«Мати — єдине божество, яке не знає атеїстiв», — встигає ще майнути в головi висловлювання когось із великих, і ми на мiсцi. Поiржавлена огорожа, за якою невеличка хатина-мазанка, та ще горiх, що по-царськи розкинувся вiд хати аж ген на клапоть городу. «Ото звернете вiд станцiї вправо, — повчально напучував нас кілька хвилин тому поважний куликiвський газда, — а далi вулицею аж у кiнець. Котра хатина найскромнiша, то й буде Ступкiв».

За огорожею на порозi — Мати. Невисока, худенька, з неслухняним пасмом з-пiд хустки та паличкою в руках. «Марiє Григорiвно, ми до вас, — впiзнаємо скоріше iнтуїтивно, нiж з огляду на розумування, якими повиннi бути матерi героїв (а те, що актор Богдан Ступка для народу — герой, сумнiву, здається, вже давно нi в кого не викликає). — То Богдан нарадив влiтку шукати вас не серед львiвських асфальтiв та смогу, а в Куликовi, на природi, бiля землi». «Дiти...», — спiшить до нас, випромiнюючи тепло та тiшачись ще однiй згадцi про сина.

Вже в хатi, де в свiтлицi на столi у банцi з водою свiжа гiлочка смородини та м’яти, бiля лiжка купка прочитаних газет, а над ним — портрет її улюбленого Богдана, примовлятиме: «Минулого тижня заїжджали до мене гостi з камерою з кiностудiї з Києва, знiмають документальний фiльм про Богдана. То бiднi голодними так i поїхали. Все поспiшали. А в мене ж смородина гарно вродила та, дякувати Богу, i хлiб був». I розгублено мнучи в руках кiнчик своєї блузи, додасть тихо: «Не знала, дiтки, що будете, а то би хоч якось прибралася вiдповiдно. А то ж як була — якраз у тому, що до городу... Пождiть хоч хвилю, я, може, хустинку iншу, та ще светрик чи блузу вберу, то вже хоч трохи стану для фото».

I вже з iншої кiмнати подає голос: «Глядiть, там топiрець у мене, то Богданiв. Вiдтодi, як ногу зламала, то часом беру його спиратися. Знаєте, як то — старiй людинi? Колись кореспондент говорив по телевiзору зi старою бабою, яка за молодостi стала мiс Полонiя. То так там i сказали: колись була диво-гарна, а тепер i глянути немає на що. Всi ми так... Та й у мене у моїх 86-лiтніх товаришок майже не зосталось, усi пiшли зо свiту. Лиш я ще дибаю...»

I знову, вже прибрана, освiтила свiтлицю, щирою усмiшкою: «Богдан маму любить, шанує, всюди про неї згадує... Та й люди, буває, до мами того i йдуть. Хоча, не знаю, навiщо мамi та слава?»

«Для того, аби зосталась пам’ять», — втручаюся вiд себе i трохи лякаюся, що, напевно, я перервала тремкi думки.

«Пам’ять...»

Вона, та пам’ять, все повертає її в минуле. В батькiвську хату, в рiд Крупникiв, де в неї два брати Петро й Павло, що мати учитиме їх на дякiв. I над їхнiм лiжком образ їхнiх святих, до якого молилися, дякуючи, що в здоров’ї минув ще день. Святi, напевно, сподобали особливо Павла, бо в нього згодом вiдкрилися великi таланти. Навiть священик сам зголосився його вчити, хоча й за умови, щоб метрику вiддав до костелу та пристав на польське. Мама, щоправда, не пустить, але з Павла пізніше все ж «вийдуть люди» — вмiтиме грати на фортепiано й гiтарi, закiнчить консерваторiю, закладе хор i навiть вчитиме декого на диригентiв. А вона, Марiя, пiде до нього у науку по спiву, якому присвятить двадцять рокiв свого життя. Саме спiв зведе її, продавщицю українського кооперативу, з майбутнiм чоловiком Сильвестром Ступкою, з яким в мирi та злагодi проживе кiлька десяткiв рокiв.

— Я не довго в тому кооперативi й пробула. А все Сильвестр. Річ у тому, що два рази мала я операцiю на руку i вже тягарi пiднiмати не було як. А робота того вимагала. Ото Сильвестр мене бiльше на неї i не пустив. Так я зосталась вдома. Сильвестр же вiд 44-го чи 45-го працював артистом хору в Оперному театрi. Вiн мав вiд роду чудесний баритон i навiть вийшов би у солiсти, як того в театрi й хотiли, тiльки завадили його вроджена скромнiсть та надзвичайна сором’язливiсть. От якби його із залу не видно було, то соло вiн би соловейком вивiв. А так, то кам’янiв, тo нiтився. Тому я завше казала, що Богдан швидше в Крупникiв вдався.

— Такий смiливий?

— Знаєте, вiн дуже вразливий, впертий i вiд природи амбiтний, а тому мусив усе робити добре, так, щоб комар носа не пiдточив. Приносив зi школи майже однi «п’ятірки», а як ще десь меншим «четвiрка» попадеться, то прийде, портфелика в кутку поставить i плаче. Скажу вам, що мав завжди такого щоденника, що навiть сусiдка позичала його показати своїм дiтям — як там то все заповнено, видiлено i якi там оцiнки, а ще — вiн дуже багато книжок читав. Навiть не завжди мав час з нами щось бiльше поговорити. I яка тiльки книжка вийде чи який номер «Всесвiту», то всi вiн купував i читав. Тяжко нам було дати йому того рубля, але вже якось викручували. Потiм люди казатимуть: «Диво-дивне, де вiн тої зарубiжної лiтератури так наївся?» Та де ж? Вдома i наївся. Адже в життi можна чогось сягнути тiльки працьовитiстю та наполегливiстю, а вiн саме таким i був. Так що вся його слава — заслужена.

— Напевно, найбiльше це все ж завдяки вам, вашому вихованню.

— Хiба для першого кроку. Я йому все казала: не бреши, не свiдчи ложно, не наговорюй нi на кого, шануй людей, то й вони тебе пошанують. I коли повела його по закiнченню десятого класу до сповiдi, то сказала: « Все, сину, далi у життi ти сам вирiшуватимеш, ти — дорослий». Ще моя мама, коли була жива, то любила повторювати: до 20-ти рокiв ти вiдповiдаєш за дитину, а далi вже нi. I то свята правда.

— Марiє Григорiвно, тяжко бути мамою знаменитостi? — питаю, пригадуючи ролi, якi в кiно та театрi зіграв Ступка: Микола Задорожний з «Украденого щастя» Франка, Войницький з «Дядi Ванi» Чехова, молочар Тев’є з «Тев’є-Тевеля» Шолом-Алейхема та багато iнших, а ще ж кiно — легендарний Орест у «Бiлому птасi з чорною ознакою», архiєрей у фiльмi Войтецького «I нинi прослався, син людський» тощо. — Адже всi його герої настiльки рiзнi...

— Чому важко? Навпаки, гарно й приємно. Iнша рiч, що я, коли носила Богдана, то не бачила його артистом. Здiбним, обдарованим усiма талантами — так, але не артистом. Адже як мiй чоловiк по вiйнi пiшов працювати в театр, то мав 450 рублiв аж на цiлий мiсяць. А кiлограм цукру тодi коштував 180 рублiв, 100 рублiв одна-єдина буханка хлiба. А з нами ще батьки, наш трирiчний Богданко, ми всi без грошей, хату нашу в селi спалили нiмцi, то скажiть, яке то було життя? Тобто нащо потрiбен ще один артист, ще одна мука?

— Але ж часи, коли Богдан став дорослим, вже були iншi...

— Дитинко, не були вони такими. Ми дуже бiдували. Щось трохи засвiтилося за Брежнєва, але вiн лiг у яму та й не бачив вже того, що лишив по собi. Не було тодi такого раю, як то говорять. Для когось, може, i так, але мiй чоловiк, що в театрi одержав, те i його. Єдина втiха — дивитися всi спектаклi, що їх багато я знала майже напам’ять. А тому ми з чоловiком були дуже проти, аби Богдан став артистом.

— Тобто все трапилось проти вашої волi чи, може, ви навiть про його вступ i не знали? Адже ще французький письменник Ромен Роллан казав, що нiчого не трапляється так рiдко, як повна вiдвертiсть мiж батьками й дiтьми.

— Напевно, мудрий був чоловiк. А з Богданом, слава Богу, що все сталося так, як сталося. Пощастило йому в життi. Дуже гарне мав товариство тут у Львовi — людей мудрих, серйозних, воно теж особистiсть вiд того залежить. Ясна рiч, що ми з чоловiком, поки Богдан рiс, багато напереживались. Особливо, коли пiзно приходив додому, а вiн тодi спiвпрацював з джазом «Медус». Проте пiшли на концерт, поглянули — а воно усе гарно, порядно, то я кажу до Сильвестра: «Знаєш, треба нам вспокоїтися», то й легше нам стало. Бачите, конфлiкт батькiв та дiтей завжди є, але треба вмiти то самим оминути. Є такi моменти, що я повинна Богдановi не простити, але як то роздмухаю, виплачу, то нiкому з того доброго не буде. В життi можна багато сказати, але треба вмiти стримуватися, тiльки так буде мир у сiм’ї...

Довго ще текла наша довiрлива бесiда. I про невiстку Ларису, яка живе в розумiннi та злагодi з Богданом ось вже понад тридцять рокiв. I про внучка Остапчика, якого ростила до 13 рокiв i який був таким чудовим хлопчиком. I про виховання загалом, коли не треба дiтей сварити, а тим бiльше, бити, а краще якесь тепле слово сказати та по голiвцi погладити. I про те, як сiм’я має будуватися i як чоловiк жiнцi повинен до помочi бути. I про кривди, що їх несправедливо зазнала вiд людей. I про багато iнших життєвих та бiографiчних речей. Спостерiгала за цiєю свiтлою жiнкою й у нiй вишукувала пояснень талантам її обдарованого сина.

— А не хочете, Марiє Григорiвно, назавжди у Київ, до дiтей?

— Нi, та що ви? Я тут, вдома, городу шматок. Нi... Та й чого буду їм заважати? Адже можу колись не так поглянути чи щось не те сказати. Нехай живуть у мирi. Лише напишiть, що скучаю за ними, чекаю на них...

I вже коли ми рушили до виходу пiд її щирi запросини скуштувати порiчок чи бодай горiхiв на дорогу взяти, несмiливо попрохала: «Ще ось що я хочу людям сказати. Шановнi громадяни! Любiть Україну, бо її є за що любити. На нiй родиться все, що потрiбно нам для життя. А ще — великi таланти людей — письменникiв, художникiв, акторiв, композиторiв, робiтникiв, iнженерiв, спортсменiв, спiвакiв та iнших. Любiть Україну, люди, i будьмо!»