошення нових законів діятимуть закони дореволюційної Російської імперії». До Кам’янця прибула й розташувалася у місті німецька військова залога; губерніальним, повітовим і волосним начальством стали знову колишні пани, високі військовики чи ті, хто колись близько з ними співпрацював. Усіх стражників царських часів знову покликано на ті ж посади. Почалися масові арешти місцевих діячів, які перед тим здійснювали політику УНР.

У сусідньому селі «карний німецький загін на чолі з сином пана того села», аби покарати жителів за погром панського маєтку, розстріляв кожного десятого заручника. «Ця подія потрясла всіма навколишніми селами та інтелігенцією, — підсумовував Г. Костюк. — Більшої антинімецької та антигетьманської агітації ніхто не міг придумати. Такі каральні акції фактично вирішили долю Гетьманату. Села жили в ненависті й страху. Потрібна була тільки маленька іскра» (Див.: Костюк Г. Зустрічі і прощання. Спогади. Книга перша. — Едмонтон, 1987).

Тож коли в селах з’явилися листівки Директорії із закликом до повстання проти гетьмана й відновлення «влади трудового народу», сталося диво: «Наступного дня все молоде й здорове населення нашого й усіх сусідніх сіл, ніби за чиєюсь командою, а насправді — з власної волі й бажання, взяло заховану зброю і з харчами в наплічниках рушило організовано до Кам’янця. Це був всенародний спалах».  

Чи достатньо було самих лишень зусиль соціалістів, аби той спалах інспірувати? Ні, звичайно. Потрібна була ще провальна політика чинної влади, яка ігнорувала інтереси селянства, озлоблювала його. А якщо зважити на феномен стихійного селянського соціалізму, суттю якого було інстинктивне прагнення відібрати й поділити все панське, то стане очевидним: достатньо було «маленької іскри», аби спалахнула велика пожежа. Та сама, яка наприкінці 1918-го і в 1919 р. породила явище згубної для української державності отаманщини.

Через багато років (у 1935-му) В. Винниченко у «Відкритому листі Сталіну і членам Політбюро ВКП» не без гордощів писатиме про антигетьманське повстання як про «чудо» і «безумство» хоробрих, наголошуючи на силі національного чинника в українському революційному русі. Цей архівний документ історики, здається, не помітили, хоча він багато що пояснює: «Я имею некоторое основание и право утверждать на основании опыта из жизни этих самых украинских трудовых масс, что национальный фактор иногда играет как бы совсем самостоятельную роль и способен творить поистине чудеса героизма. Я лично был участником и ближайшим свидетелем такого чуда. Я говорю об украинской революции 1918 года, о восстании украинских трудовых масс против господства немецкой оккупационной армии и ее ставленника, гетмана Скоропадского. Я стоял во главе организации, ведшей всю работу по подготовке восстания, по организации революционной украинской армии, по руководству всем повстанческим, идейным и военным движением. И я должен признать, что например, не экономический фактор, а национальный подвинул группу в 900 человек (полк украинских сечевых стрельцов, бывший под властью гетмана) поддаться на мои убеждения и дать согласие на участие в восстании. Это было, собственно говоря, согласие принять участие в верной и безумной смерти, так как, действительно, по всем видимостям, только безумные могли решиться на такое явно невозможное предприятие, как выступление 900 человек против 500000 немецкой армии и тысяч 20 армии гетманской. Руководство моей собственной партии (социал-демократической), членом которой я состоял, осудило мои начинания, квалифицировав их как «полнейшее безумство». Но, товарищи, как велика бывает иногда сила такого безумства! Вам известно, как это безумство превратилось в чудо, как эти 900 человек изгнали из Украины 500000 немцев, как разбили и разогнали десятки тысяч гетманской царской армии, как эти 900 человек через два месяца превратились в более чем стотысячную армию. Никаких средств принуждения идти в эту армию не было у нас, только наш призыв. Никакой амуниции, никакого продовольствия, никакого оружия мы не могли дать призываемым. И все-таки они шли» (Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. — Фонд 171. — Од. зб.272).

Енергію героїзму й ентузіазму мас тодішні очільники Директорії, однак, бездарно розтринькали. Узявши Київ, вони так і не зуміли розпорядитися отриманою владою. А 5 лютого 1919 року в місто увійшов озброєний більшовицькою Росією Щорс із червоним прапором...

По-друге, гетьману не вдалося переконати у своїх національно-державницьких прагненнях ту частину українського соціуму, для якої саме власна державність була пріоритетом. Сергій Єфремов, наприклад, називав «Скоропадщину» «першою Доброволією» (другою була власне денікінщина, яка правила бал у Києві з 31 серпня 1919 року протягом кількох місяців). Його оцінка Гетьманату — украй різка, тим паче, що правління Скоропадського закінчувалося «непідробленою реакцією під гаслом «федерації» з трикольоровим прапором на фронтоні» (див.: Єфремов С. З хвиль кипучих /Літературно-науковий вісник, 1919, ч.75).

Політичну реальність 1918 року С. Єфремов бачив такою: «Чужий і до решти зненавиджений на Україні гетьман; чуже окупантське військо, складене з ненадійних тоді вже німців, які хутко одійшли й зовсім на бік, та купка російського офіцерства, що спекулювало на межинародньому становищі й дурило людність збройною допомогою Антанти».

Погляд Сергія Єфремова, зрештою, зовсім не унікальний: у середовищі київського українства багато хто сприймав «Скоропадщину» (з її міністрами, котрі намагалися будь що «сохранить Украину для России»!) як режим реставрації. Георгій Нарбут навіть намалював карикатуру, на якій гетьманську булаву й білогвардійський кашкет символічно «оскверняє» «пес мочащий»! Так було: гетьман таки справді закінчив «федерацією» у дусі «єдино-неділимства»...

Історики можуть назвати суворий погляд сучасників несправедливим, надміру емоційним, проте навіть їм не під силу «відкоригувати» свідчення очевидців. Тим паче таких, як Єфремов і Нарбут...

По-третє, у гетьмана були серйозні проблеми з кадрами. З національно свідомими кадрами. Сотник Євген Маланюк, який коротку історію Гетьманату пережив також у Києві, згадував, як швидко його радість після проголошення Української держави змінилася тривогою і розчаруванням: «Тоді (навесні 1918 р. — В.П.) слово «гетьман» було для мене синонімом слави, міці, багатства й сили Української держави. Скажу більше: тільки з встановленням цієї форми влади я почув вповні те, що зветься національною гордістю. Правда, через яких півроку мрії мої розбилися без жалю, через півроку слово «гетьман» було заплямоване і позолота його злізла» (Див.: Маланюк Євген. Євген Мєшковський. Писано в таборі Щипйорно, восени р. 1922 //Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк М. Уривки зі спогадів. — К., 2004).

Маланюк служив у Генеральному штабі Української держави на Банковій, 2, де він обіймав посаду завідуючого Дислокаційною частиною. Атмосфера Генштабу, як невдовзі пересвідчився майбутній «імператор залізних строф» Євген Маланюк, не була українською: тут домінували «вороже наставлені Україні російські старшини» і «просто денікінські шпигуни». Генеральний штаб Скоропадського був «ворожим кублом», тому і згадував про нього Є. Маланюк із прикрим почуттям: «Якою Голготою був цей час для кожного українця! /.../ Вже не ставало сил терпіти далі щоденні образи, щоденне обпльовування й гвалтування всього святого для українця — на Україні, на своїй рідній землі! Все, що почувало себе на Україні «общерусским» або просто «руським», — все це нахабно підняло голову й вивергало бруд і отрую»...

Красномовний факт: Василь Тютюнник і Євген Мєшковський, офіцери Генштабу Павла Скоропадського, також приєдналися до антигетьманського повстання, відігравши в ньому далеко не останню роль. А вони ж не були соціалістами...

По-четверте, восени 1918 р. різко змінилася міжнародна обстановка. У Німеччині вибухнула листопадова революція. 9 листопада кайзер Вільгельм ІІ змушений був зректися престолу і втікати з країни. До влади прийшли представники соціал-демократичної партії. Тим часом комуністи з Карлом Лібкнехтом і Розою Люксембург на чолі, опонуючи соціал-демократам, вимагали проголошення в Німеччині радянської влади. Країна опинилася на небезпечній межі: ось-ось могла спалахнути громадянська війна. Зупинити її вдалося лише збройною силою. Лібкнехт і Люксембург були вбиті. А 11 серпня 1919 р. революція завершилася проголошенням Веймарської республіки...

Ясна річ, за таких обставин Німеччині було вже не до України, і це розв’язувало руки противникам Павла Скоропадського.

По-п’яте, сам Павло Петрович Скоропадський був людиною свого часу, ідея української державної самостійності оволодівала його свідомістю досить складно. Він належав до тих десятків тисяч українців, які з власного досвіду знали, що таке подвійна ідентичність: так, ми українці, але ж і з імперією пов’язані безліччю ниток... Аякже: «великая страна»... «культурные и родственные связи»... «общая история»... Знайомий комплекс, чи не так?

Він свідчив про історичну невизрілість проводу, нації загалом: вікова «ніч бездержавності» (Є. Маланюк) таки давалася взнаки...

***

Урок 1918 року для нас очевидний: перемагати можна тоді, коли принаймні в стратегічних питаннях існує національна єдність. Якщо ж її немає, якщо еліти живуть ілюзіями і несамовитим прагненням взаємної помсти, якщо вони ладні піти «кочубеївським» шляхом, укладаючи «таємні угоди» з ворогом, якщо вождів засліплюють амбіції чи вузько-партійні доктрини, — добра не чекай. Програють усі, програє Україна. І настане момент, коли в Київ прийде новий Щорс із червоним прапором, врученим йому ненаситними сусідами...