ЩОДЕННИК 6 серпня
З-за сусіднього столика встали дві дівчинки. Молоденькі, років по шістнадцять-сімнадцять. Рушили до виходу. Щойно вони ступили на тротуар, як неподалік загальмувала красива іномарка. З неї вийшов досить привабливий хлопець, відчинив задні дверцята і, коли дівчатка проходили мимо, сказав до них:
— Дєвочки, сідайте.
Не зронивши більше ні слова і залишивши дверцята відчиненими, пішов собі до бару.
Дівчатка зупинилися. Хлопець був незнайомий, і сідати після такого непевного запрошення їм не випадало.
— Не сядуть! — сказав я.
— Сядуть! — сказав колега.
Водія не було не менш як півгодини. І весь цей час дівчатка шепотілися, хихикали, роззиралися по боках, але не йшли геть.
— Не сядуть! — повторив я.
— Сядуть! — заперечив колега.
Ми вдарили по руках на ще одну каву і по сто до неї. Через кілька хвилин я програв. Ледь власник іномарки рушив із бару, як дівчатка опинилися на задньому сидінні його авто. Через мить машина зникла за поворотом.
Нам нічого не залишилося, як випити програну мною каву і ще трохи пофілософствувати на тему древнього «O tempora! O mores!» До нашої честі, ми не говорили, ніби і «темпора», і «морес» змінюються на гірше. Це утішливо свідчило про те, що ми ще не старі, а тільки бувалі.
