Iталійське взуття броварського пошиву

Здало позиції експериментальне об’єднання «Славутич», створене на базі 6-ї фабрики модельного взуття.

Вже було налагоджене спільне українсько-італійське підприємство «Лючія» (на базі тієї самої фабрики) збанкрутувало за два роки, хоча його продукція завжди відрізнялася оригінальним виконанням з якісних матеріалів і цілком доступними цінами.

Ясна річ, основна причина цих невдач у зниженні купівельної спроможності населення. Але не можна не враховувати й відсутність грамотних маркетингових досліджень, необхідність яких більшість керівників підприємств просто ігнорує.

Розглянемо історію республіканського Будинку моделей взуття. Створений 1963 року (на базі 13-ї фабрики модельного взуття), він готував свої моделі для випуску на підприємствах взуттєвої промисловості України. За останні тридцять років підприємство стало творчою лабораторією, на розробки якої орієнтувалися модельєри не лише всіх взуттєвих фабрик України, а й Росії, середньоазійського регіону. Склалася навіть українська школа дизайну взуття. Талановиті художники-модельєри створювали нові фасони підборів і колодок, а з 1970-их років почали проектувати навіть нові підошви. Відставання рівня технологічного оснащення (порівняно з західними країнами) не заважало підтримувати моделювання на високому рівні. З кінця 1980-их промислова колекція вже відповідала європейським стандартам, оскільки виконувалася за допомогою унікальної комп’ютерної системи автоматичного проектування фірми IBM.

Колекції Київського Будинку моделей взуття діставали призові місця на міжнародних виставках у Парижі й Монреалі, а на всесоюзних нарадах будинків моделей у Москві не опускалися нижче другого місця.

На початку перебудови представники взуттєвої промисловості з-за кордону почали приїжджати в Україну й вивчати ситуацію. Вони дуже швидко збагнули, що наша країна є чудовим ринком збуту і майже безкоштовної робочої сили, а наша вітчизняна монополізована промисловість не зможе працювати в умовах справжньої конкуренції.

Проте, Київський Будинок моделей взуття, маючи у своєму розпорядженні сучасні виробничі потужності й висококваліфікованих фахівців, міг би ще працювати.

Проте, з ряду причин, які складно назвати об’єктивними, весь цей унікальний потенціал досвіду, таланту, кваліфікації й технічних засобів було зведено нанівець уже до 1996 року.

Oстанні п’ять років модельне виробництво було зорієнтовано на масову продукцію не вельми високої естетичної якості, але відносно дешеву. Таким чином, провідна моделююча організація країни опустилася до рівня дрібного взуттєвого підприємства. Звісно, виробництво стало збитковим. При цьому зростали суми заборгованості за всіма статтями (сьогодні загальний борг Київського Будинку моделей взуття становить понад п’ятсот тисяч гривень). В асортиментному кабінеті Будинку моделей до весни цього року не виявилося навіть направляючої творчої (а про виробничу годі й говорити) колекції. Рахунки підприємства заблоковано. Вірні своєму підприємству фахівці модельної служби (їх залишилося сьогодні менше половини — сім співробітників) постійно перебувають у відпустці за свій рахунок, а працівникам цехів останнім часом нараховували по двадцять гривень зарплати.

Директор Будинку моделей Петро Дяченко ремствує, що творчі розробки сьогодні ніхто не купує, адже ринок завалено імпортним взуттям.

«У мене підприємство не простоює — я завантажую своїх людей роботою, — каже він. — Сьогодні ми виконуємо замовлення для військових. Армію також взувати треба. Інша річ, що вона не в змозі вчасно розрахуватися з нами».

Проте творчий колектив Будинку моделей бачить вихід із цієї ситуації в іншому. Колишній художній керівник підприємства Людмила Денисюк розповідає, що «на загальних зборах Будинку моделей провідні фахівці модельної служби вирішили виділити в окрему організацію «Дизайн-Центр Будинку моделей». Його створення необхідне, аби зберегти єдиний взуттєвий моделюючий центр в Україні.

Дизайн-центр має намір виготовляти дорогі ексклюзивні замовні колекції, вироби з яких будуть цілком по кишені заможному покупцеві, котрий прагне виглядати нестандартно. Як свідчить досвід модельєрів швейної та трикотажної продукції, ексклюзивні колекції мають досить високий попит на вітчизняному й міжнародному ринках.

Л.Денисюк сподівається, що в Україні чи за кордоном знайдеться інвестор, який оцінить традиції та майстерність школи українських модельєрів і, ставши господарем Будинку моделей, не лише вкладе в нього свої кошти, поставить нове устаткування, навчить заново наших робітників (сьогодні відбувається цілковита декваліфікація кадрів), а й організує маркетинг продукції, що дозволить їй конкурувати з найкращими світовими зразками.

Проте, схоже, в Київському Будинку моделей взуття кінці з кінцями не зійшлися: поки директор підприємства прагнув завантажити практично безоплатною роботою цехи, а художній керівник шукав «порядного інвестора», підприємство визнали банкрутом.

У результаті на київських товкучках асортимент виробів поповнюється виробниками «імпорту» з Броварів, котрі під Києвом. Правда, за якістю й міцністю це взуття не завжди поступається, а часом і перевершує імпортне. Усе залежить від сумлінності виконавця. А моделі для підпільних виробників з маркою «Міс Італія» виготовляють за дуже низьку ціну знов-таки вітчизняні фахівці.