— Мужик, довези до Борисполя й назад, я їду зустрічати Монсеррат Кабальє, — умовляв я вже третього таксиста.

— А шо, ми її назад повеземо? — щастя, радість і безмежна усмішка освітили його обличчя.

Його наївність просто розчулювала. «Першого» таксиста за ледь вловиме порушення правил щойно «пов’язали» жалісливі даішники. Другого збентежило те, що оплата — після повернення до Києва. Цей третій з порогу жадав слави, і вона майже була у нього в руках.

— Її будуть зустрічати на лімузинах. Наша задача — сфотографувати її. — Відкрив карти я.

— Ти папарацці, чи що?.. — новий спалах щастя осяяв обличчя людини, котра готувалася покласти три години часу на олтар мистецтва.

— Нехай буде по-твоєму! — відповів я і почав подумки рахувати до трьох. На рахунок «один» молодик погодився везти. У його сірій «Волзі» з блатними номерами серії «КМ» можна було на швидкості об’їжджати пости ДАІ, не пристібати ремені безпеки й бути впевненим, що коли надумаюся не розплатитися за поїздку — дістануть з-під землі й висмокчуть останні соки. Від такої упевненості в майбутньому було спокійно й тихо на душі. Коротше, хлопець зробив велику справу: дав можливість працювати.

На зворотному шляху мій новий друг охоче позмагався наввипередки з ескортом із п’яти машин. І лише потім, почувши, що оперну супер-диву супроводжують хлопці з охорони Президента, розгубився.

— Мене ж звільнять! — запхикав він, зменшив швидкість до мінімуму й подивився мені в очі. Я бачив людину, щиро готову коли не випаруватися, то, як мінімум, провалитися крізь землю.

— Твій шеф буде пишатися тим, що його водій зустрічав Монсеррат Кабальє, а для тебе ця поїздка — краща реклама, без роботи не залишишся, — заспокоював я його, наче маленького.

Тим часом пані Кабальє наближалася до столиці. «О, Україна! О, широкий Дніпро! О, вічна Лавра!» — проносилося в її душі. І душі хотілося заспівати по-українському: «Як тебе не любити, Києве мій!»

Та ми не чули, як співала її душа. Ми були далеко позаду, щоб уникнути серйозних неприємностей.

Частина друга. КОНЦЕРТ

Якби в мене був у кишені пістолет, то його неодмінно знайшли б. Причому його знайшли б у кожного, хто хотів потрапити того вечора на концерт. Знайшли чи ні — не знаю, але обшукали чітко. Причому всіх. Жінок, дітей, старих, багатих, бідних, «нових росіян» і «старих комуністів». «Перед обличчям мистецтва всі рівні», — промовляли очі вишколеної охорони, і їхні міцні руки холоднокровно перевіряли вміст сумок і сумочок, барсеток і косметичок.

У залі панувала душевна єдність. Просто як у храмі. Всі прийшли «помолитися» на жінку, яка за життя стала легендою. Прийшли послухати її чудовий голос, щоб потім розповісти знайомим, скільки вони заплатили за квиток.

Ач! У залі — цілий Міша Бродський! Цілий і неушкоджений після катівень ізоляторів! Із вкладниками банку ще не розплатився, а на концерт прийшов-таки. Це вчинок, і його можна зрозуміти. Не можна впасти обличчям у бруд перед недругами. Останні гроші заплати, а на концерт прийди!..

Щоб мене пофарбували! Головний комуніст України, апологет марксизму-ленінізму товариш Симоненко — теж тут! Як довго він чекав цієї миті! Майже сімдесят років радянської влади! Беріг, економив гроші, на передвиборну кампанію ані копійки не витратив, а на концерт прийшов, прийшов із сім’єю і причому сів ближче, щоб краще чути голос хваленого буржуазного мистецтва. «Ну, демони! Ну розспівалися!» — може хотілося крикнути його душі, але душа тихо слухала солодкий спів світової знаменитості.

О! І «просто Таєчка», улюбленка наша — також тут. Ходила, душевно всміхалася до всіх і, може, й хотіла заспівати разом, та охорона нікого не підпускала до сцени. Всі сиділи на місцях, як миші, і, наче малі діти, не до кінця розуміли, що вони бачили й чули ТУ САМУ, ЖИВУ, Монсеррат, яка, «розговівшись» під завісу концерту, примусить усіх аплодувати стоячи і змусить прем’єр-міністра особисто затримати на двадцять хвилин відправлення поїзда «Одеса-Москва»...

Одна лиш думка промайнула в голові, коли поїзд відійшов: «А чи була жінка?..» Була, ось і фотографії залишилися...