Павло ПОПОВИЧ: «Почетный — в боксе, а по нечетным — ловлю рыбу»

— Павле Романовичу, ми так давно не зустрічалися. Де ви і що ви?

— Спустився з неба на грішну землю. Причому так міцно, що й уявити важко — тепер я директор Московського інституту моніторингу земель й екосистеми, а коли по-простому, займаюся екологією та проблемами врожайності. Скажу вам щиро, я людина не зі слабкими нервами, але те, що я дізнався про екологію нашої, як заведено називати, блакитної планети, і що ми з вами накоїли, змусило мене здригнутися. Ні, не любимо ми свою землю, не бережемо її.

— Тобто ви хочете сказати, що з космосом більше справи не маєте і стали чоловіком суто цивільним і дуже земним. Не нудно?

— Навпаки, ще на початку століття Костянтин Едуардович Ціолковський сказав, що саме космос дасть людині безодню могутності й гори хліба. Як ви розумієте, видатний учений з Калуги мав на увазі могутність не військову, а загальнолюдську — могутність доброти і дбайливого ставлення до природи. Отже наш колектив, розв’язуючи проблеми екології, не може обійтися без зв’язку з космонавтикою. Либонь саме вона приносить нам нові дані, які ми обробляємо і ставимо собі на службу. Обширні матеріали, крім штучних супутників, нам допомагають збирати літаки, вертольоти, мотодельтаплани, а в районах підвищеної радіації — авіамоделі.

— Отже, ви з’явилися на цьому святі авіамоделізму недарма?

— Авіація, причому в будь-якому вигляді, — це моя найміцніша любов. Тож стараюся не пропускати різноманітні змагання й повітряні свята, особливо, коли вони проходять у моїй рідній Україні.

— Тобто ви стараєтеся не втрачати контакт зі своєю батьківщиною?

— Обов’язково, тим паче, що тут залишилася колишня філія всесоюзного інституту.

— Проте, наскільки мені відомо, ви не пропускаєте ще один захід, який проходить в Білій Церкві — традиційний боксерський турнір учнів профтехучилищ?

— Лише раз через хворобу не побував на ньому. Люблю місто моєї молодості. Щоразу заходжу в рідне училище і там, у музеї космонавтики, дивлюся на свій скафандр: думаю, боже, а як я туди влазив?

— Відомо, що ви багато років очолювали федерацію любительського боксу колишнього Союзу.

— Та я й тепер не відійшов від нього. Правда, сьогодні я почесний президент федерації Росії. «Почетный, а по нечетным ловлю рыбу».

— Велику чи маленьку?

— А мені байдуже. Полюбляю ловити навіть коли не ловиться. Сиджу, дивлюся на воду, міркую. Оце поїдемо з дружиною Аллою Федорівною в Крим у відпустку. Ясна річ, захоплю вудку, спінінг. Єдину снасть, яку не поважаю — сіті. Коли всіх разом — і в авоську. Хоча, свого часу стежив з космосу за косяками риб і наводив на них сейнери.

— Поїдете до Чорного моря потягом?

— Навіщо ж? Раніше керував штурвалом літаків, то що ж я за кермом власного «Вольво» не посиджу. А коли що, то й дружина може мене замінити, ну, ви розумієте, після доброго обіду.

— Так, забув, ви ж завзятий автомобіліст. А даішники не турбують звичних до космічних швидкостей?

— Ні, в цьому плані я акуратний і законослухняний громадянин. До того ж живу за принципом «моя міліція мене береже». Адже одна з дочок — майор міліції і працює начальником паспортного столу в «Зоряному містечку». Отак космос вдало поєднується з міліцією.

— До речі про їжу й ситний обід. Двадцять років тому ви рекомендували мені вживати сирі яйця, причому, зі... шкаралупою, стверджуючи, що кальцій потрібен для зміцнення кісток. А сьогодні?

— Ну я свого часу настільки їх зміцнив, що тепер тягне на щось простеньке — на кшталт вареників із вишнями, пельменів.

— А хто ж вам готує вареники з вишнями?

— Як хто? Дружина в мене з Дніпропетровська. Дуже смачно їх робить — і з сиром, і з цибулею і яйцями. Крім того, вона в мене майстриня зі справжнього українського борщу — моєї улюбленої страви. Так ще з пампушками, часником, салом, а коли ще й чарочку горілочки. Ні, ліпше доброї української самогоночки...

— Та коли справжній український борщ з пампушками, та ще й вареники зі сметаною, та ще й... Як вам удається зберегти такий хороший спортивний вигляд?

— На жаль, займатися певним видом спорту постійно бракує часу. Тож стараюся якнайбільше ходити пішки, граю з дружиною в настільний теніс.

— А де ви граєте?

— Не виходячи з квартири — на подарованому мені тенісному столі.

— І, певна річ, ви, як і раніше, завзятий болільник?

— А хто ж іще в Москві підтримуватиме футболістів київського «Динамо»? Це моя стала спортивна любов.

— А колеги за роботою, котрі вболівають за «Спартак», не ревнують?

— Поки що я директор інституту.

— Й останнє запитання. Павле Романовичу, ви, як самі говорили, людина ризикована й не зі слабкими нервами. А коли літали в космос у 1962 і 1974 роках, чи було вам страшно?

— Та ще й як. І в перший раз, і в другій, і в третій, якби полетів.

— Тепер спокійніше?

— Та як вам сказати...