Гарячі теми:

ЩОДЕННИК 16 вересня

16 вересня, 00:00

Усе почалося з того, що ми з сестрою водночас, в ніч із суботи на неділю, побачили хоч і різні, але схожі за жанром сни, з розряду лаконічно трактованих однією моєю колежанкою: «Це тобі буде погано». А в неділю ми мали повертатися до Києва з відвідин дітей на селі.

Вдень погода зіпсувалася, насувалася колосальна хмара, заздалегідь попереджаючи про серйозність намірів солідним, хоч поки й глухуватим, громом. І саме в момент, коли хмара накрила село, ми з сестрою пішли на вокзал. Попереду були три кілометри полем. «Ось тобі й сон у руку», — водночас мовили ми. Перші наші кроки збіглися з першими краплями дощу. Ми відкрили парасольки. Спочатку це навіть допомагало. А потім... Вперіщила така непереборна, вселенська, майже біблійна злива, що на кінець нашого многотрудного шляху сухим лишився лише правий рукав. Та якби то була сама лише злива! Я ніколи не уявляла, як страшно буває в грозу. Таких блискавок, що безперервно падали на нас, розсипаючись довкола салютними іскрами, змушуючи згадати вмить усе, такої грози я не пам’ятаю! Та стіна дощу вмить заступила всі проблеми, які дотепер здавалися суттєвими, важливими, мучили, не давали спокійно жити, всі, крім однієї — аби дійти живими. Ми майже бігли й, не змовляючись, без упину повторювали єдину знану нами молитву: «Отче наш, що є на небі, нехай святиться ім’я твоє, нехай прийде царство твоє...»

А добігши до станції, викрутивши геть мокрі рукави светрів і холоші штанів, сміялися. Довго, з полегкістю, як діти, що зробили шкоду і страшенно боялися покарання, але — минулося, все позаду й можна ще скільки там часу без остраху робити свою маленьку шкоду: може, знову не помітять, а як і помітять — пробачать. Ми ж діти, ми ж не зі зла...

№176 16.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»

Author

Олена Цукрова

Випуск газети №:

№176, (1998)

Рубрика

Панорама «Дня»