Як зрушити «віз» реформ у сільському господарстві

Говорити про сільськогосподарську реформу в нашій країні (точніше, про те, що вона не йде) стало вже ознакою поганого тону. Аргументи прихильників і супротивників давно відомі, але ніхто не може їх оцінити, позаяк серйозні реформи не проводяться. Можливо, додатковим аргументом на користь реформ може бути той факт, що актуальними вони стали далеко не сьогодні. Методами, запропонованими у 20-х роках, не скористалися в СРСР, але вони виправдали себе в інших країнах і цілком застосовні й сьогодні.

З 13,4 тисяч колгоспів, які були в Україні, сьогодні 11445 називаються колективними сільгосппідприємствами, 348 — сільгоспкооперативами і 699 — акціонерними товариствами. Збереглися також 703 радгоспи. Усе це, незалежно від назв, фактично державні господарства, підзвітні місцевій владі, хоча їхні керівники формально проходять процедуру виборів. Вони володіють 90% орних земель, якось забезпечують країну хлібом, цукровою сировиною, дають частину продукції тваринництва. Селянські господарства, кількість яких досягає 5 млн, на крихітних присадибних ділянках дідівськими методами вирощують майже всю городню продукцію країни і дають 2/3 м’яса, молока і яєць, що надходять на ринок.

До колективізації земля належала переважно селянам-середнякам, оскільки бідняків за часів НЕПу майже не було, а великих ферм заможних селян-куркулів, було мало. Валовий збір зерна був не нижчим, ніж нині, а виробництво тваринницької продукції — набагато вищим. Корів було більше, ніж у всіх господарствах періоду розквіту колгоспної системи, а надої на корову — вищими від колгоспних у півтора-два рази. Хоча сільськогосподарську продукцію тоді не імпортували, а лише експортували, експортні можливості було обмежено низькою товарністю виробництва, яка рік у рік меншала внаслідок зростання кількості господарств. Питання реформування, з метою збільшення товарності й підвищення життєвого рівня селян, стояло досить гостро.

Висловлювали свої думки з цього приводу аграрники-марксисти, провідні вчені тогочасної столиці України: співробітник сільгоспакадемії Слепанський, професори Харківського інституту зернового господарства агрономи Полонський, Барабаш, економіст Іван Чорний (батько автора) й інші. Їх підтримував нарком освіти Скрипник, ініціатор українізації, яка підняла національну свідомість українців на сході республіки. Об’єднували вчених зі Скрипником політичні погляди, близькі до поглядів сучасних соціал-демократів і єврокомуністів-націоналістів. Їхні пропозиції номінально вважалися деталізацією ленінського плану кооперування. На ділі вони вельми відрізнялися від «генеральної лінії» партії, за якою згодом було проведено примусову колективізацію, що призвело до голодомору (його можливість учені передбачали) і, врешті-решт, — до нинішнього жалюгідного стану села. Узагальнено ці пропозиції можна звести до п’яти тез:

1) дрібні малоземельні господарства, неспроможні механізувати вирощування зерна й досягти високої товарності, слід об’єднати в кооперативи, які стануть головними його постачальниками;

2) держава не повинна втручатись у справи кооперативів, у будь-якій формі обмежуючи їхню господарську самостійність;

3) керовані бюрократичними методами зернові радгоспи, не спроможні конкурувати з гнучкішими кооперативами, потрібно профілювати на насінництво, селекцію, вирощування технічних культур, специфічної продукції (лікувальні рослини тощо);

4) у такій консервативній галузі, як сільське господарство, реформи не повинні бути швидкими та примусовими, бо це неминуче призведе до спаду виробництва, а за несприятливих умов — до голоду;

5) аби переконати селян у перевагах кооперування потрібно спершу створити товариства, які займатимуться збутом продукції та спільно оброблятимуть землю, позаяк їх доцільність для селян безсумнівна.

Внаслідок панування доктрини Маркса, про приватні підприємства тоді не могло бути й мови, але в розумінні аграрників-марксистів кооперативи були незалежними від держави суб’єктами ринку.

Після ухвалення форсованої примусової колективізації дискусію припинили. Усіх, хто висловлював відмінні від догм «генеральної лінії» погляди, виключили з партії та звільнили з роботи. «Визнання помилок» не допомагало — їх усували від викладацької та наукової роботи й забороняли працювати за фахом. Згодом, після вбивства Кірова, майже всіх репресували й більшість розстріляли. Уцілів лише Чорний, котрий, шукаючи роботу, виїхав спочатку в Узбекистан, потім — у Киргизію. У далекому високогірному переселенському селі Покровка, де він учителював, примусової колективізації в довоєнні роки не було. Він мав змогу пересвідчитись у своїй правоті, побачивши як живуть не «ощасливлені» колективізацією селяни.

Хоча рекомендацій українських учених не прийняли, проте до типового статуту колгоспу ввійшли деякі обстоювані ними положення, зокрема про добровільність вступу й виходу членів і непідзвітність державі. Але вже з часів масового призначення головами колгоспів сталінських «десятитисячників» із робітників, типовий статут перетворився на нікчемний папірець. А кібуци Ізраїлю, запозичивши й суворо його дотримуючись, досягли великих успіхів у суворих умовах ринку. Європейські країни колишнього соцтабору, зокрема Чехословаччина, проводили по війні колективізацію саме так, як двадцять років тому рекомендували українські вчені. Їхні кооперативи й сьогодні життєздатні й ефективні.

А сільське господарство СРСР навіть відкотилося назад. За врожайністю, продуктивністю тваринництва та продуктивністю праці воно відстає від розвинених країн принаймні на 60—80 років. У великих господарствах застій консервується бюрократичним управлінням і відсутністю стимулів до продуктивної праці, у селянських — відсталою агротехнікою й немеханізованою працею. Україна, з її найкращими у світі чорноземами, імпортує більше сільськогосподарської продукції, ніж експортує. Потреба в реформах сільського господарства нині ще гостріша, ніж за доби НЕПу.

Усе нове — це добре забуте старе. Досвід Ізраїлю й Чехії свідчить, що конкурентоспроможними в ринкових умовах є не лише приватні ферми, а й кооперативні господарства, не збюрокрачені, як наші колгоспи. Тож рекомендації репресованих учених із соціал-демократичними поглядами не втратили значення. Розглянемо наведені вище тези цих рекомендацій.

Не втратила значення, навіть стала актуальнішою друга теза. Майже всі біди наших колгоспів, свідчить їхня історія, і головну з них — безгосподарність — визначає державне втручання й бюрократичний контроль за їхньою господарською діяльністю. Чиновники завжди мають змогу замінити неслухняного, з їхньої точки зору, голову. Тож успіхів досягали лише колгоспи, що мали авторитетних голів (героїв праці, депутатів), яких побоювалися не лише незліченні уповноважені, котрі наче сарана летіли в колгоспи під час жнив, а й секретарі райкомів, а тепер голови держадміністрацій. А в Ізраїлі й Чехії успішно діють усі кооперативи, бо там немає бюрократичного контролю, і вони самі вирішують свої справи.

Відмова від дріб’язкової опіки кооперативів, без чого неможливий їх підйом із лежачого стану, може стати реальністю не лише після зміни психологічних стереотипів, а й після виправлення чинного законодавства. Закони колишнього Союзу й України про господарську діяльність сформульовано так, що їх суворе виконання практично унеможливлює її. Господарників змушують їх постійно порушувати, а в посадових осіб з’являється право діяти за принципом: «хочу — страчую, хочу — милую». Це робить владу всемогутньою, створює грунт для хабарництва, відбиває в господарників, зокрема керівників кооперативів, бажання йти на будь-який господарський ризик, змушує їх ставати рутинними чиновниками. Відзначимо, що саме ці закони давали змогу стверджувати, нібито в СРСР немає політичних в’язнів, позаяк усіх підозрілих репресували за господарські злочини.

Актуальні для сьогодення й рекомендації четвертої та п’ятої тез. Селянські господарства, вцілілі при сталінських репресіях і волюнтаризмі, тепер дають третину сільськогосподарської продукції України й «мирно співіснують» з колгоспами. Поступове реформування повинно подолати вікове відставання агротехніки, механізувати працю. Нині колгоспні трактористи орють селянські городи, а шофери вивозять на базар їхню продукцію «за пляшку», з мовчазного дозволу голів. Легалізація цих робіт на договірно-правовій основі потрібна, проте втручання влади, додаткові податки й хабарі підвищать вартість цих робіт і зроблять тяжке становище сільських трударів нестерпним. Мабуть, як і 70 років тому, доцільно створити на конкурентних засадах, без втручання влади кооперативні товариства чи приватні підприємства, які оброблятимуть землю та збуватимуть сільськогосподарську продукцію. Проте запрацюють вони, коли податки на ці роботи будуть мінімальними.

Викладені факти свідчать, що забуті рекомендації репресованих учених могли б і тепер допомогти обрати шлях реформування села, вивільнити його продуктивні сили з-під гніту сучасних феодалів. Але цього бояться ті, хто не хоче бачити Україну сучасною демократичною державою.

№202 22.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»