Бюджетний старт: ставки вже зроблено
Почнемо з того, що на відміну від бюджетних баталій минулих років, бюджет-99 навіть в офіційній версії не претендує на реалістичність. Інакше кажучи, виконавча влада наперед погоджується з тим, що їй не вдасться запропонувати істинно фінансовий документ — баланс державних доходів і видатків. Спробуємо з’ясувати, чому.
Основна політекономічна причина такого стану справ, хоч як це не сумно, — в неадекватності соціальних зобов’язань нашої держави (наших законів, наших звичок, наших ілюзій) реальним можливостям вітчизняної економіки. За останні роки держава фактично відмовилася від переважної більшості старих зобов’язань у сфері економіки. І саме цим вона дозволила стати їй ринковою чи принаймні «ринкоподібною». Цілком інакше було в соціальній царині. Тут держава, навпаки, постійно заявляла про збереження всіх своїх гарантій. Попри те, що економіка потрібного обсягу видатків, цілком очевидно, витримати не могла. По-перше, йшов безперервний спад виробництва, по-друге, держава не стягувала податки в запланованих обсягах.
Відзначимо, стосовно національної економіки соціальні зобов’язання як такі вельми відрізняються від того, що заведено вважати ними в усіх цивілізованих країнах: освіту, охорону здоров’я, пенсійну систему, підтримку найбідніших. Видатки на такі цілі в нас, до речі, у відсотках до бюджету менші, ніж у багатьох інших країнах з перехідною економікою. В нашому випадку соціальна підтримка — це, приміром, державні субсидії вугільній промисловості й постійні поступки шахтарському шантажу. Це надання безвідплатних позик бездарним керівникам. А відмова від запуску реального й великомасштабного механізму банкрутств у промисловості — це загалом чисто соціалістичне зобов’язання з підтримання зайнятості на підприємствах незалежно від їхньої економічної ефективності. Те саме можна сказати й про АПК. Інакше кажучи, соціальні зобов’язання по-українськи — це урядові зобов’язання зі збереження безглуздих з економічної точки зору галузей. Те, що всі наведені приклади належать до соціальних зобов’язань, підтверджує простий факт: за це влада не має нічого — навіть політичної підтримки.
Складно сказати, внаслідок яких обставин, але абсурдні принципи фінансування так званої бюджетної сфери зберігалися незмінними й регулярно кочували з одного бюджету в інший.
Отже, соціальні зобов’язання властей реально не відповідають можливостям економіки й держави. Саме тому з самого початку Україна мала великомасштабний бюджетний дефіцит.
До 1995 року з дефіцитом справлялися за допомогою кредитування уряду Національним банком, тобто за допомогою прямої грошової емісії. Неминучий результат — невтримна інфляція перших трьох років. 1995 року з’явилася можливість використання цивілізованішого неінфляційного інструменту — державних позичань на ринку за допомогою горезвісних ОВДП. Зрозуміло, що це — типова фінансова піраміда, і все-таки цей механізм застосовують протягом багатьох років у багатьох країнах, і в більшості випадків він не дає збоїв (доти, поки співвідношення між обсягом позик і ВНП не перевищує певної межі. Її точне значення обчислити досить складно, але в середньому вона не повинна перевищувати 30 — 40% ВВП). Держава, як правило, є найнадійнішим позичальником. Гарантією виплати позики служать податки й нормально функціонуюча зростаюча економіка. На це, власне, розраховував і наш уряд. Спочатку позики брали тільки у вітчизняних осіб (резидентів), переважно в комерційних банків. Проте 1996 року стало ясно, що вони готові кредитувати державу лише під дуже високий відсоток. Найпростішим способом знизити його був допуск на ринок ОВДП нерезидентів, що й зробили. Однак у результаті ми самі стали залежними від іноземних покупців державних паперів і від погоди на світових фінансових ринках. 1997 року ситуація почала ставати загрозливою. Причому, першими спрацювали чинники, які від нас не залежать. Хоча були й внутрішні причини. Найголовніша з них була такою: у другій половині 1997 року стало цілком ясно, що організація економічного зростання поки що не під силу українським властям. Тож тенденції, які окреслилися з кінця 1997 року, в 1998-му лише зміцніли. Правда, з урахуванням фінансової кризи, ситуація стала на порядок гіршою.
Як поінформувало кореспондента «Дня» джерело в уряді, державні фінанси під кінець третього кварталу цього року перебувають просто на грані катастрофи. Реальні доходи бюджету в липні становили лише 995 млн. грн., а в серпні вони скоротилися на чверть. За таких масштабів бюджетних надходжень у літні місяці доходи вересня повинні були б бути аніяк не менше 1900 млн, тобто перевищувати доходи липня—серпня разом. Реально вони перебуватимуть приблизно на рівні серпневих. Очевидно, така сама доля чекає й на плани четвертого кварталу, хоча спочатку уряд сподівався отримувати не менше 1,5 млрд. грн. щомісяця.
У поданому урядом (і відхиленому парламентом) проекті-99 дохідну частину держбюджету визначено в сумі 19,2 млрд. грн., витратну — 22,9 млрд. грн., дефіцит держбюджету — в розмірі 0,6% від ВВП. Отже, уряд знову вперто сподівається щомісяця збирати не менше 1 млрд. грн. (порівняйте з 744 в сезонно благополучному серпні). У свою чергу Бюджетний комітет Верховної Ради має намір продовжити роботу над альтернативним урядовому проектом держбюджету-99. Чи буде останній реальнішим?
Коли пригадати, що голова комітету Юлія Тимошенко влітку цього року добилася прийняття бюджетної резолюції, у якій показник бюджетного дефіциту зовсім не згадується, а всі законодавчо прописані соціальні зобов’язання (див. вище) комітет береться профінансувати, то станеться одне з двох. Або «альтернативний» бюджет буде ще нереальнішим (див. цифри доходів третього кварталу). Або пані Тимошенко ініціюватиме включення карбувального верстата (позаяк позичити гроші під закладені в бюджетній резолюції відсоткові ставки ні їй, ні кому іншому не вдасться).
Таким чином, напередодні справжнього старту ключові позиції супротивних сторін уже розведені настільки, що пошук «балансу» фінансових інтересів бюджетників і решти пошукачів держсубсидій буде відкладено аж до з’ясування ключових політекономічних питань. А саме. Чи буде фінансовий обвал? Коли так, то хто після нього залишиться при владі (і розподілятиме бюджетні ресурси)? Чи буде включено карбувальний верстат? Коли так, то до кого потраплять перші гроші (і перші надприбутки)? Ці питання значно цікавіші, чи не так?
№189 03.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
